Вже мабуть добра чверть століття минула з того дня, як я дивився фільм Тоні Кея «Американська історія Ікс», але відтоді я так жодного разу не наважився передивитися цей страшний калейдоскоп жорстокості, насилля та расової ненависті.
Американський "скелет у шафі" ще навіть не встиг стати скелетом — надто живими і болісними досі є спогади про тисячі випадків лінчування "кольорових" представників американського суспільства — афроамериканців, китайців, індіанців...
Чорну комедію Персіваля Еверетта «Дерева» неможливо вписати у межі якогось одного жанру, позаяк це і кримінальна драма, і роман жахів, і поліцейський детектив, і загадкова історія з елементами містики, і політична сатира. А зважаючи на місце у фіналі Букера — ще й інтелектуальний роман.
Завдяки коротким розділам, які переважно складаються з кумедних або тупих діалогів, швидкій зміні декорацій та величезній кількості персонажів, ця розповідь не просто легко читається — вона буквально «горить» в руках читача. Попри велику кількість жорстоких убивств — білих чоловіків хтось душить колючим дротом і каструє — неможливо не читати запоєм цей цікавезний «франкенштейн», виплеканий на перетині купи жанрів
Взявши за основу реальну історію з 1955 року про катування та лінчування чорношкірого підлітка Емметта Тілла, якого звинуватили в образі білої жінки, автор вигадує фантастичну казку про справедливу помсту усім причетним (або їхнім нащадкам). Адже убивць хлопчика згодом виправдає суд присяжних, який складався з білих.
У романі Персіваля Еверетта малоприємних білих чоловіків починають демонстративно убивати за загадкових обставин. Але роблять це якісь «кольорові» месники чи невідома містична сила — ще треба з'ясувати читачеві. В романі для допомоги по з'ясуванню всіх обставин прибувають спеціальні детективи (обидва афроамериканці, які стали полісменами, щоб зброя була не лише у білих) та агентка ФБР (також «кольорова»).
Дуже колоритною персонажкою роману є Мама З. — стоп'ятирічна жінка, яка була свідком лінчування свого батька в 1913 році і з того часу збирає інформацію про всі інші подібні злочини. Загалом таких випадків тисячі і не лише в Південних штатах. Окрім збережених імена та прізвищ конкретних жертв у цьому архіві є також інформація про вбивство десятків неопізнаних «кольорових» чоловіків, жінок, дітей...
Злочини на ґрунті расової ненависті — це надто складна тема для громадян США навіть в ХХІ столітті, в особливо зараз, коли там при владі опинилося зборисько ідіотів з конченим нарцисом на чолі. Позаяк сьогодні розв'язувати цю проблему точно ніхто не буде, гротескний, дуже перебільшений роман «Дерева» може подіяти там, де ніколи не працюватимуть жодні державні правозахисні програми або освітні кампанії.
Попіл тисяч закатованих емметтів тіллів стукає в серцях скривджених, відтак рано або пізно американська частина цивілізованого світу повернеться до якогось з варіантів демократії.
Але спершу ми всі, на жаль, змушені будем піти долиною темряви смертної, через нові Темні Віки...
Американський "скелет у шафі" ще навіть не встиг стати скелетом — надто живими і болісними досі є спогади про тисячі випадків лінчування "кольорових" представників американського суспільства — афроамериканців, китайців, індіанців...
Чорну комедію Персіваля Еверетта «Дерева» неможливо вписати у межі якогось одного жанру, позаяк це і кримінальна драма, і роман жахів, і поліцейський детектив, і загадкова історія з елементами містики, і політична сатира. А зважаючи на місце у фіналі Букера — ще й інтелектуальний роман.
Завдяки коротким розділам, які переважно складаються з кумедних або тупих діалогів, швидкій зміні декорацій та величезній кількості персонажів, ця розповідь не просто легко читається — вона буквально «горить» в руках читача. Попри велику кількість жорстоких убивств — білих чоловіків хтось душить колючим дротом і каструє — неможливо не читати запоєм цей цікавезний «франкенштейн», виплеканий на перетині купи жанрів
Взявши за основу реальну історію з 1955 року про катування та лінчування чорношкірого підлітка Емметта Тілла, якого звинуватили в образі білої жінки, автор вигадує фантастичну казку про справедливу помсту усім причетним (або їхнім нащадкам). Адже убивць хлопчика згодом виправдає суд присяжних, який складався з білих.
У романі Персіваля Еверетта малоприємних білих чоловіків починають демонстративно убивати за загадкових обставин. Але роблять це якісь «кольорові» месники чи невідома містична сила — ще треба з'ясувати читачеві. В романі для допомоги по з'ясуванню всіх обставин прибувають спеціальні детективи (обидва афроамериканці, які стали полісменами, щоб зброя була не лише у білих) та агентка ФБР (також «кольорова»).
Дуже колоритною персонажкою роману є Мама З. — стоп'ятирічна жінка, яка була свідком лінчування свого батька в 1913 році і з того часу збирає інформацію про всі інші подібні злочини. Загалом таких випадків тисячі і не лише в Південних штатах. Окрім збережених імена та прізвищ конкретних жертв у цьому архіві є також інформація про вбивство десятків неопізнаних «кольорових» чоловіків, жінок, дітей...
Злочини на ґрунті расової ненависті — це надто складна тема для громадян США навіть в ХХІ столітті, в особливо зараз, коли там при владі опинилося зборисько ідіотів з конченим нарцисом на чолі. Позаяк сьогодні розв'язувати цю проблему точно ніхто не буде, гротескний, дуже перебільшений роман «Дерева» може подіяти там, де ніколи не працюватимуть жодні державні правозахисні програми або освітні кампанії.
Попіл тисяч закатованих емметтів тіллів стукає в серцях скривджених, відтак рано або пізно американська частина цивілізованого світу повернеться до якогось з варіантів демократії.
Але спершу ми всі, на жаль, змушені будем піти долиною темряви смертної, через нові Темні Віки...
👍21⚡4💔3🤔1🤯1
Коли сили природи вириваються з-під контролю людини, це пробуджує в нас якийсь прадавній жах. Ми звикли вірити, що ми тут господарі, що Бог нам дав землю, аби ми над нею панували. Нам ця ілюзія потрібна, як гарний нічник. Правда страшніша: ми крихкі, як молоді деревця, перед лицем торнадо, а лише одна повінь і наші любі домівки перетворяться на уламки, що несе вода. Ми пускаємо коріння в землю, а вона тремтить, ми мешкаємо там, де колись здіймалися до неба і падали гори, де доісторичні моря википали, стаючи хмарами. Ми і міста, нами збудовані, не вічні; навіть сама земля — це поїзд, що мчить удалину. Стоячи в брудній воді, що піднялася вже по пояс, чуючи, як у темряві кричать люди, дивлячись, як вони борються з течією, котра не визнає заперечень, розумієш, у чому істина: ми не переможемо, але здаватися не можна.
Роберт Маккеммон «Життя хлопця»
❤16
Рай я уявити не міг. Як може бути гарним місце, де не можна робити улюблені справи? Якщо там немає коміксів, фільмів про чудовиськ, велосипедів і доріг полями та лісами, щоб по них кататись? І басейнів немає, і морозива, і літа, і барбекю на День Незалежності? Грози і веранди, на якій можна сидіти й дивитись, як вона починається? Рай мені здавався схожим на вузькоспеціалізовану бібліотеку, в якій доведеться сидіти цілу вічність і читати ті книжки. А є в них там папір і чарівна скринька?
