Мені трохи сумно за любовну лінію, бо я дуже люблю троп «друзі по листуванню», і тут я не отримала такий фінал, який хотіла, але він на 100% логічний, тому за мінус я це не вважаю.

Це історія про те, що нас всіх змінює війна.
Військових і цивільних. Але чи готові ми, як суспільство, осягнути ті зміни, які відбуваються з нами? Чи готові ми їх зрозуміти і прийняти? Чи навчимося з ними жити або ж демонізуватимемо?

Війна вирує далеко, і нікому в місті К немає до цього діла. Але раптом містяни починають мутувати. Білий фургон "Епітимія" забирає мутантів геть. Однієї ночі — забирає і тата Віти. А наступного ранку Віта й сама починає змінюватися.

Історія почалась, власне, зі старовинних коралів. Бо такі у мене одні: з дрібноньких намистин, з монеткою, яка майже стерлася.

Я маю невелику колекцію етноприкрас, але всі вони
- не спадкові, а придбані за минулі роки, коли їх стало до кольору до вибору, коли всі почали розрізняти ґердани й силянки, звертати увагу на регіональні взори, а вишиванки повернулися в повсякденний гардероб. І в цій актуалізації та вкоріненні до свого червоною ниткою пробігають спогади: хтось пригадує прикраси бабусь, хтось переглядає старі родинні фото, хтось відшиває копії історичних строїв. Майже всі - згадують те, що їхні родини втратили - між воєн, окупацій і репресій.

Це мовби тонкий місток над прірвою виламаного часу й загублених спадків, і цього мені хотілося торкнутися в своєму оповіданні.

Ця історія має два боки — як монетка, вчеплена до коралів. В одній часовій лінії, в минулому, відьма
Стефця займається своїм промислом, помагає односельчанам, ладнає зілля і прикраси. Але в село приходить війна і ламає все. А в наші дні Стефціна онучка Нія шукає відлуння минулого у снах і не ТІЛЬКИ.

У оповіданні присутня і дрібка магії, і багато прикрас, бо прикраси — це ж і вмістилище сили, одвічні пошуки захисту й підтримки. Це історія про звʼязок поколінь, про жіночі кола. Про жіночу лють, врешті, теж.
І про те, що ніколи не пізно збирати наші спадки
наново.

У найтемніші часи першими помирають ті, хто не має високої мети. Після них — чия мета занадто висока. Виживають ті, хто знаходить сенс у щоденному існуванні, коли можна знайти мотивацію для кожного наступного кроку.

«1919. Легіон» — це оповідь про відчай і зневіру, але, водночас, про те, як не піддатися їхньому впливу й втриматися попри все.
Тут багато всього намішано: історичне тло Перших визвольних змагань, український південь, мітична північ та, зрештою, ціна життя й ціна смерті.
Похмурість і безвихідь на тлі химерних створінь та повсталих легенд можуть здатися перебільшеними, а поєднання із реальними подіями та постатями — малоймовірним. Та зрештою, фантастика — це часто метод акцентування на певних, цілком реальних аспектах нашого життя.

Цей текст - про щось незворотно втрачене, але й
про щось набуте попри всю неможливість здобуття.
Про боротьбу, яка триває навіть без надії, і про те, як відсторонено може дивитися на цю боротьбу сама смерть.

Поліське село середини
ХІХ сторіччя, легенди про Царя-полоза, моторошні ритуали з етнографічних джерел — таке я собі запланувала, коли почала писати оповідання "Змієвиця". Але я не знала ПРО ЩО насправді воно буде.

Мене вабила форма й атмосфера, можливість побути в голові сорокарічної відлюдниці, що називає змієнят своїми дітьми, клаустрофобна бульбашка далекого
села.

Та суть завжди виходить на поверхню.

Зрештою це оповідання про байдужість - розчарування в "своїх", які мали б про тебе дбати й завжди ставати на твій бік. А ще про надію, що жевріє попри все. І про те, що кожен може зробити цей світ трошечки кращим.