~Тиша світанку~

Сходить сонце крізь росу,
Тінь зникає в тихім гаю.
Листя шепче на вітру —
Мрії знов в душі лунають.

Річка спить в обіймах дня,
Світ прокинувсь, ніжно диха.
І в тій миті — ти й весна,
Світла, тиха, справжня, вічна.

~Шлях душі~

У ранку тихім, де роса ще спить,
Де світло сонця лагідно лоскоче,
Душа летить — не стримати, не вбить,
Шукає шлях, що серце їй пророчить.

Вітри шепочуть пісню без кінця,
Дерева — мов хранителі надії.
І кожна мить, як дар для нас з Творця,
В ній — сила жить, любов і дивні мрії.

Тримай в собі вогонь, що не згаса,
Будь щирим, вільним, мов весняна злива.
Бо справжня радість — там, де є краса
У кожнім слові, в серці і у злива.

~У серці України~

У серці степів, де квітує калина,
Де жайвір співає над вільним полем,
Живе незламна, свята Україна —
З любов’ю в душі та волі розлогом.

Золото нив у промінні ранковім,
Дзвенять джерела — мов пісня без краю,
І небо ясніє у сяйві казковім,
Де мрії народу безмовно літають.

Карпати величні в туманах спочили,
Дніпро, мов легенда, несе споконвіччя.
І сльози, і радість, і втома, і сили —
Усе це у серці Вкраїни — обличчя.

І навіть у бурю, в часи непрості,
Коли чорна хмара надію ховає,
Зігріє нас правда, як сонце в жнива —
Бо дух український ніколи не згасає.

~Тиша зоряної ночі~

Ніч опустилась на землю тихенько,
Зірки розсипались, мов срібний пил.
Місяць пливе у небі повільно,
Освітлює світ, що в тиші застиг.

Шепоче вітер крізь крони дерев,
Несе спокій у кожну оселю.
Сон огортає, мов теплий плед,
Занурює в мрію веселу.

У цій тиші, де все завмирає,
Душа знаходить спокій і мир.
Ніч своїм спокоєм обіймає,
Дарує відпочинок від життєвих зір.

~Світ, що дихає сонцем~

Світ прокидається в барвах ранкових,
В небі пливуть лебедині слова.
Кожна билинка на схилах шовкових
Мовить: «Живи», — і мовчить, як трава.

День ще не знає, що буде потому,
Сонце малює на стінах тепло.
Краплі роси, наче перли по дому,
Грають на світлі, немов на чоло.

Люди проходять — і в кожного очі
В інший заглиблені, в глибші світи.
Але в усіх — є щось вічне, щось точне,
Що не дає зупинитись іти.

Світ — це не просто країна, чи мапа,
Світ — то є спогад, що спить на щоці.
Світ — то дитина, що зранку ще плакала,
А тепер сміється в руці.

Світ — це коли ти ще можеш надіятись,
Навіть якщо все під гору йде.
Коли мовчати не соромно, віриться,
Що ще щось добре прийде.

І ми в тім світі — мов тіні, мов іскри,
Але важливі, бо можем творить.
Не для багатства, не для обкладинки,
А щоб комусь захотілось любить.

~Тиша, що чує~

У світі, де шум — мов стіна нескінченна,
Є місце для тиші — глибоке й нетлінне.
Вона не кричить, не гортає сторінки,
А просто живе між словами, між знімки.

Вона — у пташиному змахові крила,
У подиху вітру, що мчить крізь вітрила.
У погляді мами, що мовчки чекає,
У снігах, що падуть, і ніхто не зітхає.

Тиша — це небо, яке не питає,
Чому ми сумуєм, чого нам не стає.
Вона — як вода, що стирає печалі,
Як світло, що падає тихо в залі.

І в тиші, буває, себе віднаходиш,
Не в дзвонах, не в свисті, не в димі паровозів.
А в тому, що поруч — і серце торкає,
Що просто мовчить — і тому промовляє.

Так, світ не завжди буде лагідно тихим,
Але в кожнім дні є хвилина для стиху.
І в ній — наша сила, і в ній — наше право
Не крикнуть, а мовчки сказати: «Я дякую».

~Там, де ніч не кличе~

Там, де ніч не кличе, але й день не гріє,
Там, де поле сіре, де душа не мріє,
Йду стежиною просто, без жалю і плану —
Не в обіймах споминів, і не в полоні ранку.