Рай - це просто пекло якесь, ось що я вам скажу.
Роберт Маккеммон «Життя хлопця»
❤21
В суспільній думці побутує такий собі напіванекдотичний стереотип, мовляв чоловіки ніколи не дорослішають, а складними в житті хлопчика є лише перші сорок років його життя. Ха-ха.
Приблизно за тиждень зі мною також станеться дещо жахливе і прекрасне одночасно — сорок два роки, але я вже зараз можу сказати, що відповідь на головне питання життя, Всесвіту і взагалі мені так і не трапилася, натомість відбулося дещо інше вкрай дивовижне. Я маю на увазі книгу Роберта Маккеммона «Життя хлопця».
Корі Макенсону дванадцять років і це либонь найкращий час в житті будь-якого хлопця, адже в цьому віці хлопець зазвичай (принаймні зі мною було саме так) вже вміє читати запоєм найкращі книжки, літає на велосипеді, наче шаленець, не боїться вилізти на найвищу в селі черешню, вперше закохується в (чомусь обов'язково) старших дівчат і цікавиться всім на світі, особливо динозаврами, привидами та марсіянами.
Роман розпочинається з того, як хлопець з татом розвозять молоко замовникам і потрапляють в загадкову пригоду — мало не зіштовхуються із авто, яке летить у бездонне озеро. Батько хлопчика стрибає у воду, сподіваючись врятувати водія, але повернути до життя чи бодай витягнути на берег того голого понівеченого і прикутого наручниками до керма чоловіка — неможливо.
«Життя хлопця» в моїй уяві постає чимось на кшталт рімейку «Кульбабового вина» Рея Бредбері. Другу з цих книг я вперше прочитав приблизно у стільки ж років, скільки головному герою є у першій. Десь тоді ж я також читав «Воно» Стівена Кінга, «Загублений світ» Артура Конан-Дойла і ще багато-пребагато інших книг, які необхідно прочитати кожному хлопцеві в такому віці. А от коміксів, на жаль, не читав зовсім — в середині дев'яностих їх можна було побачити хіба на сторінках знайдених на горищі підшивок журналу «Перець».
Здається, я впустив цю книгу так глибоко у серце саме тому, що почав забувати, як це — бути хлопчиком і бачити магію світу. Забувся про те, як по цвинтарях та покинутих будинках блукали привиди, як невідомі чудовиська викрадали худобу в селах, дикі кабани переслідували самотніх нічних подорожніх, а в лісах зустрічалися якщо й не казкові олені чи трицератопси, то зубри або пара вовків — точно.
Я не знаю чи потрібно всім знати те, чим живуть і дихають дванадцятирічні хлопці, але для мене — майже сорокадворічного дядька — роман «Життя хлопця» став книгою, яка вперше за довгий час викликала справжнє і сильне зворушення, безліч спогадів, часом, навіть, трішки сліз. Роберт Маккеннон виклався по-максимуму, пишучи цей (ймовірно достатньо автобіографічний) роман про життя і дорослішання хлопчика в крихітному містечку Зефір, що десь в Алабамі. Не пригадую, коли ще мені траплялася настільки поетична і насичена метафорами оповідь, від читання якої стає то солодко, то гірко. Це одна із тих історій, котрі заповнюють тебе вщерть.
Що відбувається з Корі Макенсоном впродовж цього роману? На перший погляд він просто собі живе. Але життя — це завжди трохи більше, ніж перелік подій та обставин, які їх супроводжують. Життя — це магія та виклики, невдачі і перемоги, страхи і до болю нестерпна радість, це смертельні втрати та раптові виграші, це таємниці та загадки, це відчай, почуття провини та втома, це дружба і закоханість, це щирість і світло, це здатність і намір не спинятися, не зважаючи ні на що, це знайомство зі смертю, це пам'ять про минуле і прийняття невідворотного. А в такому житті знайдеться місце і зомбі-тваринам, і підводним чудовиськам, і розборками з місцевою мафією та шкільними хуліганами, і спогляданням за купанням оголеної дівчини в лісовому озері...
«Життя хлопця» — це, можливо, найкраща книга серед тих, які за мною трапилися в цьому бентежному 2025 році. За силою вражень та густиною переживань вона навіть може бути однією з найкращих книжок евер.
Якщо ви загубили ключі від власного дитинства, всі інші доступні «машини часу» саме зламалися, а відчути трохи справжньої магії і тепла дуже треба — читайте цю книгу вже сьогодні, не зволікайте.
Нехай ця оповідь і нанизує на себе всі чотири пори року, але літо — найкращий час для проходу крізь такий портал.
Приблизно за тиждень зі мною також станеться дещо жахливе і прекрасне одночасно — сорок два роки, але я вже зараз можу сказати, що відповідь на головне питання життя, Всесвіту і взагалі мені так і не трапилася, натомість відбулося дещо інше вкрай дивовижне. Я маю на увазі книгу Роберта Маккеммона «Життя хлопця».
Корі Макенсону дванадцять років і це либонь найкращий час в житті будь-якого хлопця, адже в цьому віці хлопець зазвичай (принаймні зі мною було саме так) вже вміє читати запоєм найкращі книжки, літає на велосипеді, наче шаленець, не боїться вилізти на найвищу в селі черешню, вперше закохується в (чомусь обов'язково) старших дівчат і цікавиться всім на світі, особливо динозаврами, привидами та марсіянами.
Роман розпочинається з того, як хлопець з татом розвозять молоко замовникам і потрапляють в загадкову пригоду — мало не зіштовхуються із авто, яке летить у бездонне озеро. Батько хлопчика стрибає у воду, сподіваючись врятувати водія, але повернути до життя чи бодай витягнути на берег того голого понівеченого і прикутого наручниками до керма чоловіка — неможливо.
«Життя хлопця» в моїй уяві постає чимось на кшталт рімейку «Кульбабового вина» Рея Бредбері. Другу з цих книг я вперше прочитав приблизно у стільки ж років, скільки головному герою є у першій. Десь тоді ж я також читав «Воно» Стівена Кінга, «Загублений світ» Артура Конан-Дойла і ще багато-пребагато інших книг, які необхідно прочитати кожному хлопцеві в такому віці. А от коміксів, на жаль, не читав зовсім — в середині дев'яностих їх можна було побачити хіба на сторінках знайдених на горищі підшивок журналу «Перець».
Здається, я впустив цю книгу так глибоко у серце саме тому, що почав забувати, як це — бути хлопчиком і бачити магію світу. Забувся про те, як по цвинтарях та покинутих будинках блукали привиди, як невідомі чудовиська викрадали худобу в селах, дикі кабани переслідували самотніх нічних подорожніх, а в лісах зустрічалися якщо й не казкові олені чи трицератопси, то зубри або пара вовків — точно.
Я не знаю чи потрібно всім знати те, чим живуть і дихають дванадцятирічні хлопці, але для мене — майже сорокадворічного дядька — роман «Життя хлопця» став книгою, яка вперше за довгий час викликала справжнє і сильне зворушення, безліч спогадів, часом, навіть, трішки сліз. Роберт Маккеннон виклався по-максимуму, пишучи цей (ймовірно достатньо автобіографічний) роман про життя і дорослішання хлопчика в крихітному містечку Зефір, що десь в Алабамі. Не пригадую, коли ще мені траплялася настільки поетична і насичена метафорами оповідь, від читання якої стає то солодко, то гірко. Це одна із тих історій, котрі заповнюють тебе вщерть.
