​​Це був непростий, але цікавий досвід. Першу половину книги Міґеля Анхеля Астуріаса "Маїсові люди" я тяжко мучив весь липень, але другу раптом дочитав у перші дні серпня. 

Іноді либонь варто братися за такі книги, занурюючись у які ти наче лізеш у вугільну шахту в забій, де гризеш ці барокові латиноамериканські метафори, аж зуби кришаться, аж іскри з очей. 

Щиро кажучи, я мало що зрозумів, але коли у вихідний мав задосить часу, щоби втягнутися у тривале і безперервне читання, то зрештою.мені навіть сподобалося. 

Літературний стокгольмський синдром — це про страждання, яке можна спробувати переплавити у насолоду, якщо є час, натхнення, і намір сфокусувати увагу, докласти зусилля, перетерпіти і довести справу до кінця. "Маїсові люди" — не з тих книжок, які хочеться радити всім і кожному, але це буквально шедевр "магічного реалізму".

Попри те, що всі події в романі не виходять далеко за береги ХХ століття, в ньому відчувається якась дика первісність. Не даремно ж автор працював над перекладом "Пополь-Вух", священної книги Кіче, одного з народів майя, які колись жили на території сучасної Гватемали та інші літературні пам'ятки релігійної та філософської думки.

Сюжет роману танцює навколо міфологічного сприйняття світу різними народностями майя, а також проблеми колоніалізму, яка посунула представників колись величної цивілізації на задвірки історії. Гватемала, як і решта країн Латинської Америки, була травмована автократичним правлінням у ХХ столітті, під час якого культура і народні традиції набули декоративних і "шароварних" рис. За перебігом подій у "Масових людях" складно стежити, бо автор часто пускається в поетичне переслідування то ватажка повстанців Ґаспара Ілома, то оленя семи пожеж (ким би він не був), то міфологічних образів жінки-втікачки на ім'я Марія Текун, то листоноші, який вміє набувати вигляду койота — свого анімалістчного патронуса-нагуаля.

Щоби зрозуміти бодай малесеньку щопту з прочитаної книги, я також перечитав пучок рецензій від англомовних оглядачів у вартих уваги і поваги виданнях, але навіть вони переконані, що "Маїсові люди" є одним із найбільш складних для розуміння та прочитання творів, таким собі "латиноамериканським Уліссом". 

Цікаво, що зачепитися за читання мені вдалося завдяки кумедній сценці, де двоє кумів планують реалізувати свої підприємницькі таланти, торгуючи горілкою зі смаком какао. Упродовж двох десятків сторінок вони несуть бутля, піддаючись нестримній спокусі, аж доки не опиняються у в'язниці за незаконну торгівлю, попри те, що не зароблять жодного песо. 

Ці персонажі діяли абсолютно очікувано, але всеодно дуже бісили мене своєю поведінкою — такою вже вона є, ця художня література, що читач може злитися, буде дратуватися, але читатиме далі. Зараз я вже знаю, що в автора також були проблеми з надмірним споживанням алкоголю, може тому йому і вдалося так класно показати поведінку алкашів у тексті...

Ґаспар Ілома був реальною людиною, пасіонарієм, який боровся за екологічний спосіб життя свого народу, проти колонізаторів та олігархії, але був отруєний і став частиною народної міфології. Автор заводить читача у це сюрреалістичне плетиво міфів, але нічого не пояснює. Розберемося — буде добре, а як не розберемося — йому байдуже. Ця історія розказана складно і дуже перевантажено, але як же красиво.

Зрештою, реальність знову уплітається в історію роману про людей, які складаються з маїсу (тобто кукурудзи), їдять маїс і походять від маїсу вже після його написання, коли син автора очолює повстання проти чергового свавілля і знущань над народом і бере собі псевдо "Ґаспар Ілом".