Хмарка пропливає — якось так, неквапно,
Не лякає блискавка, не цікавить завтра.
Все на місці: камінь, тінь, шипшина в ожині,
І не треба вибору — просто так, як нині.

Час не дав ні крила, ані важкий тягар,
Не знайшов ні святості, ані пекла жар.
Просто десь між берегів, де вода не ллється,
Просто день за днем летить, як не наче сниться.

Не шукаю істини, не ламаю межі,
Хай собі все йде, як вітри у глежі.
Тут нема ні втрат, ні здобутків щирих —
Є дорога рівна і простори сірі.

Птах летить не вниз, і не вгору сильно —
Тихо, мов за обрій, мов у даль невидну.
Я дивлюсь й мовчу, навіть думки — сплячі,
Просто все сприймаю, як вода — поточна

~Коли мовчить земля~

Коли мовчить земля в тумані,
І небо сиве, як печаль,
У серці виростають грані —
То мить, де втрата йде у даль.

Коли вітри мов духи предків
Шепочуть пісню без слів,
Здається, що й сам час розп’ятий
На перехресті двох світів.

Та крізь тишу, крізь біль і втому
Знов проростає теплий день.
Життя спішить до рідного дому
Крізь колискову журавель.

~Де лелеки сіють маки~

У степу, де вітер шепче,
Де колосся ніжно грає,
Там лелека в небі кличе,
Край, де серце спочиває.

Маки полум’ям палають
Серед хвиль зелено-золотих,
Наче спогади зринають
Про часи далеких днів.

Лелека крилом торкає
Небо чисте, мов сльоза,
І у серці відлуння грає
Пісня рідного степу — жива.

Там, де маки — там надія,
Там, де степ — там воля є,
Де лелека — там і мрія,
Що у серці проросте.

~Де лелеки кличуть маки~

Де простори — безкрайні, мов мрії,
Степ розкинувся, вільний, живий.
Там, де вітер співає надії,
І лелеки вертають з весни.

Маки палають вогнем на узбіччі,
Наче спогад про пролиту кров.
Кожна пелюстка — мов серце, що кличе
До життя, до любові, до знов.


Лелеки кружляють над полем,
Клекіт їх — то пісня землі.
Вони несуть на крилах спокій
І надію в кожній сім’ї.

Степ дихає вільно і глибоко,
Він пам’ятає кожен слід.
Тут історія пишеться тихо,
У квітках, у піснях, у серцях.


Маки і лелеки — як символ
Незламності, віри, краси.
Вони шепочуть: «Ми єдині,
Ми — Україна, ми — її сни»

Дружба й довіра

Де серце щире, мов весна,
Там дружба справжня пророста.
Вона не просить нагород,
Лиш поруч йде крізь бурі й льод.

Довіра — мов невидимий міст,
Що з'єднує душі крізь тернист.
Її не купиш за слова,
Вона зростає із діла.

У радості — сміхом дзвінким,
У смутку — плечем тихим-теплим.
Хто вірить — той сильний завжди,
Бо має світло проти біди.

Тож бережімо, як скарби,
Дружби безціннії скарби.
І пам’ятаймо знов і знов —
Довіра — ключ до всіх основ.

Де народжується спокій

У тиші вечірній, де шепче трава,
Живе собі спокій — душі глибина.
Не кличе, не сварить, не просить нічого,
Лиш світлом торкає до серця й до Бога.

Він — не байдужість, не втеча, не лінь,
А мир, що лунає, мов чистий камінь.
У погляді мами, в пташиній пісні,
У краплі роси на вранішній вишні.

Спокій — це слово без крику й жалю,
Це віра в життя і довіра жалю.
Це дихання гір, це ріка між долин,
Що плине повільно — без страху, без вин.

Хоч світ навкруги часто шуму шука,
У спокої — сила. У спокої — ріка.
Де тиша говорить, де серце не спить —
Там спокій приходить... щоб душу зігріть.

~На березі дрімає човен старий~

На березі дрімає човен старий,
Його боки потріскались від спеки.
Вітрила склав давно, забув про край,
Де хвилі грали музику далекі.

Лише вода ласкаво колисає,
Його печаль, що в дереві живе.
І сонце променем легким торкає,
Там, де колись весло плескалось жваве.