Що відбувається з Корі Макенсоном впродовж цього роману? На перший погляд він просто собі живе. Але життя — це завжди трохи більше, ніж перелік подій та обставин, які їх супроводжують. Життя — це магія та виклики, невдачі і перемоги, страхи і до болю нестерпна радість, це смертельні втрати та раптові виграші, це таємниці та загадки, це відчай, почуття провини та втома, це дружба і закоханість, це щирість і світло, це здатність і намір не спинятися, не зважаючи ні на що, це знайомство зі смертю, це пам'ять про минуле і прийняття невідворотного. А в такому житті знайдеться місце і зомбі-тваринам, і підводним чудовиськам, і розборками з місцевою мафією та шкільними хуліганами, і спогляданням за купанням оголеної дівчини в лісовому озері...
«Життя хлопця» — це, можливо, найкраща книга серед тих, які за мною трапилися в цьому бентежному 2025 році. За силою вражень та густиною переживань вона навіть може бути однією з найкращих книжок евер.
Якщо ви загубили ключі від власного дитинства, всі інші доступні «машини часу» саме зламалися, а відчути трохи справжньої магії і тепла дуже треба — читайте цю книгу вже сьогодні, не зволікайте.
Нехай ця оповідь і нанизує на себе всі чотири пори року, але літо — найкращий час для проходу крізь такий портал.
🔥32❤13
У 2025 році я, здається, ще не дивився жодного футбольного матчу, але 25 років тому все було зовсім інакше...
Досі трохи шкодую, що пропустив легендарні ігри «Динамо» (Київ) з «Барселоною» в 1997 році. Це були такі перемоги, які неможливо повторити. Либонь саме вони й викликали аж таке збурення в інформаційному полі, котре в ті дні ще сиділо в пелюшках і смоктало цицьку телебачення, що я дізнався про існування професійного футболу. Моя однокласниця Оля дивилася футбол з своїм татом.
16 вересня 1998 року я вперше в житті проміняв традиційний вечір волейболу в шкільному спортзалі на перегляд футбольного матчу між київським «Динамо» та афінським «Панатінаїкосом». Наші той матч програли, але я виграв, бо став дивитися футбол регулярно.
Цікаво, що цьому ще передувала поїздка у Київ з мамою та сестрою, де ми побачили на вулицях футбольних фанатів, а згодом я дізнався, що саме в той день — 22 липня 1998 року — «Динамо» (Київ) здобуло свою найрезультативнішу перемогу в єврокубках, обігравши з рахунком 8:0 валлійську команду «Баррі Таун».
Пізньої осені 1998 року я вже був затятим футбольним вболівальником і почав дивитися матчі киян навіть проти українських клубів. В 1999 році я подався вчитися у Кам'янець-Подільський і там у гуртожитку ми збиралися на перегляд кожного матчу великим гуртом біля телевізора, крихітний екран якого був навіть менший за екрани сучасних смартфонів.
Впродовж наступних трьох чи п'яти років я купував кожне число журналу «Футбол». Звістку про смерть Валерія Васильовича Лобановського в травні 2002 року я випадково почув по радіо, коли виходив після пар з факультету, і... заплакав.
Відтак книга спортивного коментатора та журналіста Романа Бебеха, написана у співавторстві з Олегом Лужним «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу» стала для мене «машиною часу». Адже читаючи це велике інтерв'ю з «залізним капітаном» київського «Динамо» та збірної України, я відчув себе героєм пісні «ТНМК — Фідель»: допоки Лужний живий — я іще малий...
Олег Лужний був фундаментом, базою та ґрунтом для тієї команди, яка перемагала «Барселону», лондонський «Арсенал», мадридський «Реал» і затято билася з «Ювентусом» та «Баварією». Попри те, що з літа 1999 року багаторічний динамівський капітан нарешті здобув можливість та право перейти до лондонського «Арсеналу», в іграх «Динамо» ше якийсь час відчувалася його незрима і безкомпромісна присутність.
Окрім солодкого смаку ностальгії в цій книжці є чимало такого, за що пекуче соромно: про ставлення окремих тренерів до футболістів, втручання менеджерів та власників у тренерську роботу, "договорняки" та корупцію, а також про сумне становище теперішнього «Динамо» (Київ) і українського футболу загалом.
Дуже шкода, що Лужному так і не довірили бути головним тренером киян, а всі інші спроби та пропозиції тренерської роботи виявилися такими крінжовими та невдалими.
Олег Лужний точно заслуговує кращої роботи та досвіду.
Досі трохи шкодую, що пропустив легендарні ігри «Динамо» (Київ) з «Барселоною» в 1997 році. Це були такі перемоги, які неможливо повторити. Либонь саме вони й викликали аж таке збурення в інформаційному полі, котре в ті дні ще сиділо в пелюшках і смоктало цицьку телебачення, що я дізнався про існування професійного футболу. Моя однокласниця Оля дивилася футбол з своїм татом.
16 вересня 1998 року я вперше в житті проміняв традиційний вечір волейболу в шкільному спортзалі на перегляд футбольного матчу між київським «Динамо» та афінським «Панатінаїкосом». Наші той матч програли, але я виграв, бо став дивитися футбол регулярно.
Цікаво, що цьому ще передувала поїздка у Київ з мамою та сестрою, де ми побачили на вулицях футбольних фанатів, а згодом я дізнався, що саме в той день — 22 липня 1998 року — «Динамо» (Київ) здобуло свою найрезультативнішу перемогу в єврокубках, обігравши з рахунком 8:0 валлійську команду «Баррі Таун».
Пізньої осені 1998 року я вже був затятим футбольним вболівальником і почав дивитися матчі киян навіть проти українських клубів. В 1999 році я подався вчитися у Кам'янець-Подільський і там у гуртожитку ми збиралися на перегляд кожного матчу великим гуртом біля телевізора, крихітний екран якого був навіть менший за екрани сучасних смартфонів.
Впродовж наступних трьох чи п'яти років я купував кожне число журналу «Футбол». Звістку про смерть Валерія Васильовича Лобановського в травні 2002 року я випадково почув по радіо, коли виходив після пар з факультету, і... заплакав.
Відтак книга спортивного коментатора та журналіста Романа Бебеха, написана у співавторстві з Олегом Лужним «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу» стала для мене «машиною часу». Адже читаючи це велике інтерв'ю з «залізним капітаном» київського «Динамо» та збірної України, я відчув себе героєм пісні «ТНМК — Фідель»: допоки Лужний живий — я іще малий...
Олег Лужний був фундаментом, базою та ґрунтом для тієї команди, яка перемагала «Барселону», лондонський «Арсенал», мадридський «Реал» і затято билася з «Ювентусом» та «Баварією». Попри те, що з літа 1999 року багаторічний динамівський капітан нарешті здобув можливість та право перейти до лондонського «Арсеналу», в іграх «Динамо» ше якийсь час відчувалася його незрима і безкомпромісна присутність.
Окрім солодкого смаку ностальгії в цій книжці є чимало такого, за що пекуче соромно: про ставлення окремих тренерів до футболістів, втручання менеджерів та власників у тренерську роботу, "договорняки" та корупцію, а також про сумне становище теперішнього «Динамо» (Київ) і українського футболу загалом.
Дуже шкода, що Лужному так і не довірили бути головним тренером киян, а всі інші спроби та пропозиції тренерської роботи виявилися такими крінжовими та невдалими.
