та шо ж це блін таке 🤣

https://t.me/df_journal/7470

Ну я

*надягає окуляри і робить важне лице*

А давайте я вам розкажу про одну з моїх улюблених задач в роботі над чернеткою книги — передачу відмінностей у мовленні персонажів.

Більша частина всесвіту у мене розмовляє стандартною англійською (бо кліше — це не просто зручно, а й раціонально). Але протагоніст походить з планети, заселеної вихідцями з Ірландії, яка до того ж має дуже обмежені контакти з зовнішнім світом. В таких умовах англійська мова або сильно змінилася б, або навпаки, законсервувалася у порівнянні зі стандартом — ймовірно, і те, і інше в різних аспектах.

Щоб передавати його специфічний місцевий акцент, я використовую галицький діалект з окремими архаїчними елементами. Але лише місцями і лише в усному мовленні, щоб не перетворити образ на карикатуру.

Інший персонаж з дитинства живе на планеті, де розмовляють мандаринською китайською. Ще двоє — китайці з Сингапуру. Всі ці троє можуть мати артефакти мандаринської в своїй стандартній англійській (навіть якщо дійсно володіє мовою лише одна з них). Але тут вже задача складніша: "Сінгліш" як діалект вирізняється своєю структурою та специфічними частками, які не несуть сенсового навантаження. Проте структура української і так різко відмінна від англійської, і рандомне додавання "ла" у кінці фраз нічого окрім нерозуміння у читача не викличе. Тож над цим питанням я поки думаю, але ймовірно, вони просто спілкуватимуться звичайною літературною мовою. Бо все-ж таки ситуація не зовсім ідентична першій, та й легко впасти за тонку лінію, де починається расизм. З цієї ж причини персонаж-поляк не вживає слова "курва" :)

(до речі, чи є расизмом, якщо персонаж китайського походження пахне жасмином? питаю для подруги)

(мем для ілюстрації діалектів)

Як я почуваюся, оформивши платну підписку на nauka.ua та подарувавши кілька книжок сусідній бібліотеці 😎

Мамо, я в телевізорі 🙈
https://t.me/GeekachRoleplay/350

🖖 Сьогодні 60 років з дня виходу першої серії "Зоряного шляху" — серіалу, який варто переглянути кожному, хто цікавиться еволюцією фантастичного жанру. І нехай у світлі сьогодення декорації виглядають смішними, акторська гра — театральною, деякі теми втратили актуальність, а деякі взагалі набули проблематичності. Окремі серії досі тримаються за рахунок своїх ідей, і їх немало.

А скільки з нього зародилося троп (тропів?), які увійшли до загального вжитку, взагалі важко перерахувати. Наприклад, омегаверс, або Aliens made them do it.

Тож живіть довго та процвітайте, сміливо йдіть туди, де не ступала нога людини, і так далі 🖖

А я якраз приперла з секонду футболку з "Ентерпрайз" 🚀

Поставлю на свою книгу примітку: "Якщо ви знаєте хоч щось про щось, не читайте".

Дочитала книгу Леоніда Горобця "Чупакабра, дракони та вовкулаки. Чому вимерли істоти, які ніколи не жили". І це, можливо, кращий нон-фік, що я читала українською.

Пам'ятаю, що довго вагалася, чи брати цю книгу, оскільки гадала, що вона буде культурологічно-орієнтована, а це тема цікава, але не супер цікава мені зараз. Але виявилося, що книга не тільки і не стільки про чупакабр і звідки вони беруться, як загалом про зоологію, із фундаментальним поясненням, як речі працюють і не працюють. Тут є й розповсюджені міфи про реальних тварин, і історії пранків між науковцями, а ще чудові малюнки самого автора (гляньте лишень на цього кубикозавра).

Коротше, я отримала купу задоволення, і вже посунула попередню книгу пана Горобця на початок списку для подальшого читання.

Навздогін минулому посту. (Так, я знаю, що мій телефон розмиває краї знімків🥲)

Я особисто рада, що існує книга Олександра Пономарьова!

Бо тепер щоразу, як починаю загонятися на тему "Чи не забагато уваги один з оповідачів приділяє зовнішності цієї жінки?" або "А чи не є зображення персонажа-азіата як дещо фемінного прикладом фетишизації азіатів?" — я можу просто згадати, що існує книга Олександра Пономарьова, і трохи розслабити булки 🙏🏻

А потім можна згадати, що вона є просто найяскравішим прикладом того, яку фігню все ще вважають прийнятною українські автори-чоловіки, але далеко не єдиним. І заспокоїтись, бо ера кенселінгу за недотримання повісточки прийде до нас ще не скоро, тут би для початку з печер вилізти.

Заповнюю прогалини у своїй освіченості щодо класики фантастичної літератури: дочитала "Ліву руку темряви" Урсули Ле Ґвін. Книгу, яка регулярно потрапляє у списки найкращих фантастичних романів з соціальною тематикою.

Це історія про планету, мешканці якої більшу частину часу не мають біологічної статі, і набувають її лише для продовження роду, причому ніколи не знаючи, який набір статевих ознак підкине рандом.

Книга вийшла у 1969, і якщо читати, пам'ятаючи про це, її революційність дійсно відчувається. Тут і іронія над патріархатом в особі головного героя-землянина, який думає про всіх зустрічних як "він" та засуджує речі, що йому здаються жіночними, і власне тема гендеру та сексуальності.

