Ну и самое-пресамое главное, чего я не нашла в статьях, – понимания того, до какой степени высокая чувствительность влияет на твою жизнь. Потому что речь идёт о том, с чем ты вынужден считаться абсолютно всегда, что ты не можешь поставить на паузу, временно отодвинуть или отключить в неблагоприятных обстоятельствах.

Все умные советы (высыпайтесь, организуйте тишину на рабочем месте, окружите себя понимающими людьми) звучат как нечто опциональное, как предпочтительный вариант из двух возможных. Типа как "лучше иметь несколько вкладов в разных банках и в разных валютах, но иметь один тоже хорошо". А если нет возможности выбрать лучший вариант – ну что ж, придётся выбрать другой, ничего не поделаешь!

Так вот высокая чувствительность, я бы сказала, – это когда есть только один вариант. Только один вклад, и это все твои средства. Или ты высыпаешься, или всё летит к чертям. Вернее, происходит автоматическая блокировка дальнейших возможностей, и ты стоишь на месте, пока не восполнишь отнятое. Я никогда не узнаю, каким было бы моё восприятие "трудных" предметов в школе, если бы не нужно было каждый день вставать в 7:30, если бы на переменах не стоял нечеловеческий шум и ор, а время, которое необходимо физически находиться в школе, не имея возможности выйти, было хотя бы вдвое меньше, если бы ежедневное выполнение домашних заданий, когда мне больше всего хотелось писать стихи и рисовать, не отнимало драгоценные часы в сутках. Сейчас я полностью распоряжаюсь своим временем – это не преувеличение, это было, можно сказать, моей целью, к которой я шла сквозь препятствия и наконец достигла, – но импульс сочинять и рисовать уже давно остался в прошлом, он просто исчез естественным путём, как интерес к диснеевским мультикам и динозаврам.

Тут напрашивается фраза "а математика так никогда и не пригодилась", но это не так, всё должно было пригодиться, и сейчас моя профессиональная жизнь была бы качественно иной, если бы я знала физику и геометрию хотя бы на школьном уровне, но что-то пошло не так. Знания, которые могли пригодиться или не пригодиться, заведомо не поступили в организм – который тем временем сжимался от громких звуков, клевал носом или пялился в стену от недосыпа, окружённый тарабарским языком, на котором общался "социум" вокруг тебя и из которого ты не понимал ни одного слова, и отсутствием какого-либо внятного ответа на вопрос, что вообще происходит.

у меня проблемы были с другими предметами, и очень, очень многое далось мне просто нечеловеческими усилиями. и я не могу не думать о том, что могло бы быть, если бы этих утяжелителей на ногах не было. если бы просто кого-то волновало, как я себя чувствую и почему.

Недавно мне на пейпал одна знакомая А. из другой страны кинула денег, чтобы я вывела их на свою карту и перевела на сбор другой знакомой. Кругом бегом там получалось меньше ста долларов (45.37 и 46.23, думаю так вышло потому что перевод был из европейской страны, где не евро). Я вывела на свою карту и кинула на банку с сбором, округлив до 4 тысяч гривен.

И написала этой второй знакомой, мол полетело от А. и совсем немного от меня (обозначила, во-первых, чтобы она видела, вдруг когда-то всплывет в разговоре, а она не вспомнит, переводила ли я, а для меня прослыть нечистой на руку хуже всего на свете). А во-вторых, потому что точность важнее всего, но никогда и ни за что я бы не подала эту информацию так, будто наш вклад равноценен. Я бы не написала даже чего-то вроде «там полетело от нас с А.», потому что ну, сколько там от меня, 400 гривен? (На этот сбор я присылала только от себя чуть раньше)

И что я знаю людей, которые бы обязательно написали наоборот.
«От меня и от А.»
Люди, которые не будут врать совсем уж внаглую, но которые будут создавать впечатление.

«Езжу на мерседесе последней модели»
Звучит охуенно, а потом выясняется, что ты водитель.
Ничего стыдного, все профессии важны, но вот этот вот душок улавливаете, да?

Я знала человека, который у половины города смог создать впечатление, что он директорский директор. В реальности же директором был другой человек, о котором он старательно создавал впечатление «ну это моя правая рука, серый кардинал, он не любит когда о нем говорят и когда при нем про работу говорят».
Как говорится, счастье любит тишину.


Я точно не счастье, как выяснилось, потому что я не люблю.

В детстве, сталкиваясь с такими историями, я постоянно нарушала тишину в их отношении. Мне казалось, что все просто не понимают одной базовой детали, и как только я на нее укажу, мир перестанет искажаться. Сказку про голого короля могла бы написать я, только в моей версии была учительница начальных классов и мое публично залепленное недоумевающее «так очевидно же, что чьи мамы носят вам подарки, те и получают пятерки».
Не спрашивайте, как я дожила до своих лет, я и сама не понимаю)

Сьогодні я друг всім загубленим і розгубленим. Впертим і нахабним.
Всім тим, хто запізнюється, бо замість того щоб перевести годинник – проводить години, вітаючи птахів, що повернулись додому.

Сьогодні я друг всім відчайдушним. Тим, хто не поводить себе обережно від страху порушити чергове безглузде правило.
Тим, хто пробує, не маючи жодних гарантій, що результат буде саме такий – але все одно викладаючись на весь максимум своїх сил.

