Коли сили природи вириваються з-під контролю людини, це пробуджує в нас якийсь прадавній жах. Ми звикли вірити, що ми тут господарі, що Бог нам дав землю, аби ми над нею панували. Нам ця ілюзія потрібна, як гарний нічник. Правда страшніша: ми крихкі, як молоді деревця, перед лицем торнадо, а лише одна повінь і наші любі домівки перетворяться на уламки, що несе вода. Ми пускаємо коріння в землю, а вона тремтить, ми мешкаємо там, де колись здіймалися до неба і падали гори, де доісторичні моря википали, стаючи хмарами. Ми і міста, нами збудовані, не вічні; навіть сама земля — це поїзд, що мчить удалину. Стоячи в брудній воді, що піднялася вже по пояс, чуючи, як у темряві кричать люди, дивлячись, як вони борються з течією, котра не визнає заперечень, розумієш, у чому істина: ми не переможемо, але здаватися не можна.

Роберт Маккеммон «Життя хлопця»


Рай я уявити не міг. Як може бути гарним місце, де не можна робити улюблені справи? Якщо там немає коміксів, фільмів про чудовиськ, велосипедів і доріг полями та лісами, щоб по них кататись? І басейнів немає, і морозива, і літа, і барбекю на День Незалежності? Грози і веранди, на якій можна сидіти й дивитись, як вона починається? Рай мені здавався схожим на вузькоспеціалізовану бібліотеку, в якій доведеться сидіти цілу вічність і читати ті книжки. А є в них там папір і чарівна скринька?

Рай - це просто пекло якесь, ось що я вам скажу.

Роберт Маккеммон «Життя хлопця»

Тепер ми рили окопи і вчилися вбивати. Більшість із нас не вміли ні першого, ні другого. Їм повидавали автомати, але не навчили стріляти. Їх прийняли на війну, але не сказали, як тут усе влаштовано. Тому вони ходили розгублені, налякані, але водночас злі та рішучі.

Вони охоче розповідали історії, ділилися життєвим досвідом, потроху привідкривали душу, вихвалялися або віщали парадоксальні нісенітниці.

Багатьом було самотньо в цьому гамірному солдатському товаристві, а ще — гірко від усвідомлення свого становища. Необхідність сповідатися і відкритися дає таку-сяку ілюзію зближення, а отже, виокремлення себе, виходу із цього незвичного стану. Я живий, поряд зі мною люди, які слухають, а значить і, можливо, люблять. розуміють, а значить вірять

Ні, не люблять. І не завжди вірять. І рідко розуміють. Та й слухають неохоче.

Артем Чех  «Гра в перевдягання»

Людство, яке не відало істин, що містяться у кожній людині, вдивлялося назовні, вдалину, й прагнуло дістатися щораз далі й далі. Цими прагненнями дістатися далі людство намагалося дізнатися, хто ж насправді стоїть за всім створеним і навіщо ж здалося усе це створювати.

Людство закидало своїх агентів прогресу чимраз далі й далі. Зрештою воно їх запустило в космос, у безбарвне, прісне, невагоме, безкрає море зовнішнього простору.

Воно їх кидало, наче каміння.

Ці нещасні агенти знаходили у космосі те ж саме, що подостатком знаходили й на Землі, кошмар безглуздості без кінця-краю. Винагородами космосу, безмежного зовнішнього світу, були три дари: пусте геройство, фарс та безглузда смерть.

Курт Воннеґут  «Сирени Титана»

Кожен носив на собі тягарі. Більшість були очевидні: паски з противагами, торбинки зі шротом, старі пічні решітки, які зменшували фізичні можливості сильних. Але було серед Редвайнових прихожан і кілька вірян, які обрали не такі очевидні й ефектніші тягарі.

Серед них жінки, яким сліпа удача залишила страшний слід — красу. Цю несправедливість вони врівноважували старомодним одягом, поганою поставою, жуйкою й надмірною косметикою.

Один дід, чиєю єдиною перевагою був чудовий зір, зіпсував його, носячи жінчині окуляри.

Смаглявий молодик, чию вроджену хижацьку сексуальність, привабливість та ґраційність не могли приховати ані безглуздий одяг, ані погані манери, вибрав собі за тягар дружину, яку нудило від сексу.

Дружина смаглявого молодика мала причини для марнославства через значок товариства Фі Бета Каппа, що його давали за визначні академічні заслуги, обрала собі за тягар чоловіка, який читав лише комікси і нічого крім них.

Редвайнова парафія не була унікальною. Навіть не була аж надто фанатичною. Насправді мільярди щасливих людей на Землі радо обирали собі тягарі.