Олег Лужний точно заслуговує кращої роботи та досвіду.
👍11❤8🦄1
Тепер ми рили окопи і вчилися вбивати. Більшість із нас не вміли ні першого, ні другого. Їм повидавали автомати, але не навчили стріляти. Їх прийняли на війну, але не сказали, як тут усе влаштовано. Тому вони ходили розгублені, налякані, але водночас злі та рішучі.
Вони охоче розповідали історії, ділилися життєвим досвідом, потроху привідкривали душу, вихвалялися або віщали парадоксальні нісенітниці.
Багатьом було самотньо в цьому гамірному солдатському товаристві, а ще — гірко від усвідомлення свого становища. Необхідність сповідатися і відкритися дає таку-сяку ілюзію зближення, а отже, виокремлення себе, виходу із цього незвичного стану. Я живий, поряд зі мною люди, які слухають, а значить і, можливо, люблять. розуміють, а значить вірять
Ні, не люблять. І не завжди вірять. І рідко розуміють. Та й слухають неохоче.
Артем Чех «Гра в перевдягання»
👍13❤6
Я забрав нову книгу Артема Чеха «Гра в перевдягання» на Новій пошті близько восьмої вечора — буквально за хвилину перед початком повітряної тривоги, котра триватиме всеньку ніч, доки «шахеди», «герані», «кинджали», «іскандери» та інші огидні слова розвалюватимуть чиїсь домівки та підприємства, пошкодять пожежну частину разом з рятувальною технікою і розтрощать склад видавництва «Наш Формат».
Я намагався читати книгу в укритті, яке поступово, але досить швидко наповнилося розгубленими людьми, сонними дітьми і переляканими домашніми тваринам. Триногий дворовий пес весь час крутився під ногами прямо у проході, але ніхто його не сварив і не відштовхував.
Не зважаючи на ґрунтовно важкі металеві двері — одні, другі, треті — з отакенними великими рулями на них, в підвалі було чути всі звуки «єбєйшого апокаліпсису», кожен довбаний приліт, яких в цю ніч було десятки, якшо не більше сотні — це зовсім не сприяло сконцентрованому читанню. Але я встиг зрозуміти найважливіше: краще б ніхто і ніколи (ні Артем Чех, ні я, ані будь-хто з вас) не був змушений пізнати досвід війни.
Я свідомий того, що інша людина ніколи не розповість і не напише точно так, як міг би це зробити я, бо як немає двох однаковісіньких людей, так і не може бути тотожних думок і переживань. Просто Артем Чех вміє так відчути, пропустити крізь себе, осмислити, а потім і сформулювати словами, як ніхто. А хтось такий, як ото я, потім читає і заздрить. Але не цьому досвіду, звісно, а такому вмінню.
Вистачить мені власного досвіду цивільного, який ніколи не збирався воювати, але в стані афекту опинився 24 лютого 2022 року в черзі у центрі комплектування. Досвіду цивільного, який отримав в руки зброю та набої, але не отримав інструкцій, як з ними правильно поводитися і як користуватися. Брати гранати я тоді відмовився і добре зробив, адже мені показали, як її кидати аж через два місяці. Досвіду цивільного, який виявив, що в його автоматі немає шомпола лише тоді, коли виявилося, що зброю треба чистити.
В той час, коли Артем Чех окопувався біля телевежі, мені і таким, як я, командир-піджак казав, що ми повинні будемо спинити танкову колону, якщо така буде прориватися по Борщагівській або проспектом. По залізничному вокзалу прилітали ракети, ми майже не спали, а помився я вперше десь на дев'ятий день, форма була на мене замала, а черевики такі важкі, що я заледве піднімав в них ноги. А ще було жахливо, мерзенно, дико холодно чергувати на посту вночі.
Дякувати всім богам, яких не існує зараз, та і раніше ніколи не було, я якось дотягнув живим до літа 2025 року і отримав не лише довічне почуття провини перед тими, хто не дожив, але й змогу прочитати і ту книгу, яку автор боявся не дописати, і навіть «Гру в перевдягання». Це дуже гірка, болісна та гостра розповідь про той досвід, який нікому не був би потрібен, якби ми народилися в нормальному світі.
Книга написана так, як треба накладати турнікет, щоб аж хотілося закричати, вона наче розкрита рана із кровотечею, яку потрібно негайно і вправно затампонувати, це голос з війни, який ми не хотіли б чути, але мусимо.
Це справді офігенно сильна і крута книга, але краще б її ніколи не було.
Я намагався читати книгу в укритті, яке поступово, але досить швидко наповнилося розгубленими людьми, сонними дітьми і переляканими домашніми тваринам. Триногий дворовий пес весь час крутився під ногами прямо у проході, але ніхто його не сварив і не відштовхував.
Не зважаючи на ґрунтовно важкі металеві двері — одні, другі, треті — з отакенними великими рулями на них, в підвалі було чути всі звуки «єбєйшого апокаліпсису», кожен довбаний приліт, яких в цю ніч було десятки, якшо не більше сотні — це зовсім не сприяло сконцентрованому читанню. Але я встиг зрозуміти найважливіше: краще б ніхто і ніколи (ні Артем Чех, ні я, ані будь-хто з вас) не був змушений пізнати досвід війни.
Я свідомий того, що інша людина ніколи не розповість і не напише точно так, як міг би це зробити я, бо як немає двох однаковісіньких людей, так і не може бути тотожних думок і переживань. Просто Артем Чех вміє так відчути, пропустити крізь себе, осмислити, а потім і сформулювати словами, як ніхто. А хтось такий, як ото я, потім читає і заздрить. Але не цьому досвіду, звісно, а такому вмінню.
Вистачить мені власного досвіду цивільного, який ніколи не збирався воювати, але в стані афекту опинився 24 лютого 2022 року в черзі у центрі комплектування. Досвіду цивільного, який отримав в руки зброю та набої, але не отримав інструкцій, як з ними правильно поводитися і як користуватися. Брати гранати я тоді відмовився і добре зробив, адже мені показали, як її кидати аж через два місяці. Досвіду цивільного, який виявив, що в його автоматі немає шомпола лише тоді, коли виявилося, що зброю треба чистити.
В той час, коли Артем Чех окопувався біля телевежі, мені і таким, як я, командир-піджак казав, що ми повинні будемо спинити танкову колону, якщо така буде прориватися по Борщагівській або проспектом. По залізничному вокзалу прилітали ракети, ми майже не спали, а помився я вперше десь на дев'ятий день, форма була на мене замала, а черевики такі важкі, що я заледве піднімав в них ноги. А ще було жахливо, мерзенно, дико холодно чергувати на посту вночі.
Дякувати всім богам, яких не існує зараз, та і раніше ніколи не було, я якось дотягнув живим до літа 2025 року і отримав не лише довічне почуття провини перед тими, хто не дожив, але й змогу прочитати і ту книгу, яку автор боявся не дописати, і навіть «Гру в перевдягання». Це дуже гірка, болісна та гостра розповідь про той досвід, який нікому не був би потрібен, якби ми народилися в нормальному світі.
Книга написана так, як треба накладати турнікет, щоб аж хотілося закричати, вона наче розкрита рана із кровотечею, яку потрібно негайно і вправно затампонувати, це голос з війни, який ми не хотіли б чути, але мусимо.
Це справді офігенно сильна і крута книга, але краще б її ніколи не було.