Сьогодні я друг всім, хто робить крок до того, в що вірить понад усе. Не з думкою: "що це мені принесе", а з цікавості, величезної, як сімсот трирічний дуб, що випускає листя щовесни, ніби ця – перша в його житті.

Сьогодні я друг всім, хто волів би "не тут, не так", та вистукує власний такт, входить – нехай незграбно – у новий ритм.
Тим, хто думав, що пролетів – а на ділі, дивись, летить, прохрускуючи небо, ніби крекер.

Друг їм,
та все ж і тобі:
від сьогодні,
і аж поки не перестанеш ховати свого хвоста, комето.

Випадково перечитала зранку дещо і думаю «ну які ж уйобки, треба було ще тоді слати нахуй».

Кххххх

Жиза

Адаптую тренди тіктока https://vm.tiktok.com/ZMMsG4dwS/

Madame Gres 1956

..Наш мозок дуже жадібна мразота. Він не може собі дозволити постійно штовхати вас тільки допаміновими нейронними контурами з центру мотивації в кору. Бо це експенсів з точки зору енергії🫠

Тому коли якась імпульсивна поведінка неодноразово підкріплюється, вона переходить з вентральної петлі мотивації на дорсальну петлю звички, тобто з дорогої платної магістралі на безкоштовну дорогу🌈
‐--------------------------------------
Іншими словами, певна деструктивна поведінка може мігрувати з імпульсивної в компульсивну за допомогою неодноразових підкріплень🤝

В цьому сенсі ваше бажання витрачати всю зп🤑 може мати і імпульсивну природу, і компульсивну. Перша пов'язана з бажанням заволодіти чимось конкретним, друга - з шопінгом як дією, що знімає тривожність, стрес тощо.

Вчера и сегодня было столько насыщенных диалогов, что я это все обрабатывать буду внутри себя еще неделю.

Также за сегодня я забанила одного человека, которого любила/люблю, и достала из архива переписку с другим, которого любила любить.

Дослідження виявили, що в людей, переживших в дитинстві хрогічну емоційну напругу, у спинномозковій рідині підвищений рівень стоматостатина, гормона і нейротрансміттера, пов‘язаного зі стресом.(Heit, 1999). Важкий стрес, пережитий у дитинстві, має довготривалі наслідки для мозку і імунної системи. Таким чином, діти матерів з МРО схильні до ризику мати велику кількість фізичних і психічних розладів у дорослому житті.В них є також схильність до багатьох фізичних захворювань, викликаних стресом, таких як коліт або мігрень.
Крістін Ен Лоусон

Аутисту дуже складно знайти собі місце в нашому соціумі. Я тільки поверхнево знаю про ці реалії життя, тому що суто емоційно не тягну співпереживати, а не співпереживати не можу. У закритій спільноті мене вистачає тільки на те, щоб зрідка по діагоналі читати те, що пишуть учасники про своє життя або батьки про своїх аутичних дітей. Іноді для мене занадто навіть просто бачити кількість цих історій.

Трошки я розумію про високофункціональних аутистів з високим IQ. Часто вони за рахунок інтелекту все-таки непогано адаптуються, і з ними я перетинаюсь по роботі. Їхній головний притулок у нас — айтішка. Хоча і не тільки вона.

Вони невидимі як для держави, так і для наукового дослідження, тому що в Україні майже не ставлять діагноз "аутизм" дорослим. Тим більше його не отримає високофункціональний аутист з розвиненим маскінгом — поведінковими моделями, які він тренує з дитинства, щоб виглядати нормальним і не потрапляти під булінг. Плюс, оскільки це психіатричний діагноз, завжди є питання, а чи не гірше буде його отримати, аніж лишитися непомітним. Тому мої припущення базуються на тому, яка картина з цим питанням вимальовується у Європі та на тому, що бачу в уже згаданій українській спільноті. 

Значною мірою українські високофункціональні аутисти навіть самі не здогадуються про свій аутизм і не помічають власний маскінг. 

Для добре адаптованого аутиста проблема виявляється в той момент, коли йому доводиться вилізати з дуже ретельно побудованої бульбашки "дім - машина - офіс - троє друзів" у непривітний світ. Тому що він абсолютно безпорадний перед:

1. Мутними або агресивними соціальними взаємодіями. Головне джерело такої взаємодії, яке найскладніше прибрати і яке силою вторгається в життя — поліція, чиновники, державна медицина тощо.

2. Ієрархічними соціальними системами.

3. Сенсорними перевантаженнями. Тут гучні звуки, запахи, світло тощо.

Взаємодія з такими обставинами призводить до завмирання і нездатності захиститися в моменті, а при тривалій дії — мелтдаунів, аутичного вигорання і депресії. Здатність їх толерувати практично не тренується, це вроджені особливості мозку. 

Тобто тут ми маємо ситуацію, коли в тепличних умовах людина здатна видавати надзвичайний інтелектуальний продукт, а поза теплицею тотально втрачає все.

Тих, кому від початку не пощастило з тепличними умовами, ми іноді помічаємо на периферії поля зору. Це дивні задроти з гімняним життям.

Шо з цим робити — не знаю. Просто роздуми.

Речі які мені подобається обговорювати і люди які можуть обговорювати зі мною ці речі рідко перетинаються зі мною в часі і просторі. Тому я і так люблю інтернет