"Якби ти справді був аутистом, то любив би бюрократичні системи, бо аутисти люблять правила і структуру".

Аутисти люблять правила і структуру, тому що там є чіткість і прогнозованість. Для цього в бюрократичній системі має бути нехай і складна, але прозора та однозначна система з прописаними принципами роботи.

Але так не є.

Бюрократія тільки зовні лякає кількістю правил. Її справжня проблема — що ти опиняєшся у повній владі чиновника та системи з безліччю прихованих особистих інтересів та інших неочевидних критеріїв для рішень.

Опинитися в таких умовах — проблема майже для будь-якої людини.

про конверсію

оце буває в твітурах (де ж іще, я більше ніде не пасусь) жінки розказують якісь історії нехороші, які з ними сталися в контакті з чоловіками: стосунки хуйові, побачення всраті/крінжові/небезпечні, аб'юзивні стосунки і так далі, і якийсь відсоток коментарів обов'язково отакий:

— ЖІНКИ, ДЕ ВИ ЗНАХОДИТЕ ТАКИХ ДОВБОЙОБІВ?

хочеться спочатку закотити очі 16 разів, а потім сказать, що ніхто не застрахований ні від чого, і якщо тобі, людино добра, пощастило не бачити або ти вибрав не помічати весь крінж буття, то ми за тебе раді.

але я не до цього, а до того, що в усіх цих пошуках, знахідках і броунівському русі людей такі коментатори забувають про просту шутку, що називається конверсія людей: якщо ти [багато] дейтишся і переписуєшся, то не кожна людинка в переписці, метчах і стосунках буде 1) адекватно розкриватися, 2) виявлятися кльовою, 3) вивлятися нормальною в стосунках незалежно від їх формату.

це нормально — бо не може кожна галя бути бестік, клас і the one. таким чином ми отримуємо досвід. навіть ваша улюблена я — якийсь відсоток крінжа в якості антропологічного дослідження — це маст, я не чекала, що кожен метч і кожна людина в житті будуть неймовірними. деякі люди реально в наше життя потрапляють для досвіду)))

оскільки ми, люди, просто балакучі примати з купою багів у мозку й емоційними чорними дірами в комунікації, то так, може статися, що ми потрапляємо в контакт із дурачками, залипаємо в нього, і тільки через роки, як пощастить, розуміємо, що нас наїбунькали й це була не любов, а попайка якась (яка теж навіщось була треба, але це тема для іншого посту й розмови про відповідальність за своє же тя).

«бесит собственное душевное устройство.
бесит и огорчает до слëз.

так хотелось бы внутренне навсегда отцепиться от людей, которые так или иначе обижали, предавали, делали больно.
перестать тыкаться в них, как слепой кутëнок, в поисках обратной связи.
не строить и не поддерживать с ними никаких отношений, ничего от них не хотеть и не добирать.
не влипать в тех, кто ко мне хоть сколько-то добр и расположен, только потому, что они проявляют интерес.
не пытаться собирать из осколков собственное прошлое, как будто его можно переписать.

просто отпустить уже их всех навсегда из своей жизни, вытолкнуть из самой себя без следа, оставив только память обо всём и понимание, что любые движения навстречу небезопасны и бессмысленны.

есть всë-таки некоторая комбинация, в которые мне можно навалять безвозвратно и сходить нахуй очень надолго.
но если с человеком многое связывало, зачастую стоит ему хоть как-то на меня отозваться - я раскрываю нежное пузико и радостно хватаюсь за крохи взаимодействия, словно совершенно забыв всё остальное.
и вроде маразма у меня нет, и склероза нет, но потребность быть принятой, понятой и услышанной здесь и сейчас перевешивает всё.

а потом всегда наступает откат.
память заботливо подсовывает тысячу раз пережëванное и прожитое прошлое, впихивает в горло горький опыт, добавляет объективного настоящего, говорит с сожалением "ну ëпта, тебя жизнь ничему не учит совсем, да?"

да учит она меня, учит.
так учит, что лучше неучем безмозглым ходить, чем вот это всё.
но надежда и иллюзия, что всё ещё можно если не повернуть вспять, то хотя бы теперь перестроить и пересобрать по-людски, сильнее здравого смысла.
сегодня я нужна, со мной разговаривают, меня понимают, мне сочувствуют, меня, кажется, любят, сожалеют о не сложившемся или пытаются изо всех сил сохранить то, что хоть как-то срослось, - и всё, пропадает калабуховский дом, и единственный житель его бежит навстречу хуйне, как осиротевший щенок за погладившей рукой.

причём, я всё понимаю головой, но это не помогает.