❤38💔27
Людство, яке не відало істин, що містяться у кожній людині, вдивлялося назовні, вдалину, й прагнуло дістатися щораз далі й далі. Цими прагненнями дістатися далі людство намагалося дізнатися, хто ж насправді стоїть за всім створеним і навіщо ж здалося усе це створювати.
Людство закидало своїх агентів прогресу чимраз далі й далі. Зрештою воно їх запустило в космос, у безбарвне, прісне, невагоме, безкрає море зовнішнього простору.
Воно їх кидало, наче каміння.
Ці нещасні агенти знаходили у космосі те ж саме, що подостатком знаходили й на Землі, кошмар безглуздості без кінця-краю. Винагородами космосу, безмежного зовнішнього світу, були три дари: пусте геройство, фарс та безглузда смерть.
Курт Воннеґут «Сирени Титана»
❤12
Кожен носив на собі тягарі. Більшість були очевидні: паски з противагами, торбинки зі шротом, старі пічні решітки, які зменшували фізичні можливості сильних. Але було серед Редвайнових прихожан і кілька вірян, які обрали не такі очевидні й ефектніші тягарі.
Серед них жінки, яким сліпа удача залишила страшний слід — красу. Цю несправедливість вони врівноважували старомодним одягом, поганою поставою, жуйкою й надмірною косметикою.
Один дід, чиєю єдиною перевагою був чудовий зір, зіпсував його, носячи жінчині окуляри.
Смаглявий молодик, чию вроджену хижацьку сексуальність, привабливість та ґраційність не могли приховати ані безглуздий одяг, ані погані манери, вибрав собі за тягар дружину, яку нудило від сексу.
Дружина смаглявого молодика мала причини для марнославства через значок товариства Фі Бета Каппа, що його давали за визначні академічні заслуги, обрала собі за тягар чоловіка, який читав лише комікси і нічого крім них.
Редвайнова парафія не була унікальною. Навіть не була аж надто фанатичною. Насправді мільярди щасливих людей на Землі радо обирали собі тягарі.
Курт Воннеґут «Сирени Титана»
❤17
Попри популярний міф, піраміди будували не раби, а вільні єгиптяни. Однак це геть не значить, що вам можна піти, коли заманеться. Така форма зайнятості в Давньому Єгипті не має аналогів у сучасності, але її можна порівняти з призовом чи мобілізацією. Це був податок, яким Хуфу обкладав місцеве населення, податок працею, а не грішми. Ухилитися від повинності було неможливо. Давні єгиптяни карали ухилянтів від податків побиттям, ув'язненням, а часом і каліцтвом.
Коді Кессіді «Вижити»
❤5
Курт Воннеґут написав роман «Сирени Титана» ще у 1959 році і можна було б сміливо передбачити, що через понад шістдесят років людство загалом порозумнішає та візьметься за голову, але ось ми знаходимося тут і розуміємо, шо ніфіга, ніт, не робе.
Попри те, що ШІ тепер рятує ейчарів компаній від головного болю через вигадування привітань до Днів народження співробітників, а над українськими містами найближчим часом запанують тисячі автономних дронів-убивць, емоційний інтелект, емпатія та загальна етика людства сягнули дна і продовжують брутально ломитися нижче.
Понад десять років найбільш задокументованої війни, війни в прямому ефірі, геноциду, який став рутиною, імпотентності міжнародних інституцій та панічного страху перед російською ядерною зброєю перетворили колись умовно затишну планету на театр неоголошеної гібридної війни, з диверсіями, кібератаками, іпсо-технологіями, і демократичними виборами в якості інструменту приходу до влади людожерських політичних сил.
«Сирени Титана» — це лише другий роман автора, але тут можна побачити Воннеґута таким, як ми його любимо після «Бойні №5» — іронічним, добрим і значно глибшим, ніж це може здатися на перший погляд. Адже на перший погляд те, як написана книга, виглядає занадто простим: короткі речення, невеликі абзаци, нескладні формулювання. Хіба за винятком хроносинкластичного інфундібулуму — загадкової аномалії, дивного явища, куди потрапляє один із персонажів книги, який подорожує сонячною системою разом із своїм собакою.
Вінстон Найлз Рамфурд і його пес Казак стали «хвильовим» явищем, відтак тепер існують вздовж спіралі, котра тягнеться від Сонця до зірки Бетельгейзе. На практиці це означає, що Рамфурд із псом матеріалізуються на Землі кожні 59 днів, але лише на годину. Крім того, йому доступне знання про все, що було раніше, і те, що чекає всіх на світі у майбутньому. Дуже зруча комбінація обставин, щоби вигравати на ставках купу грошей або ж виростити в собі комплекс Бога. Вінстон Найлз Рамфурд обирає друге і організовує рекрутинг землян в армію Марса. Щоби що? Агій, це краще дізнатися самостійно, бо читати Курта Воннеґута — суцільне задоволення.
Утім, одним із потенційних рекрутів стає найбагатша людина Америки — Малахія Констант, батько якого заробив величезні статки, інвестуючи в різноманітні компанії та проєкти буквально за цитатами з Біблії.
Одного разу Рамфурд перетинається з Малахією і передбачає тому, що він одружиться з теперішньою дружиною Рамфурда Беатріс і поселиться з нею на супутнику Сатурна Титані. Звучить це, наче сон рябої кобили, тому і Малахія, і Беатріс — кожне зі свого боку — робитимуть все, щоб таке передбачення не збулося...
Читачі, звісно, також будуть в шокови, але не поспішайте з висновками — дядечко Курт вміє розповідати історії так, шо ви будете сміятися і плакати одночасно.
Бо навіщо ми взагалі існуємо? Чи є якась конкретна мета в житті? Зможемо ми змінити те, що нам судилося? Автор має відповіді на кожне із цих запитань і ще на добрий десяток інших — не менш цікавих та екзистенційних. Але не всі відповіді вам сподобаються...
Зрештою, у «Сиренах Титану» і Малахія Констант, і Вінстон Найлз Рамфурд, і його (чи вже й не його) дружина Беатріс (та й решта персонажів, навіть зальотний трамальфадорець, який сотні тисяч років чекає порятунку на Титані) неминуче стануть «жертвами низки нещасливих випадковостей».
«Як і всі ми», хіба ні?
Попри те, що ШІ тепер рятує ейчарів компаній від головного болю через вигадування привітань до Днів народження співробітників, а над українськими містами найближчим часом запанують тисячі автономних дронів-убивць, емоційний інтелект, емпатія та загальна етика людства сягнули дна і продовжують брутально ломитися нижче.
Понад десять років найбільш задокументованої війни, війни в прямому ефірі, геноциду, який став рутиною, імпотентності міжнародних інституцій та панічного страху перед російською ядерною зброєю перетворили колись умовно затишну планету на театр неоголошеної гібридної війни, з диверсіями, кібератаками, іпсо-технологіями, і демократичними виборами в якості інструменту приходу до влади людожерських політичних сил.
«Сирени Титана» — це лише другий роман автора, але тут можна побачити Воннеґута таким, як ми його любимо після «Бойні №5» — іронічним, добрим і значно глибшим, ніж це може здатися на перший погляд. Адже на перший погляд те, як написана книга, виглядає занадто простим: короткі речення, невеликі абзаци, нескладні формулювання. Хіба за винятком хроносинкластичного інфундібулуму — загадкової аномалії, дивного явища, куди потрапляє один із персонажів книги, який подорожує сонячною системою разом із своїм собакою.
