Однієї ночі в містечку Мартінвіль, просто посеред вулиці, з’являється саморобна бібліотечка, яку охороняє великий рудий кіт. Одинадцятирічний Еван бере з полички дві пошарпані книжки, навіть не підозрюючи, що його життя ось-ось зміниться. Разом зі своїм найкращим другом Еван швидко виявляє зв’язок між однією зі старих книг і давньою подією, про яку ніхто з дорослих не хоче розмовляти. Тож двоє хлопців починають власне розслідування — і знаходять відповіді, які назавжди змінять не лише їхнє майбутнє, а й майбутнє всього міста.
«Втрачена бібліотека» — зворушлива й таємнича історія про відданість, вибір, пошук правди та силу хорошої книжки, яка може творити справжні дива.

Пані Скоджин знала, що в мене теж не було мами. Фактично я не мала жодного спогаду ні про маму, ні про тата. У дитбудинку, бувало, казали, що тим із нас, хто нічого не пам'ятав про своїх батьків, пощастило. Але я ніколи не погоджувалася з цим до кінця.
Це правда, що я не сумувала за батьками так, як ті, хто пам'ятав своїх маму й тата. Але хіба батьки не є основою життєвого шляху людини? Якщо життя — це лінія, яка кудись веде, хіба батьки не є точкою відліку?
Цю точку мають навіть ті, хто не любить своїх батьків, як-от дехто з моїх друзів з дитбудинку.
А я?
Мені сказали, що я можу сама її вигадати.
— Придумай собі, що душа забажає! — радила завідувачка дитбудинку. — Будь-що з того може бути правдою. Що завгодно!
Але я не знала, з чого починати. Мої батьки були фермери? Акробати? Лікарі? Шпигуни? Мореплавці? Вершники?
Чи були вони добрі? Легковажні? Злі?
Коли я не спала вночі, то вигадувала собі батьків. І це було дуже важко. Натомість значно легше було читати історії, які вигадали інші люди. Тож я узялася за них, щойно навчилася читати.

До пожежі я ніколи не замислювалася, чи мають привиди спати. А вони мали. Принаймні ми точно мали.