Артур Дронь "Гемінґвей нічого не знає", видавництво Старого Лева 🌟

Ви, напевно, вже читали багато відгуків на цю книгу — навряд я додам щось принципово нове. Вона мені дуже сподобалась!

"Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психо­терапією не лише для нього, а й для читачів.

Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися."

Формат цікавий: оповідь нелінійна, складається з різних текстів — есеїв, роздумів, репортажних фрагментів. Це ніби мозаїка досвіду, зібрана з різних точок і станів 🧩

Книжка одночасно важка і світла. Важка — через описані травматичні події, війну, біль, втрати. Але водночас у ній є світло — можливо, тому що сам автор так це відчуває і передає. Це не депресивний текст, як часто буває з книжками про війну.

Автор переосмислив творчість улюбленого колись Ернеста Гемінґвея. Війна, яку описував Гемінґвей, — зовсім інша. Для нього це була певною мірою пригода добровольця. Для нас — це боротьба за саме існування.

“Література звикла засуджувати зброю. А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається.”

Тут є і бойові дії, і поранення, і відновлення. Є історії про побратимів, про цивільних, про людей у прифронтових містах (зокрема про дітей). А ще про ухилянтів, про сприйняття війни європейцями і росіянами.

“Можна скільки завгодно говорити про «війну путіна», але якщо солдати отримують наказ взяти місто, то можуть робити це без катувань, грабунків і звірств. Та якщо навіть сам путін особисто наказав зґвалтувати і вбити, то людина цього не робитиме. А вони роблять, бо можуть. Гірше — бо хочуть. Ще гірше — бо їм це подобається.”

“Колись вони використають Ремаркову позицію бідних обманутих хлопчиків, щоб відбілити себе. Саме так рускі спробують маніпулювати Європою і світом після своєї поразки у війні. Обернуть все на те, що добрий за своєю суттю народ був затьмарений, обманутий і кинутий на убой жорстоким путіним і компанією. А я боюся, що Європі легше співчувати бідним обманутим хлопчикам, ніж людям, яких ці хлопчики закатували…”

І, поруч з усім цим жахіттям, це книга про кохання ❤️

У книзі багато сильних формулювань — таких, які хочеться виписувати і перечитувати. Артур пише емоційно, чесно, щемко і щиро. Місцями є і сарказм.

“Пам’ятати усе це — жахливо. Гірше — тільки забути про це.”

“Війна — це ж не футбольний матч. І не касовий апарат в АТБ. І не кроси замалого розміру, які поспішно купив і які легко замінити з чеком. Тут немає ніяких замін. Війна — це серйозно. Героїв не міняють.”

Для мене це книга, яку варто прочитати кожному українцю, най і крізь сльози. Рекомендую! 🔥

#кт_відгук

Книготерапія 📗Підписатись