Вінстон Найлз Рамфурд і його пес Казак стали «хвильовим» явищем, відтак тепер існують вздовж спіралі, котра тягнеться від Сонця до зірки Бетельгейзе. На практиці це означає, що Рамфурд із псом матеріалізуються на Землі кожні 59 днів, але лише на годину. Крім того, йому доступне знання про все, що було раніше, і те, що чекає всіх на світі у майбутньому. Дуже зруча комбінація обставин, щоби вигравати на ставках купу грошей або ж виростити в собі комплекс Бога. Вінстон Найлз Рамфурд обирає друге і організовує рекрутинг землян в армію Марса. Щоби що? Агій, це краще дізнатися самостійно, бо читати Курта Воннеґута — суцільне задоволення.
Утім, одним із потенційних рекрутів стає найбагатша людина Америки — Малахія Констант, батько якого заробив величезні статки, інвестуючи в різноманітні компанії та проєкти буквально за цитатами з Біблії.
Одного разу Рамфурд перетинається з Малахією і передбачає тому, що він одружиться з теперішньою дружиною Рамфурда Беатріс і поселиться з нею на супутнику Сатурна Титані. Звучить це, наче сон рябої кобили, тому і Малахія, і Беатріс — кожне зі свого боку — робитимуть все, щоб таке передбачення не збулося...
Читачі, звісно, також будуть в шокови, але не поспішайте з висновками — дядечко Курт вміє розповідати історії так, шо ви будете сміятися і плакати одночасно.
Бо навіщо ми взагалі існуємо? Чи є якась конкретна мета в житті? Зможемо ми змінити те, що нам судилося? Автор має відповіді на кожне із цих запитань і ще на добрий десяток інших — не менш цікавих та екзистенційних. Але не всі відповіді вам сподобаються...
Зрештою, у «Сиренах Титану» і Малахія Констант, і Вінстон Найлз Рамфурд, і його (чи вже й не його) дружина Беатріс (та й решта персонажів, навіть зальотний трамальфадорець, який сотні тисяч років чекає порятунку на Титані) неминуче стануть «жертвами низки нещасливих випадковостей».
«Як і всі ми», хіба ні?
❤28
Вижити... Це не те щоби аж надто тривіальна задача для українців в середині третього десятиліття у ХХІ столітті...
Сподіваюся, в автора буде ще час і натхнення написати колись рекомендації, як саме потрібно втікати від автономних дронів-убивць, уникати прильотів балістичних ракет, де пересидіти ядерну війну і як вижити в геноцид. Навіть якщо він таке колись напише, навряд чи ми встигнемо скористатися його ретельно дослідженими порадами щодо реальних загроз, тому поки можна отримати задоволення, читаючи про уникнення гіпотетичних небезпек з минулого.
Ідея книги настільки проста, аж дивно, що ніхто досі не здогадався написати щось подібне. Коді Кессіді популяризує науку нестандартними способами, адже він пропонує читачам вижити в умовах ну дуже великих проблем: пішки втекти від тиранозавра, врятуватися, пливучи на «Титаніку», уникнути Чорної Смерті, вчасно покинути Помпею під час виверження Везувію, перехитрити найбільше, найруйнівніше в історії торнадо, та вдало пережити ще десяток інших катастрофічних загроз. Звісно, це може бути непросто, та і автор не дає стовідсоткових гарантій. Та кожен з цих варіантів виглядає, наче реалістичний план, адже в кожній із цих ситуацій принаймні хтось один, але вижив.
«Вижити» — це не зовсім покрокові інструкції, якими можна буде користуватися після того, як винайдуть Машина Часу. Втім ці гіпотетичні «історії успіху», розказані з таким запалом і знанням обставин трагедій та фактів історії, що є спокуса спробувати прожити подібне принаймні в уяві.
Коді Кессіді постійно звертається прямо до читача, робить це достатньо відверто і часто, щоразу все більше розширюючи пролом у «четвертій стіні». Тож коли розпочинається історія з голодною зимівлею на березі озера, у передгір'ях Сьєрра-Невади на Дикому Заході, значення слів «поворот не туди» набуває свіжих, але не менш жаских конотацій.
Я не вважаю себе аж надто тупим або малоерудованим, але про чималу купу історичних фактів я дізнався щойно з цієї книги. Наприклад про те, що египетські піраміди будували не раби або про обставини загибелі динозаврів. Не кажучи вже про доволі демократичні порядки піратського флоту Чорної Бороди та багато цікавих подробиць з подорожі Магеллана і процесу потопання «Титаніка».
Особливо чутливим читачам і читачкам я би не радив читати розповідь про виживання загону Доннера, а з іншого боку — як інакше ви дізнаєтеся про хвацький хист автора на поприщі провокативних тез та чорного гумору, га?
Сподіваюся, в автора буде ще час і натхнення написати колись рекомендації, як саме потрібно втікати від автономних дронів-убивць, уникати прильотів балістичних ракет, де пересидіти ядерну війну і як вижити в геноцид. Навіть якщо він таке колись напише, навряд чи ми встигнемо скористатися його ретельно дослідженими порадами щодо реальних загроз, тому поки можна отримати задоволення, читаючи про уникнення гіпотетичних небезпек з минулого.
Ідея книги настільки проста, аж дивно, що ніхто досі не здогадався написати щось подібне. Коді Кессіді популяризує науку нестандартними способами, адже він пропонує читачам вижити в умовах ну дуже великих проблем: пішки втекти від тиранозавра, врятуватися, пливучи на «Титаніку», уникнути Чорної Смерті, вчасно покинути Помпею під час виверження Везувію, перехитрити найбільше, найруйнівніше в історії торнадо, та вдало пережити ще десяток інших катастрофічних загроз. Звісно, це може бути непросто, та і автор не дає стовідсоткових гарантій. Та кожен з цих варіантів виглядає, наче реалістичний план, адже в кожній із цих ситуацій принаймні хтось один, але вижив.
«Вижити» — це не зовсім покрокові інструкції, якими можна буде користуватися після того, як винайдуть Машина Часу. Втім ці гіпотетичні «історії успіху», розказані з таким запалом і знанням обставин трагедій та фактів історії, що є спокуса спробувати прожити подібне принаймні в уяві.
Коді Кессіді постійно звертається прямо до читача, робить це достатньо відверто і часто, щоразу все більше розширюючи пролом у «четвертій стіні». Тож коли розпочинається історія з голодною зимівлею на березі озера, у передгір'ях Сьєрра-Невади на Дикому Заході, значення слів «поворот не туди» набуває свіжих, але не менш жаских конотацій.
Я не вважаю себе аж надто тупим або малоерудованим, але про чималу купу історичних фактів я дізнався щойно з цієї книги. Наприклад про те, що египетські піраміди будували не раби або про обставини загибелі динозаврів. Не кажучи вже про доволі демократичні порядки піратського флоту Чорної Бороди та багато цікавих подробиць з подорожі Магеллана і процесу потопання «Титаніка».
Особливо чутливим читачам і читачкам я би не радив читати розповідь про виживання загону Доннера, а з іншого боку — як інакше ви дізнаєтеся про хвацький хист автора на поприщі провокативних тез та чорного гумору, га?
❤9✍7🤔4💊1
Each night before sleep, she murmured her prayer into her pillow. “Ser Gregor,” it went. “Dunsen, Raff the Sweetling, Ser Ilyn, Ser Meryn, Queen Cersei.”
She would have whispered the names of the Freys of the Crossing too, if she had known them.