Проте мені було дуже важко цю книгу читати, бо вона відверто душна. Можливо, це моя нелюбов до книг "про світобудову", що роблять ставку на стіни тексту та вигадані терміни без пояснення. Перші 50 її відсотків цілком присвячені політиці, і лише у другій половині починається дія та трохи розкриваються конкретні персонажі. Головний герой проходить таки шлях від інстинктивної огиди до розуміння цих людей (хоча тут можна сперечатися — можливо, це банально шлях від неприйняття до прийняття можливості сексуального потягу до особи з невизначеною статтю). Людський аспект мені завжди цікавіший за абстракції, тож під кінець книга читалася бадьоріше.

Загалом у книзі є багато місць, над якими можна задуматися. Чи дійсно більшість "нормальних" людей почувається так, як головний герой — засуджують та навіть відчувають відразу до осіб, якими не керує лібідо? Чи це ще один приклад неприхованої іронії над патріархальним менталітетом, як, наприклад, діалог, де ГГ каже, що на інших планетах народженням та вихованням дітей займаються лише жінки, і одразу ж зізнається, що не знає, чому з жінок рідше виходять математики та астрофізики?

Загалом, мабуть, прочитати книгу варто (цікаво, чи колись вийде український переклад? 😬) Особливо якщо перед цим почитати або подивитися щось інше з 1960х, щоб тримати в голові контекст тодішньої ролі жінки у науковій фантастиці та рівню соціальної обізнаності про оті ваші гендерні студії. Але це навряд чи та книга, від якої можна отримати справжнє задоволення зараз. Втім, можливо, це занадто радикальний висновок. Зрештою, різним людям підходять різні речі, про що і є ця історія 🙏

Регулярне нагадування слухати НАЙВЕЛИЧНІШИЙ гурт сучасності (на мою НАЙОБ'ЄКТИВНІШУ думку)

Їхні кліпи — це просто розйоб, там цілий сінематік юніверс просто.

https://music.youtube.com/watch?v=P8YKiII45ic&si=h_cdGab0ojjOV-Xa

Як зробити персонажів об'ємними 🤓

Дуже довго гадала, як сформулювати відгук на «Острів Ороборо», беручи до уваги, що це перша книга українського автора, до того ж жодного іншого відгука на неї я не бачила. Але нещодавно побачила один, тож задача стала трохи легшою :)

«Острів Ороборо» Олега Базилевича та Керен Бактон — це книга у жанрі хронофантастики. У далекому майбутньому винайдений спосіб подорожувати у часі. Три команди дослідників та військових відправляються в минуле вивчати сейсмологічну історію Землі. Аби не нашкодити, вони відправляються в часи до падіння метеориту, що знищив динозаврів, розраховуючи, що той обнулить будь-який випадковий вплив на часову лінію. Принаймні, у цьому полягає план. Насправді ці команди розкидує в різні точки таймлайну, і без впливу не обійдеться.

Перш за все дисклеймер: я щиро люблю фантастику, яка не обмежує себе жорсткими рамками «справжньої науки». Я люблю подорожі в часі, паралельні реальності та оригінальні сюжетні повороти, які були б неможливими у «твердій» фантастиці. А також я люблю динозаврів. Команди з науковців та військових у минулому — це задумка, яка мені сама по собі дуже заходить, бо до всього ще й нагадує вайбом мою улюблену «Зоряну браму». Та й узагалі фантастику минулого століття.

Але є одне «але». Сюжети «Зоряної брами» досі цікаві своєю оригінальністю, персонажі досі викликають симпатію. Фантастика «золотого віку» не вся зістарилася однаково добре, але та, якій це вдалося, заснована на глибоких філософських ідеях.

У цій книзі такого немає.

Що в ній є — це полювання з автоматами на динозаврів, розумна раса рептилоїдів, хитрі винаходи вчених та амбітні сюжетні повороти. А ще тут є старанно підібраний для сучасної інтернаціональної аудиторії набір героїв різних національностей та гендерів. І… ох, до речі, про це.

«У майбутньому ми перемогли статеву дискримінацію», кажуть персонажі, поки на задньому плані головна героїня шкодує, що її знайома військова втратила свою жіночність, зі сміхом коментує, що жінки завжди заздрять одна одній, та радіє, що її 15-річна донька збирається заміж.

«У майбутньому ми перемогли расову дискримінацію», кажуть ті ж самі персонажі у перервах між навчанням туземців з Південної Америки, як правильно какать.

І коли я кажу, що вони навчають туземців какать, це майже не перебільшення. Неможливо без спойлерів пояснити, як ця книга обходиться з культурою корінних мешканців Південної Америки (і не лише їх). І я певна, що свідомо тут не було якогось злого жахливого расистського задуму, просто для українського менталітету це не є актуальною або взагалі існуючою проблемою. Для нас корінні племена Америки — це так само абстрактно, як і динозаври. Ми не в курсі того, як знецінення їхніх численних культур з власною довгою історією впливає на ставлення до них у реальному часі. Але для багатьох реальних людей «там» — це болюче питання. Дивно, що співавторка-американка не підняла цієї теми.

Але якщо не думати про всяку СЖВ дурню надто сильно, то має бути доволі весело читати про те, як великі білі боги побудували всі видатні пам'ятки минулого, навчили людство видобувати вогонь, робити пиво і колупатися у носі. А на моменті, де головні герої, Кас і Тала, усвідомлюють, що їхні імена стали основою для імені бога Кетцалькоатля, можна взагалі вимерти, як динозаври (яких у тексті, до речі, мені було замало).

Тож таке. Загалом, навіть якщо відкинути в бік питання позбавлення древніх племен агентивності — мені щиро здається, що це просто не той сюжет, який може здивувати сучасного читача. Можливо, лише здається. Зрештою, тут є динозаври, рептилоїди та часові петлі, і за читанням можна непогано згаяти пару вечорів.