Коли у 2024 році я розпочав працювати з проектом "Книга на фронт", серед багатьох ідей літа того року було також і створення подкасту на підтримку зборів книг для військових. Тоді це якось виявилося не на часі, але ось знову літо, ще літо (але вже все зрозуміло) і Культурні сили спільно з видавництвом "Колесо Життя" випускають пілотний епізод подкасту "За текстом".

Ведучий — Кирило Лукаш, перший гість — Валерій Пузік.

Я обожнюю літературні подкасти, і вчора ввечері народився ще один 💚

Мені було цікаво, послухайте і ви.

​​Спершу слід було прочитати нову (і першу про Україну та сучасну визвольну війну) книгу Войцеха Тохмана під назвою "Дельфіни і Вельзевул", а вже потім слухати його розмову з Максимом Ситніковим на каналі Ukraїner Q, але я зробив (як каже моя мама) навіґлі — спочатку прослухав розмову, а тоді взявся читати. Або навіть не зовсім так — читати її я саме тому і почав, що мені дуже сподобалася ця розмова і сам пан Войцех — як людина, як репортер, як друг України та українців. Це особливо цінно в такі дні, коли польське суспільство потопає у хвилях ненависті до всього українського і особливо — українських біженців. Очевидно, що це було спровоковано та зрежисовано руснею, яка грає цей марш ненависті на польських настроях, як по нотах, але хіба ж нам від того легше?

Днями мені трапилося відео, де український спецпризначенець тримає на оберемку (в обіймах) оленятко, врятоване під час операції за лінією бойового зіткнення, в тилу ворога. Це дитинча народилося зовсім нещодавно, в отже воно не знає світу, в якому немає вибухів та дзищання дронів. Воно, як і ми всі, не обирало життя посеред вічної смертельної небезпеки, без надії на спокійний сон і справедливе закінчення цього жорстокого божевілля...

Войцех Тохман приїздив в Україну не для того, щоб писати про нас книжку, але для того, щоб долучитися до порятунку тварин: на Київщині в перші місяці вторгнення, на Херсонщині після підриву росіянами дамби Каховського водосховища, біля Куп'янська, на Донеччині. Матеріали поступово накопичувалися, але за перевтілення їх у книгу "Дельфіни і Вельзевул" ми маємо бути вдячні Андрію Бондару, який перекладає книги Тохмана українською, в також, до речі, забрав одну із собачок з притулку, щоби піклуватися про неї і водити на прогулянки по Оболоні.

Окрім страждання і порятунку тварин, в цій книзі є чимало згадок про людей, яких ми більше не зустрінемо серед живих, бо вони тримають небо над Україною — Макса Левіна, Аллу "Руту" Пушкарчук, Максима Кривцова, Вікторію Амеліну...

У мене не було знайомих песиків чи котиків у зоні бойових дій, але була прекрасна собачка Шкода, яка жила з нами, коли ми зависали після ротації на Київщині. Шкода завжди ходила зі мною їсти та вилежуаалася на наших спальниках в бліндажі. А потім я перевівся, а вона поїхала з хлопцями на Схід...

Войцех Тохман говорить, що кожне життя важливе. Можливо він не може врятувати солдата на позиціях, але може долучитися до порятунку на порядок більш беззахисних істот — загублених, полишених людьми, дезорієнтованих, полонених жахливими воєнними обставинами...

Вражає трагічна доля дельфінів Чорного моря, які також дуже постраждали через війну. За приблизними оцінками фахівців, загиблих дельфінів можуть бути десятки тисяч. А тварини заповідника "Асканія-Нова", як вони зараз, що відбувається з ними?

Я чув на Донеччині фазанів, бачив косуль і можу собі лиш уявити уявляти долю десятків тисяч інших живих істот — ссавців, птахів, земноводних, риб, комах... 

Росіяни знищують життя в усіх його проявах і зупинити їх можуть лише звичайні українці в Силах оборони —може навіть такі, як ото я або ви.