не хочу быть такой.
не хочу с собой такой.
мышки, станьте ëжиками.
ну пожалуйста, мышки, вы же можете, едрит вашу серую мать, что ж вы такие кривые и покалеченные, вас же любая кошка норовит сожрать без соли и повторить на бис.
нафига же вы такие, бедные бестолковые мышки.

толпа целых не надкусанных ëжиков уходит в закат.
с тоской смотрю им вслед.
пипипи.
пипипи, бля.»

Коля каклєта як наслідок зневаги до бомжів

Про Колю стане зрозуміло в кінці, дочитайте, я атвічаю.

Вже більше 10 років я маю труднощі з іноземними експертами з освіти та психології. Вони приносять нам мудрість і їдуть, а те, що їхні підходи не завжди працюють, нікого не їбе.

Наприклад, я все життя спостерігав, як підлітки активно, часто агресивно, а іноді навіть осатаніло борються за статус, визнання і повагу від інших. Іноземні експерти зазвичай стверджують, що це ненормально і це треба припиняти застосуванням правил. "Якщо всі дорослі в системі виконують ці правила, діти теж будуть".

Але це не так. Правила та їхня обов'язковість — це важливо, але недостатньо. І я неодноразово спостерігав, як намагання ввести неприродні для конкретної групи правила або одразу провалюються, або призводять до формування подвійного дна, коли на словах одне, а в реальності інше, і тоді правила поступово дискредитуються, а ставлення до них стає зневажливим.

Впізнаєте?

Чому так?

Якщо ми говоримо конкретно про жорстокі конфлікти між підлітками за статус і владу, то по-перше це природно. У ссавців десятки мільйонів років розвивалася система домінування у групі, в людини вона працює дуже потужно.

А по-друге, здорові стосунки не формуються через насильство. Ми не можемо досягти толерантності та побороти насильство через покарання. Жорсткі санкції іноді необхідні, але вони мають сенс тільки як додатковий інструмент, коли все налаштовано, абсолютна більшість групи готова до людяної взаємодії, і треба тільки зупинити окремі, зовсім маргінальні, деструктивні процеси.

І в європейських та американських школах часто так і є: жорстка ієрархія підлітків і подвійне дно для імітації правил.

Але є нюанс.

У деяких із них дійсно працює взаємна повага і прийняття між дітьми. Я це бачив. Вони не воюють за статус.

Просто керівники цих шкіл неправильно або неповно розуміють, чому в них виходить, а в нас не дуже.

І от навесні 2019 року ми з нашим 10 класом поїхали до демократичної школи в Ізраїлі і я зміг порівняти на місці різницю в поведінці дітей.

Так от, більшість із нас, і Коля каклєта в тому числі, з найменшого віку соціалізувалися в суспільстві, де тебе поважають тільки якщо ти достатньо крутий. А якщо тебе не поважають, тобі жопа. Твої права і свободи будуть постійно ставити під сумнів, твої ресурси будуть забирати, а тебе — принижувати.

Почитайте у Тасі Осадчої, як ставляться до бездомних в Іспанії. Вони там люди. З ними спілкуються по-людськи і поважають як людей. І це роблять не соціальні працівники, а все суспільство. Прямий лінк на пост кину в коментарях.

Якщо ти з дитинства бачиш такі стосунки як норму, ти впевнено знаєш, що твоя людська гідність завжди залишиться з тобою. Тоді у тебе немає гострого болю всередині, який вимагає постійного самоствердження. Ти можеш просто жити і бути людиною.

А якщо ти вічно для всіх не такий і всі для всіх не такі — доводиться воювати за статус як за виживання. Так культура "повагу треба заслужити" створює культуру понтів та самоствердження за рахунок інших.

неделя прошла в битве с жкс, работе, дикой тревоге за будущее и деньге и попытках не уехать кукухой от жары

Про розчарування всередині життя.

Продовжую читати Джеймса Холліса «Перевал всередині життя». Дуже сильна книга. Про розчарування, які неминуче настигають нас всередині життя. І як їх приймати і достойно проходити. Про Тінь, Персону і погляд на розвиток особистості попри розчарування.
Кризу і непростий період всередині життя автор називає Перевалом, а шлях в цей період - Переходом через Перевал.

Ось цитата, яка дуже зачепила.
«Одним із найпотужніших потрясінь Перевалу у середині шляху життя є розпад нашого мовчазного контракту із Всесвітом — припущення, що якщо ми будемо діяти правильно, якщо у нас буде добре серце та добрі наміри, все вийде. Ми припускаємо взаємність із Всесвітом. Якщо ми виконаємо свою частину, Всесвіт підкориться. Багато стародавніх історій, у тому числі Книга Йова, з болем розкривають той факт, що такого договору не існує, і кожен, хто проходить Перевал у середині шляху життя, усвідомлює це.»