One day I’ll know, she told herself, and then I’ll kill them all.
No whisper was too faint to be heard in the House of Black and White. “Child,” said the kindly man one day, “what are those names you whisper of a night?”
“I don’t whisper any names,” she said.
“You lie,” he said. “All men lie when they are afraid. Some tell many lies, some but a few. Some have only one great lie they tell so often that they almost come to believe it … though some small part of them will always know that it is still a lie, and that will show upon their faces..."
George R.R.Martin "A Feast for Crows"
🔥10❤🔥2
Ти живеш у великій та сильній державі, за якою з острахом стежить цілий світ, а сам сахаєшся власної тіні, закриваєш на все очі, плутаєш ногами по життю, втупивши носа в землю, бачачи рівно стільки, щоб не звергтися в яму й не потрощити кості, встав-ліг-Новий рік... Аж ось потрапляєш до хворої, злиденної, загидженої Ефіопії, і від мерзенності діянь твоєї великої Батьківщини тебе нудить, як у трупарні.
І що? Зречешся її? Чи, може, зробиш усе, щоб відмазати? Зрештою, що тобі ті мільйони чорних? Вигадуватимеш, брехатимеш, зокрема й собі? Це зветься вірністю?
Чому вбивця, який до кінця стоїть на своєму, частіше зроджує повагу юрби, ніж той, що покаявся? Нас виховано в жертовності, і жертва є наочною, а каяття — ні, у нього ще треба повірити. З погляду держави воно нічого не варте й межує зі зрадництвом, а в обивателя здатне викликати тільки глум.
Це вдома в усьому винна КПРС, а для цих людей її нема. Для них є ти, твій народ, твоя країна — СРСР, Раша, «Динамо» Київ. Поки був удома, ти вважав, що ні в чому такому не замазаний, а тепер?
Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару»
❤18👍3
Тільки раз я спитав, коли, на його думку, скінчиться війна. Він відповів: «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу». На карті, звичайно, навпаки. Тобто Ефіопія ніколи не дасть ім спокою, навіть якщо вони виборють незалежність і відвоюють свою Асмару. Мовляв, війна скінчиться, тільки коли ефіопи скинуть свій режим. Тоді мені здалося, що він і сам злякався цих слів, бо далі сказав таке: «Але для мене це означає лиш одне: мало перемогти ворога, треба перемогти диявола».
— А можна перемогти диявола?
— Я спитав те саме. Він сказав: «Так — кожної окремої хвилини.»
Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару»
❤23👍2
Можу собі лиш уявити, як складно буде декому зараз читати книгу Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару», позаяк там згадуються не лише радянські часи, як просторово-часова декорація, але й чимало різноманітних побутових, культурних, політичних та ідеологічних атрибутів, які у ХХІ столітті вже може й хотілося б забути, як страшний сон, але русня не дає.
До речі, для Сергія Сингаївського, який є племінником Миколи Сингаївського — автора відомої всім пісні про чорнобривці, ця книга є літературним дебютом, а ідея, з якої постав роман, з'явилася понад тридцять років тому, коли Сергій служив у радянській армії і, як військовий перекладач опинився в Ефіопії у складі так званої «гуманітарної місії».
Мені то що, за середньовічними мірками я прожив достатньо довге життя, і тому встиг побувати в багатьох проклятих людьми та богами місцях — москві, пітєрі, волгоградє, ростовє, таганрогє, астрахані, омську і навіть на священному (для буддистів) острові посеред озера Байкал (пробачте всі, кого це травмує, що його написав з великої літери), де надивився на кацапів, бурятів, калмиків та іншу русню ще в часи, коли це не вважалося крінжатиною, я навіть перших своїх Кундеру, Кінга та Пратчетта російською прочитав. Але як зараз це читати тим, хто народилися після Помаранчевої Революції і може, навіть, не застали нашого Криму в доступі однієї ночі потягом або півтори доби автостопом? Читайте, як історичний роман, як свідчення очевидця, бо хоч «Дорога на Асмару» — це фікшн, але тлом для цієї історії є сумна реальність на перетині колоніалізму та хворих амбіцій хомо совєтікус.
Історія розпочинається з того, як після смерті матері молодий київський архітектор Микита починає читати щоденник такого собі Андрія Волинського — військового перекладача транспортного загону радянського контингенту в Ефіопії та Еритреї. З погляду одних там йде громадянська війна Ефіопії з бунтівниками та здочинцями, з погляду інших — боротьба за незалежність Еритреї, а по факту — штучний голодомор, з депортаціями та геноцидом різних одних націй іншими, за військової та логістичної підтримки радянського союзу під гуманітарним прапором. Здається, автору не довелося самому брати участі в бойових діях (і слава богу), але він надивився, як помирають від голоду та сваволі місцеві жителі.
Уявіть собі, як діти убитих Голодомором 32-33 років в Україні, під кураторством кегебістів, нехай опосередковано, але ж беруть участь у створенні штучного голодомору в бунтівній Еритреї. Або краще не уявляйте, а прочитайте, як до цього своїм розумом доходить Андрій Волинський, котрий скрупульозно занотовує в щоденник безліч деталей побуту «воїнів-інтернаціоналістів» на військових базах у Африці. Мабуть в цих деталях ховається найбільша частина досвіду і самого автора книги.
А от палкі та романтичні перипетії адюльтеру, хоч і пробирають чутливого читача до кісточок, скоріше вигадані спеціально для того, щоби додати перчинки та динаміки спершу такому описово-неквапливому сюжету. Мені дуже сподобалося, як явтор красиво і чуттєво змалював сцени побачень та сексу — за ними також проглядається може і не буквальний, але співмірний досвід та здатність до глибоких переживань.
Це глибока книга, яка непрямо, складним способом, але неухильно веде читача за руку крізь довгу історію, яка розпочинається під час визвольних змагань українців на початку ХХ століття, підсвічується боротьбою за незалежність народів Африки, пробирається крізь цинізм, підприємливість та підступність совєцьких шпигунів, красиво, хоч і сумно римується долями таких різних народів та поколінь і зупиняється за пів подиху до нової революції, нової війни, нових викликів, нових страждань...
Просто дивовижно, що така сильна книга — і пройшла практично непоміченою широким колом читачів. Як же добре, що її випадково прочитала Оксана Забужко і перевидала в «Коморі» у 2023 році.
До речі, для Сергія Сингаївського, який є племінником Миколи Сингаївського — автора відомої всім пісні про чорнобривці, ця книга є літературним дебютом, а ідея, з якої постав роман, з'явилася понад тридцять років тому, коли Сергій служив у радянській армії і, як військовий перекладач опинився в Ефіопії у складі так званої «гуманітарної місії».
Мені то що, за середньовічними мірками я прожив достатньо довге життя, і тому встиг побувати в багатьох проклятих людьми та богами місцях — москві, пітєрі, волгоградє, ростовє, таганрогє, астрахані, омську і навіть на священному (для буддистів) острові посеред озера Байкал (пробачте всі, кого це травмує, що його написав з великої літери), де надивився на кацапів, бурятів, калмиків та іншу русню ще в часи, коли це не вважалося крінжатиною, я навіть перших своїх Кундеру, Кінга та Пратчетта російською прочитав. Але як зараз це читати тим, хто народилися після Помаранчевої Революції і може, навіть, не застали нашого Криму в доступі однієї ночі потягом або півтори доби автостопом? Читайте, як історичний роман, як свідчення очевидця, бо хоч «Дорога на Асмару» — це фікшн, але тлом для цієї історії є сумна реальність на перетині колоніалізму та хворих амбіцій хомо совєтікус.