​​Почну з камінг-ауту: я не люблю читати детективи. Відки ця нелюбов проростає я толком пояснити не можу, але, ймовірно, з дитинства, коли мені не зайшли пригоди Шерлока Голмса...

Але, наприклад, репортажний міні-серіал журналіста Дмитра Фіоніка "Маніяк поміж нами" про серійних маніяків в Україні та групу експертів, котрі на них полювали я обожнюю. Здається, щось таке тепер називають трукраймом, але той цикл матеріалів був насправді головокрутно цікавим. Шкода, що ніхто його тепер не може прочитати...

Те, що роман Роберта Джексона Беннета "Затруєна чаша" опирається на класичний детективний сюжет, мене не злякало, позаяк розслідування тут відбувається в фантастичному сеттингу з ну дуууже оригінальною світобудовою. У відгуках пишуть про біопанк і якщо експраполювати те, як зазвичай виглядають світи в інших фантастичних піджанрах — стімпанку, дизельпанку, кіберпанку, то щось-таки в цьому є. Найближчими, за відчуттями та атмосферою, до того, що відбувається з живим світом у першому романі циклу "Тінь Левіафана" мені видаються повістини Т. Кінгфішер з промовистими назвами "Те, що тривожить мерців" і "Те, що бенкетує вночі".

"Затруєна чаша" не просто мені сподобалася: якби я вмів не спати вночі щоби читати, то я би прочитав цей роман не зупиняючись і тоді впорався би за дві доби. А так мені довелося читати на ходу, за обідом і навіть в оті дванадцять хвилин електричкою, коли я, зазвичай, просто лінуюся виймати книгу і просто тупію в смартфоні. 

Складно навіть пригадати, коли мене аж так захоплювало читання — можливо "Колонія" Макса Кідрука у шпиталі після поранення на початку 2023 року, або "Аркан вовків" і "Тенета війни" Павла Дерев'янка ще до великої війни. Одним словом, я прочитав "Затруєну часу" на одному диханні і трішки навіть прифігів від цієї місцями жаскої, але страшенно цікавої і красивої фантастичної пригоди.

Починається все з типового детективного епізоду, коли молодий асистент слідчої Дініос Кол прибув до шляхетського маєтку, де має оглянути місце злочину, в також зібрати і закарбувати всю інформацію про убивство, щоби передати її своїй ексцентричній шефині. Злочин виглядає незвично і жахливо — жертва померла у страшних муках від того, що з неї проросло дерево...

У Ханумській Імперії панує і процвітає особливе ставлення до живого світу, рослин, сільського господарства. Біотехнології сягнули нечуваних висот, плоди на деревах світяться у темряві, гриби очищують повітря, а люди отримують "щепи" подібно до того, як у нашому світі в саду на дичку прищеплюють сортову грушу або яблуко. Так різні службовці Імперії набувають різноманітних надприродних підсилень — бачити у темряві, запам'ятовувати все побачене, нелюдську фізичну силу, здатність до складних підрахунків тощо. 

У той самий час вояки тут озброєні мечами і носять обладунки та шоломи, а вся Імперія відгороджена від моря трьома рядами велетенських мурів — для захисту від левіафанів — чудовиськ колосального розміру, що виповзають з моря щойно починається "вологий" сезон і намагаються прорватися вглиб материка, знищуючи все на своєму шляху...

Автор не має багато часу, щоб пояснювати дивний світ, в якому відбулося це жахливе вбивство деревом, бо події підхоплюють героїв книги разом з читачем і у тряскій кареті спішно везуть в бік першого ряду мурів — крайнього від моря, де епідемія загадкових смертей потребує уваги слідчої Анаґосу Долябри, чиїми аналітичними здібностями доведеться захоплюватися уздовж всього роману. В тим часом світ, в якому галопом несуться події, поступово проростає в уяві читача, бубнявіє, опуклюється і оживає...

