технічно вже інший день, але я ще не сплю і побачила те, що хотіла б не бачити.

все що можу сказати — впевнена, ці люди розуміють і бояться і чекають.

і я дочекаюсь.

Дивно що це відкрила не я!

З усіх суперсил мені б звісно хотілося б щось типу здібностей Кілґрейва (саме тому що він до всирачки мене лякав).

Але якщо казати про щось більш приземлене — то це засипати за бажанням, і так само їсти і ходити в туалет. І як вміти це робити на раз-два за бажанням, так і відмовлятись від цієї потреби без страждань. Ну тобто просто вмикати і вимикати ці базові функції і без шкоди для організму звісно.


05:17, я ще не спала. В мене чергове коло звикання до єдиних пігулок які допомагають мені спати без побічок (від мелатоніну я бачу такі сни, що хоч вішайся).
Спробую якось перетерпіти до відпустки, а там має бути простіше — коли дні заповнені враженнями і втомою, я все ж можу лягти трошки раніше.
Проблема в тому, що в звичайне життя 20к кроків кожен день не вписуються зовсім.

Я вчора цілий день була у неймовірній фрустрації та ніяк не могла зібрати думки, як українка, як людина, як книжкова блогерка.

Просто хочу сказати, що знищення книг — це не просто знищення книг. Це свідомий інструмент війни, який використовується тисячоліттями, від імператора Цінь, який спалював кожну книгу й до Цезаря, який знищив Олександрівську бібліотеку, для того, аби впливати на колективну свідомість людей, аби спробувати створити свою варіацію історії, спробувати поширити свою правду.

Дуже боляче від цього, але особливо боляче, коли бачиш в інтернеті повідомлення типу «А де вся велика українська література?», бо розумієш, що всю нашу літературу систематично намагаються знищувати впродовж поколінь.

Коли минулого року мені розбивали серце, я складала пазли.

Цього року я знімаю в спальні і вітальні шпалери і фарбую стіни.

Забагато втрат і болю за два роки на одну мене.

відклала собі грошів на нові кеди голден гус

але зробила сьогодні фотку в профіль і вже хочу не кеди, а ліпосакцію холки блядь

також напевно я бабка, але я зараз зберегла окремо усі посадочні, квиток одеса-кишинів, квиток на концерт, квиток на потяг мілан-рим, пасс в музеї риму і завтра піду роздрукую…

в мене в пошті окрема папка під поїздку, в гуглкарту з точками я окремо зберегла адреси посольства і консульства України, і зазвичай ще окремо собі їх кудись виписую

якщо вам нічого робити сім хвилин можете подивитись на мої сумки і лису кицю https://vm.tiktok.com/ZMMEDarnE/

Моя гіперактивність проявляється у нав'язливій ідеї писати пости. Я постійно шкодую, що вона не проявляється у бажанні піти побігати чи поприбирати у хаті. Ні, у мене - винятково через тексти.

Причому інколи я прокидаюся вночі, пишу довжелезний текст руками у чернетках у телеграмі, а потім йду до компа просто посеред ночі, щоб запостити його якомога швидше у фейсбук (бо це соціально-політичний майданчик, а не просто моя відібрана спільнота). У мене ніби наливається голова, і поки я не запощу, я як хвора.

Я мрію навчитися мовчати і не говорити. Мені здається, є якесь особливе мистецтво вчасно говорити і вчасно промовчати і зробити паузу. Я ще засвоїла мистецтво паузи.

Я дуже жорстка, я швидко спалахую ідеєю, я з вогняним мечем як Берік Дардарреон несуся випилювати незгодних. І це висмоктує з мене сили, і після кожного виплеску думок (які, безумовно, притягують до мене купу прихильників, як на мої нішеві теми), я ходжу як хвора. Якщо таке трапляється перед тренуванням, у мене не стає сил на тренування.

Тому я часто беру великі паузи не те що між писанням, а між обдумуванням складних тем. Бо кожне обдумування може призвести до спалаху. Я палаю яскраво, але боляче і швидко згораю.

Як би навчитися цим керувати...

Почула сьогодні «щоб розпочати нове життя, треба вбити старе» і зрозуміла, що це не я його вбиваю — воно повільно вбиває мене.


Раніше (10+ років тому) я постійно жила від відрядження до відрядження, і з кожного поверталась з якимось новим етапом, новим досвідом, відчуттям зкинутої з плеч гори.

Це дивно перекликається з моїм нещодавним постом про холку (я робила фотку в профіль і побачила, як воно мене псує і старить). І сьогодні весь день я відчувала, що на моїх плечах щось лежить, якийсь тягар, якій я навіть назвати і визначити не можу, але який фізично давить мене до землі.

А ще дуже смішно, як колись одна людина звинувачувала мене в тому, що я вважаю що всі довкола винні, а я ні.
Насправді ти, хто знають мене близько, знають що я постійно вважаю себе винною навіть в тих подіях, де мене поруч не стояло і не могло. Я вважаю що я мала знати, упередити, розрахувати — і цього б не сталося.

За минулі роки відповідальності на мені було і є стільки, що я вже не можу.

А потім знову можу. Бо хто, окрім мене?

Сьогодні я прийшла із думкою, що зустріну тебе, а тебе не було.
В який раз ти мене розчарував?