Історія розпочинається з того, як після смерті матері молодий київський архітектор Микита починає читати щоденник такого собі Андрія Волинського — військового перекладача транспортного загону радянського контингенту в Ефіопії та Еритреї. З погляду одних там йде громадянська війна Ефіопії з бунтівниками та здочинцями, з погляду інших — боротьба за незалежність Еритреї, а по факту — штучний голодомор, з депортаціями та геноцидом різних одних націй іншими, за військової та логістичної підтримки радянського союзу під гуманітарним прапором. Здається, автору не довелося самому брати участі в бойових діях (і слава богу), але він надивився, як помирають від голоду та сваволі місцеві жителі.
Уявіть собі, як діти убитих Голодомором 32-33 років в Україні, під кураторством кегебістів, нехай опосередковано, але ж беруть участь у створенні штучного голодомору в бунтівній Еритреї. Або краще не уявляйте, а прочитайте, як до цього своїм розумом доходить Андрій Волинський, котрий скрупульозно занотовує в щоденник безліч деталей побуту «воїнів-інтернаціоналістів» на військових базах у Африці. Мабуть в цих деталях ховається найбільша частина досвіду і самого автора книги.
А от палкі та романтичні перипетії адюльтеру, хоч і пробирають чутливого читача до кісточок, скоріше вигадані спеціально для того, щоби додати перчинки та динаміки спершу такому описово-неквапливому сюжету. Мені дуже сподобалося, як явтор красиво і чуттєво змалював сцени побачень та сексу — за ними також проглядається може і не буквальний, але співмірний досвід та здатність до глибоких переживань.
Це глибока книга, яка непрямо, складним способом, але неухильно веде читача за руку крізь довгу історію, яка розпочинається під час визвольних змагань українців на початку ХХ століття, підсвічується боротьбою за незалежність народів Африки, пробирається крізь цинізм, підприємливість та підступність совєцьких шпигунів, красиво, хоч і сумно римується долями таких різних народів та поколінь і зупиняється за пів подиху до нової революції, нової війни, нових викликів, нових страждань...
Просто дивовижно, що така сильна книга — і пройшла практично непоміченою широким колом читачів. Як же добре, що її випадково прочитала Оксана Забужко і перевидала в «Коморі» у 2023 році.
❤34👍3
"…When you smell our candles burning, what does it make you think of, my child?”
Winterfell, she might have said. I smell snow and smoke and pine needles. I smell the stables. I smell Hodor laughing, and Jon and Robb battling in the yard, and Sansa singing about some stupid lady fair. I smell the crypts where the stone kings sit, I smell hot bread baking, I smell the godswood. I smell my wolf, I smell her fur, almost as if she were still beside me. “I don’t smell anything,” she said, to see what he would say.
George R.R. Martin "A Feast for Crows"
❤10
Самотність була моєю супутницею в житті довше за всіх, особливо гостро це відчувалося в юності, коли я жив у Кам'янці-Подільському. Але з іншого боку, ніколи я так багато не тинявся містом в пошуках небачених раніше місць — вечорами, вночі, на світанку — ніколи знову нічне місто не було зі мною таким гірко-солодким, як тоді, коли мені понад усе хотілося чогось, не знати кого.
Достатня кількість вільного часу спонукала до глибокого проживання цього досвіду, може навіть конвертуючись у дещо збочених форм насолоду. Це відчуття, мабуть, відоме усім: коли тобі так боляче, що аж солодко.
Утім, я не певен, що хотів би повернення у ті часи та переживання, тим більше, що для занурення в подібну атмосферу не обов'язково повертатися до безпосереднього проживання самотності — можна «згадати все» і просто читаючи книгу Олівії Ленґ «Місто самоти».
Вона посідає місце на перетині жанрів, позаяк мемуари тут перемежовані культурною критикою, а особистий досвід самотності у великому місті проживається авторкою співзвучно і паралельно досвідам самотності Едварда Гоппера, Енді Воргода, Девіда Войнаровича, Генрі Дарджера та інших.
Олівія Ленґ перебирається у Нью-Йорк з Англії через стосунки з чоловіком, а коли вони розчиняються у часі — починає досліджувати відчуття самотності, як соціо-культурного явища.
Вона відвідує музеї та архіви митців, у творчості яких відчувається щемка присутність самоти, блукає вулицями Великого Яблука, занурюється у вивчення самотності в мережі. Зокрема і через знайомства в інтернеті.
Прикольно читати цю книгу і паралельно гуглити ті мистецькі твори, які в ній згадуються. Мене особливо захопили картини Едварда Гоппера - кольорами, атмосферою та відстороненими персонажами.
«Місто самоти» можна із задоволенням читати і тим, кому зараз самотньо, і тим, кому пощастило більше, хоча, насправді, ніхто ж достеменно не може бути впевненим у тому, що самотність не звалиться йому на голову зненацька, як старий київський балкон...
Достатня кількість вільного часу спонукала до глибокого проживання цього досвіду, може навіть конвертуючись у дещо збочених форм насолоду. Це відчуття, мабуть, відоме усім: коли тобі так боляче, що аж солодко.
Утім, я не певен, що хотів би повернення у ті часи та переживання, тим більше, що для занурення в подібну атмосферу не обов'язково повертатися до безпосереднього проживання самотності — можна «згадати все» і просто читаючи книгу Олівії Ленґ «Місто самоти».
Вона посідає місце на перетині жанрів, позаяк мемуари тут перемежовані культурною критикою, а особистий досвід самотності у великому місті проживається авторкою співзвучно і паралельно досвідам самотності Едварда Гоппера, Енді Воргода, Девіда Войнаровича, Генрі Дарджера та інших.
Олівія Ленґ перебирається у Нью-Йорк з Англії через стосунки з чоловіком, а коли вони розчиняються у часі — починає досліджувати відчуття самотності, як соціо-культурного явища.
Вона відвідує музеї та архіви митців, у творчості яких відчувається щемка присутність самоти, блукає вулицями Великого Яблука, занурюється у вивчення самотності в мережі. Зокрема і через знайомства в інтернеті.
Прикольно читати цю книгу і паралельно гуглити ті мистецькі твори, які в ній згадуються. Мене особливо захопили картини Едварда Гоппера - кольорами, атмосферою та відстороненими персонажами.
«Місто самоти» можна із задоволенням читати і тим, кому зараз самотньо, і тим, кому пощастило більше, хоча, насправді, ніхто ж достеменно не може бути впевненим у тому, що самотність не звалиться йому на голову зненацька, як старий київський балкон...
❤27👍9
Я дуже хотів читати. І хоча Гак заснув, я не міг допустити, щоби, прокинувшись, він побачив мене з розгорнутою книжкою.
А потім я подумав: «А як він дізнається, що я саме читаю?». Я можу вдати, що тупо витріщаюся на букви і слова, гадаючи, що вони означають. Звідки йому знати? У той момент я зрозумів силу читання, вона стала для мене реальністю. Якщо я можу бачити слова, то ніхто не може контролювати їх або те, що я від них отримую. Ніхто навіть не знатиме, чи я їх просто бачу, чи читаю їх, чи озвучую, чи осмислюю. Це була абсолютно приватна справа, абсолютно вільна, а отже, абсолют-но бунтарська.
Персіваль Еверетт "Джеймс"
❤20🔥2