"Затруєна чаша" — це чудова, смачна, динамічна, яскрава історія розслідування жахливих злочинів в загадковому, химерному світі. Злочинів, які люди вчиняють з огидно банальних причин.

Ось таке воно — одне з найбільших задоволень у світі живих, коли прочитана історія настільки захоплює, що перед тим, як розгорнути продовження, ручки аж трусяться і млоїть в кістках... 💚

​​Після головокрутного старту циклу в романі "Затруєна чаша" було очевидно, що потрібно продовжувати жити в цьому новому для мене, дивному і дивовижному світі, поки в моєму рідному продовжує відбуватися чорті-шо з нон-стоп тривогами. Зозулька сама себе крильцями не витримає, в уяві життєво необхідний допінг...

Видавництво "Апріорі" заморочилися з оформленням продовження, зображення рослин на обкладинці стали рельєфними і дуже приємними тактильно. Подейкують, що ці рослини навіть світяться у темряві, але я весь час забуваю це перевірити.

"Крапля скверни" Роберта Джексона Беннета переносить читача на околиці Ханумської імперії, у королівство Яровдол — там саме активно діє імперська дипломатична місія, яка працює над деталями входження королівства до складу Імперії. Відповідна обіцянка була бюрократично закріплена одним із місцевих правителів, до об'єднання залишаються лічені роки і політичні еліти обох державних утворень перебувають на піку торгівлі за найкращі умови.

Ханумській Імперії конче необхідно зберегти контроль над Саваном — загадковою острівною установою біля берегів Яровдолу, де проводяться надзвичайно секретні дослідження, випробування і найголовніше — з тіл мертвих левіафанів виціджується кров, яка є незамінним ресурсом реагентів для всіх щеп, просочень та інших біохакерських приколів, якими активно послуговуються в цьому куточку Всесвіту.

Після того, як Імперський Скарбник — один з чільних членів імперської місії — безслідно і загадково зникає з своїх покоїв у одній з веж, поява у Яровдолі команди з найкращих слідчих імперії є неминучою. Кол і Ана спершу заплутаються у великій кількості хибних свідчень, ходів та пасток, розставлених злочинцем, а потім, поступово і невпинно дошукуються істини. І за цим знову страшенно цікаво спостерігати. 

Читаючи другу частину я вже не отримав такого вау-ефекту, як це було з початком циклу, позаяк світ і персонажі мені вже знайомі, але автор класно розповідає історію, не втрачає темпу і, здається, має якусь нетутешню диявольську фантазію. Я навіть поліз в додаток Kindle, щоб завантажити семпл третього роману англійською мовою — перевірити чи готовий я позбавити себе $13 заради електронки в оригіналі...

У "Краплі скверни" Дініос Кол вже не розгублений неофіт, який здатний зробити щось вражаюче хіба з переляку і завдяки унікальному дару м'язової пам'яті. Щодо Анаґоси Долябри, то вона не лише продовжує дивувати всіх — і персонажів і читача — своїми здібностями та особливостями характеру, але й привідкриє таємницю власного походження...

Чудовий детектив. Прекрасне фентезі. Цікавезно розказана історія.

Коли MEGOGO BOOKS запросили мене стати експертом проєкту «Знакові видання Незалежності: 35 книжок, які ми обираємо разом», приуроченого до 35-річчя Незалежності України, який вони запустили разом з Українським інститутом книги, мені спершу здалося, що я впораюся буквально за 10 хвилин...

Насправді ж ця робота виявилася значно тривалішою і дуже цікавою, хоча маю зізнатися, що я, перш за все, обирав, як звичайний читач. Разом із колегами ми уклали довгий список зі 100 вагомих книжок і видавничих серій, виданих в Україні від 1991 до 2026 року.

Сьогодні стартувало всеукраїнське голосування, аби спільно визначити 35 знакових видань Незалежності. Воно триватиме з 7 вересня до 6 жовтня. Тепер обирати може кожен, тож, будь ласка, не стримуйтеся.