На фото ще одна цитата, важлива.
Саме знайти можливість розвиватись і втілювати свою енергію в щось корисне - це і є задача переходу через Перевал.
Книгу читати непросто. Але вона дає потужний поштовх до роздумів.
Раджу. На фото в пості вище - те, як виглядає книга.

А що читали ви на вихідних?
#книги
@BagnenkoText

от тоді в квітні-травні було відчуття, що йдемо по лезу. але усвідомила я це, коли ми по ньому пройшли.

зараз я знаю, що ми по ньому будемо йти

і дуже, дуже страшно

з всією цією побутовою хуйнею я не розумію куди подівся мій ресурс, накопичений за відпустку

просто коли я озираюся назад, я розумію що саме я лишилась ні з чим, навіть в мінусі, і що всі вважають, що так і мало бути

В тебе просто нема сили волі, дисципліни, бажання, ти просто не хочеш, тобі просто треба встати, взяти і зробити, ага, ага. Все дуже просто.
За можливості не народжуйтесь з іншою будовою мозку і іншим обміном допаміну і норадреналіну, це ж просто.

Взагалі я сьогодні знову почитала бодішеймерські коментарі до фото дівчини абсолютно конвенційної зовнішності, де люди просто вигадують якісь зовнішні недоліки, і згадала своє нещодавнє відкриття. Що причиною моєї схильності до набору ваги є невідповідність між тою калорійністю, яку моє тіло може споживати, не набираючи вагу, і тою калорійністю, яка дає насичення і задоволення, власне, те задоволення, заради якого ми їмо смачну їжу.

Для мене типова ситуація, коли живіт набитий, але я страшенно хочу ще їсти, бо не відчуваю жодного задоволення. Тобто я постійно ходжу з набитим животом і одночасно голодна. Тому я рахую кожний грам, кожну ккал, щоб хоча б не набирати вагу. Але я хронічно почуваюся, як людина на жорсткій дієті, навіть коли перебираю ккал. Тобто у людини без такого розладу, коли є збалансоване харчування, коли є складні вуглеводи, жири, білки, є задоволення навіть про обмеженій калорійності. У мене його нема навіть при невеликому переїданні. Тільки при дуже великому переїданні я можу відчути це задоволення.

І підтримувати мою поточну форму вимагає від мене такої кількості зусиль, що їх часто бракує на професійний розвиток, навчання, хатні рутини тощо. Бо відчуття голоду виснажує.

І водночас я читаю, як людину у якої целюліт виражений у 10 разів менше ніж у мене і яка важить кг на 15 менше, шеймлять за вагу. Мені хочеться кинути свою роботу, забитися в куток і не виходити до людей. Бо усі мої пояснення, чому я не можу важити хоча б 65 кг, назвуть "відмазками". Звісно, я дуже сильно прокачалася у тому, щоб робити своє, незалежно від чужої думки. Але коли це натовп думок, який періодично переходить в булінг, це стає важко.

І одна справа, коли тебе булять за вагу, коли ти просто жінка. А коли ти ще й маєш нахабство називатися тренеркою, це просто стає намаганням знищити тебе. Я з цим стикалася декілька разів. І я б, мабуть, кинула, якби не купа людей, яким потрібні саме мої професійні послуги, які платять мені за це немаленькі гроші.

І пояснити, що не всі можуть "просто менше жерти" суспільству неможливо.

відчуваю, що я знов на порозі кризи (а можна вже просто пожить, а 🙄), і згадала, як же бляха бісить оцей стан, коли «мені все не так, а шо саме, я не можу навіть зрозуміти, просто ВСЕ»
і блог мені не так, і терапевтична ідентичність мені не така, і книжки я не ті читаю, і вапщє зря тіки небо копчу ото ))))

але я не зневірююсь, я в таких кризах бувала багато, всі вони - частина життя, всі вони врешті решт ведуть мене до мене. щось, що раніше працювало, в якийсь момент перестало і тепер час відправитись в наступну подорож і знайти те, що буде працювати.

зокрема відчуваю, що зміни очікують мою внутрішню фігуру адекватного дорослого, але про це розповім сьогодні, як закінчу сесії 🤪

Ці дні даються мені дуже важко і деякі інсайти і нові ідеї я навіть не можу записати, бо воно не вербалізується, а сидить десь в голові і чухає мені мозок.



Одна з цих ідей про людину, яка спочатку змінила мені тип привʼязаності на безпечний (я в курсі що він не змінюється, але відчувалось саме так) і потім зробила так, щоб я до кінця життя здається стала тривожно-уникаючою. І що я ходжу по колу бажання допомоги і вирішення моїх проблем, але не дозволяю це робити і не хочу щоб це робили. Дуже приємно жити в моїй голові (ні)