Можливо, він чекає капітана,
Що занесе в безмежність океану.
А може, просто спить собі до рана,
Забувши про бурхливу свою вдачу.

І в тиші цій, де плескіт ледь чутний,
Здається, час зупинився на мить.
Забутий човен на березі сну,
Про що ж його душа тепер болить?

~На скелі сивій стоїть маяк~

На скелі сивій стоїть маяк,
Його вогонь вночі самотньо сяє.
Він бачив штормів лютий розмах,
І тихий плескіт хвиль, що засинають.

Його промінь блукає в темноті,
Шукає тих, хто в морі заблукав.
І в кожнім спалаху лунає: "Йди сюди,
Тут берег є, де тихий вітер грав".

Він пам'ятає голоси сирен,
І крики чайок в ранковій імлі.
І кораблі, що йшли крізь бурі й тлен,
До світла, що палало на землі.

Тепер він старий, трохи похиливсь,
Але вогонь його горить незмінно.
І в тиші ночі чути його спів,
Пісню про надію без кінця і днини.

~Тиша над Дніпром~

Тихо плине вечір над Дніпром,
Мов дитя в колисці із туману.
Небо ніжно стелиться крилом,
Обіймає день, що йде до стану.

Хвиля гладить берег кам’яний,
В сріблі місяць спить на воднім плесі.
Лине спів невидимий, сумний,
Наче спомин в старій тихій пісні.

Очерет колише вітерець,
Грає в ньому мовчазну симфонію.
Сяє світлячок, неначе грец,
В темну ніч приносить гармонію.

Гілка хилиться у річку вниз,
Щоб у дзеркалі побачить себе знову.
І мовчить, лиш серце стука: «Жий»,
І в цій тиші — віра і основа.

Світ завмер, в обіймах зір і снів,
Плине час, мов човен без весельця.
І душа, що втомлена від днів,
Відпочинок бачить у джерельці.

І в цю мить — ні болю, ні тривог,
Лиш спокій, як обійми матері.
Тиша — то молитва, то нам Бог
Шепче щось у сутіні безвітрій

~Тиша, що кричить~

Я в тиші сиджу, ніби хтось її зшив
І на плечі кинув, мов ковдру зі сталі.
Усередині — грім, а ззовні — лиш шов,
Ніхто не побачить бурі в деталях.

Мій розум — вітрила, що рвуться вночі,
А серце — як компас, збитий магнітом.
Я в думках розчиняюсь, неначе в дощі,
Бо страх — то мій голос, а сум — мій епітафіт.

Хтось каже: «Заспокойся, це просто уява»,
Та в уяві — потоп, і нема вже землі.
Десь між нервом і подихом — ховається справа:
Я мовчки горю у внутрішній тьмі.

І кожна ніч — як спуск у тунель,
Без світла, без кроків, без права на втечу.
І хоч я стою — наче вільний, без петель,
Та тінь моїх думок стискає за плечі.

Але десь там, за тінню, далеко, вгорі —
Є промінь, що дихає мовчки, без слів.
Він несе в собі тишу — але не в тривозі,
А в спокої ранку, що серце зцілив.

Я не знаю

Я іду по коридору, наче крізь вітер,
А слова летять, як каміння:
“Дивись на неї!” — хтось шепче,
І від цього болить більше, ніж від удару.

Я опускаю очі, стискаю зошит,
Бо так легше — не бачити поглядів.
Кажуть: “будь сильнішою, не бери до серця”,
А я ж просто дівчинка, не броня і не камінь.

На перерві я ховаюся біля вікна,
Дивлюся на небо і думаю:
Чому вони сміються, коли я мовчу?
Чому їм так весело від моєї тиші?

Учитель робить вигляд, що нічого не чує,
А однокласниці дивляться, як на когось чужого.
Я звикаю бути сама, сидіти в кутку,
Хоч так хочеться хоч одного друга.

Дома я кажу мамі: “все нормально”,
І посміхаюся, щоб не було питань.
Бо як розкажеш, що серце ніби скло,
Що кожен день — як маленька війна?

Я мрію, щоб хоч раз хтось сів поруч,
Сказав: “я з тобою, я тебе бачу”.
Щоб я відчула, що не дарма живу,
Що десь там є світ без болю і сміху з мене.

Поки ж я пишу це в свій зошит,
Як маленький секрет, як крик без звуку.
Щоб не забути: навіть коли темно,
Я все одно живу.