Голосувати тут: https://mbooks.com.ua/35-books/

​​Як зібратися з думками, якщо я читав цю книгу вночі, доки по Києву прилітало всяке смертоносне лайно, від якого земля тремтіла, будинки здригалися, наче це змій Йормунганд пробудився і скоро вирветься на волю, ніби це його брат Фенрір розірвав пута Ґлейпніра, а відтак й Сутінки Богів розпочнуться найближчим часом — на світанку... 

Удосвіта чорний дим від пожежі таки намагався ковтнути сонце, але мені був дарований ще один день, принаймні щоби я дочитав найновішу книгу Артема Чеха "Ми тебе не чекали".

У цьому романі з хтонічних потвор є хіба русня та якісь хаотичні неясні тіні у випаленій війною душі головного героя — киянина і художника Івана Труша, повного тезки знаного українського імпресіоніста, який також створив портрети Лесі Українки та Івана Франка. 

Ця історія починається там, де більшість особистих історій остаточно закінчуються і перетворюються на попіл або мішанину з українського чорнозему, ДНК його захисників та особистих речей — в безіменній посадці на сході України, на околицях Міста, у випалених купах каміння якого можна впізнати будь-яку з "фортець", знищених східними варварами за роки війни.

Івану Трушу дивом пощастило більше за всіх інших бійців з його загону, які залишилися в тих посадках навіть без надії на гідне поховання. Збіг щасливих обставин виводить його з позицій через мінні поля, рятує з полону і зрештою закидає в шпиталь.

Історія стрибає в часі крізь різні епізоди життя Івана — минулі і теперішні, він багато блукає вулицями Києва — впізнаваними маршрутами, які, при бажанні, можна відтворити і повторити. Іван потопає в самотності, згадує про часи, коли займався творчістю, бореться з болісними спогадами про колишніх коханих жінок, п'є флет-вайт з вдвічі меншою кількістю молока в кав'ярні без назви, але з симпатичною і доброю баристою, яка впізнає в неохайному, втомленому, випадковому відвідувачеві її закладу художника Івана Труша.

Пригадуючи власний досвід поранення і пересування між пунктами евакуації, а також втомливий документальний супровід цього процесу, мені складно уявити, як і чому для суспільства і держави Іван Труш став полеглим героєм. І тут, як на мене, переважує одне з двох — у всьому винен вічний армійський бардак, або ж це може виявитися одним з ключів до розуміння цілого тексту...

Як і персонажеві Артема Чеха мені зараз сорок три роки, і чим довше триває війна, чим глибше кожного військового засмоктує у його військові обов'язки із поступовим нівелюванням прав та зростанням рівня зневаги від держави і суспільства, тим складніше буде повернутися з війни, якщо така можливість взагалі колись випале. Особливо тим, кого вже ніхто не чекає.

У 2027 році буде рівно 20 років, як я вперше побував на Форумі Видавців у Львові. Тоді це була легенда та якась магія, більшість новинок можна було вивезти в нутрощах столітрового наплічника (я так і робив!) і Форумом жив весь Львів...

З 2018 року я працював на стендах ВСЛ і це тоді було так, як співає Жадан про радість спільної праці.

Але вже другий Форум поспіль я тут збираю книги для військових. Популяризую читання нестримно і ні про що не шкодую.

Всі чотири дні я чекатиму від вас книжок, адже "Книга на фронт" тримається виключно на вашій залученості і добрій волі.

Точка збору знаходиться на першому поверсі, біля виходу 🌿

Не зважаючи на триповерхові мішки під очима і майже сорок годин проведених на ногах, я задоволений результатом збору для "Книги на фронт" на 33 Book Forum у Львові.

641 книга — це на 82% більше, ніж у 2025 році.

Дякую всім, хто допомагає 💚