Курт Воннеґут «Сирени Титана»

Попри популярний міф, піраміди будували не раби, а вільні єгиптяни. Однак це геть не значить, що вам можна піти, коли заманеться. Така форма зайнятості в Давньому Єгипті не має аналогів у сучасності, але її можна порівняти з призовом чи мобілізацією. Це був податок, яким Хуфу обкладав місцеве населення, податок працею, а не грішми. Ухилитися від повинності було неможливо. Давні єгиптяни карали ухилянтів від податків побиттям, ув'язненням, а часом і каліцтвом.

Коді Кессіді «Вижити»

Each night before sleep, she murmured her prayer into her pillow. “Ser Gregor,” it went. “Dunsen, Raff the Sweetling, Ser Ilyn, Ser Meryn, Queen Cersei.”

She would have whispered the names of the Freys of the Crossing too, if she had known them.

One day I’ll know, she told herself, and then I’ll kill them all.

No whisper was too faint to be heard in the House of Black and White. “Child,” said the kindly man one day, “what are those names you whisper of a night?”

“I don’t whisper any names,” she said.

“You lie,” he said. “All men lie when they are afraid. Some tell many lies, some but a few. Some have only one great lie they tell so often that they almost come to believe it … though some small part of them will always know that it is still a lie, and that will show upon their faces..."

George R.R.Martin  "A Feast for Crows" 

Ти живеш у великій та сильній державі, за якою з острахом стежить цілий світ, а сам сахаєшся власної тіні, закриваєш на все очі, плутаєш ногами по життю, втупивши носа в землю, бачачи рівно стільки, щоб не звергтися в яму й не потрощити кості, встав-ліг-Новий рік... Аж ось потрапляєш до хворої, злиденної, загидженої Ефіопії, і від мерзенності діянь твоєї великої Батьківщини тебе нудить, як у трупарні.

І що? Зречешся її? Чи, може, зробиш усе, щоб відмазати? Зрештою, що тобі ті мільйони чорних? Вигадуватимеш, брехатимеш, зокрема й собі? Це зветься вірністю?

Чому вбивця, який до кінця стоїть на своєму, частіше зроджує повагу юрби, ніж той, що покаявся? Нас виховано в жертовності, і жертва є наочною, а каяття — ні, у нього ще треба повірити. З погляду держави воно нічого не варте й межує зі зрадництвом, а в обивателя здатне викликати тільки глум.

Це вдома в усьому винна КПРС, а для цих людей її нема. Для них є ти, твій народ, твоя країна — СРСР, Раша, «Динамо» Київ. Поки був удома, ти вважав, що ні в чому такому не замазаний, а тепер?

Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару»

Тільки раз я спитав, коли, на його думку, скінчиться війна. Він відповів: «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу». На карті, звичайно, навпаки. Тобто Ефіопія ніколи не дасть ім спокою, навіть якщо вони виборють незалежність і відвоюють свою Асмару. Мовляв, війна скінчиться, тільки коли ефіопи скинуть свій режим. Тоді мені здалося, що він і сам злякався цих слів, бо далі сказав таке: «Але для мене це означає лиш одне: мало перемогти ворога, треба перемогти диявола».

— А можна перемогти диявола?

— Я спитав те саме. Він сказав: «Так — кожної окремої хвилини.»

Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару»

"…When you smell our candles burning, what does it make you think of, my child?”

Winterfell, she might have said. I smell snow and smoke and pine needles. I smell the stables. I smell Hodor laughing, and Jon and Robb battling in the yard, and Sansa singing about some stupid lady fair. I smell the crypts where the stone kings sit, I smell hot bread baking, I smell the godswood. I smell my wolf, I smell her fur, almost as if she were still beside me. “I don’t smell anything,” she said, to see what he would say.

George R.R. Martin "A Feast for Crows"

Я дуже хотів читати. І хоча Гак заснув, я не міг допустити, щоби, прокинувшись, він побачив мене з розгорнутою книжкою.

А потім я подумав: «А як він дізнається, що я саме читаю?». Я можу вдати, що тупо витріщаюся на букви і слова, гадаючи, що вони означають. Звідки йому знати? У той момент я зрозумів силу читання, вона стала для мене реальністю. Якщо я можу бачити слова, то ніхто не може контролювати їх або те, що я від них отримую. Ніхто навіть не знатиме, чи я їх просто бачу, чи читаю їх, чи озвучую, чи осмислюю. Це була абсолютно приватна справа, абсолютно вільна, а отже, абсолют-но бунтарська.

Персіваль Еверетт "Джеймс"