Почула сьогодні «щоб розпочати нове життя, треба вбити старе» і зрозуміла, що це не я його вбиваю — воно повільно вбиває мене.


Раніше (10+ років тому) я постійно жила від відрядження до відрядження, і з кожного поверталась з якимось новим етапом, новим досвідом, відчуттям зкинутої з плеч гори.

Це дивно перекликається з моїм нещодавним постом про холку (я робила фотку в профіль і побачила, як воно мене псує і старить). І сьогодні весь день я відчувала, що на моїх плечах щось лежить, якийсь тягар, якій я навіть назвати і визначити не можу, але який фізично давить мене до землі.

А ще дуже смішно, як колись одна людина звинувачувала мене в тому, що я вважаю що всі довкола винні, а я ні.
Насправді ти, хто знають мене близько, знають що я постійно вважаю себе винною навіть в тих подіях, де мене поруч не стояло і не могло. Я вважаю що я мала знати, упередити, розрахувати — і цього б не сталося.

За минулі роки відповідальності на мені було і є стільки, що я вже не можу.

А потім знову можу. Бо хто, окрім мене?

Сьогодні я прийшла із думкою, що зустріну тебе, а тебе не було.
В який раз ти мене розчарував?

довго носилась з однією символічною штукою в голові, а зараз усвідомила, що вона не будет означати геть нічого, і болю не позбавить, і легше не зробить, і взагалі абсолютно нічого не змінить

але людям дуже важливо додавати собі ілюзію контролю тим, що от зараз я щось зроблю і щось зміниться

світ хаотичний, людство непередбачуване, ніщо не залежить від нічого

Знову понеділок. Добрий ранок