Листопад добіг кінця, а з ним — і наш читацький челендж «Сучукрліт зі Старим Левом» у застосунку Rork 🦁

Упродовж місяця ми разом читали книжки українських авторів та авторок — знайомилися з новими голосами, поверталися до улюблених текстів і вкотре переконувалися, яка сильна, смілива й різноманітна сучасна українська література 💛💙

Дякуємо всім, хто долучився до цього книжкового марафону. Імена переможців зазначені на картинці та у вкладці челенджу в застосунку.
Якщо знайшли себе серед переможців — зайдіть у застосунок та залиште свої дані, щоб ми могли з вами сконтактувати 🙌

Художник хиткого світу
Кадзуо Ішіґуро

моя оцінка:
5/5✨

Це ж справжнісіньке боягузтво - відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Кадзуо Ішіґуро – це ще той троль ©Ганна Улюра

Пишу відгук вже після книжкового клубу, який перевернув моє бачення книги, як там кажуть, на 360 градусів😄

От перед вами є книга, де головним героєм та оповідачем є художник Оно. В часи Другої світової війни Оно був пропагандиським художником і вірив в ідею. І от за 10 з лишнім років він починає думати над своїм минулим, більшою мірою через те, що має видати свою молодшу доньку заміж, а для того сімʼя нареченого буде перевіряти минуле сімʼї Оно.

Напозір все просто. Оно розкаюється, молоде покоління приймають американську окупацію з розпростертими обіймами, онук грається в рецнджерів.
Але головне питання, чи можемо ми вірити в памʼять та розповідь Оно?
І вже десь за 30-40 сторінок ми починаємо бачити невідповідності між тим, що говорить головний герой та тим, що говорять інші персонажі.
В що вірити – обираємо ми!

І от якраз за дві сторони цієї книги я її полюбила. Через ненадійного оповідача та наскрізну тему творчості. Ми так і не зрозуміємо чи справді Оно був таким великим художником, як себе описував, адже чомусь вдома у нього немає жодної його картини. Ще частина картин мала сумнівну мистецьку цінність, адже були створені у якості заклику до війни. А проте він виграв шановані художні премії. Чим для нього було мистецтво?

Що я точно можу знати про головного героя, так те що змістом його життя було відчуття власної важливості та грандіозності. І про це він нам також бреше (а може і собі). Він каже що не розуміє, чому люди його так шанують, адже він просто художник. Але разом із тим, коли йому донька так і каже прямо, то він дуже гнівається. Кожні кілька сторінок Оно розповідає про те як його шанують (або він так це бачить), який він впливовий. І це, насправді, єдине що для нього важить, і жаліє він тільки про те, що ця впливовість не була більша.
Оно навіть готовий відчувати провину за участь у воєнній машині, тільки б це означало що він справді був такий грандіозний, що через нього ця війна і сталась. Але маскує це під розкаяння.

У той же час, і це підсвітили на клубі, він єдиний в книзі, хто памʼятає. Молодше покоління намагається забути. Зробити вигляд що їх участі у війні ніколи не було. Що у всьому винне старше покоління, а вони завжди мали інші погляди. Такий собі захист від відчуття поразки, але ніяк не рефлексія.

Ще одне питання, яке підіймалось на клубі, це чи всі персонажі реальні, чи деякі всього лиш проекція та галюцинації оповідача. Дивно, але я про це від початку не думала, але потім як побачила. Це був вау ефект. І настільки доповнювало картину.

Ну і наостанок про назву книги. Вона дуже поетична, а пояснення назви ще поетичніше:

Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.

Наш світ є дуже хитким. Те що сьогодні правильно, завтра вже може бути осудним. Те що зараз видається стабільним, може перетворитись в нетривке. Оно змінював свої судження, в залежності від часу. А можливо і зовсім не мав суджень, бо так легше жити в цьому хиткому світі. Тоді сьогодні можна оспівувати війну, а завтра сказати «ну, помилився». От і виходить така людина, яка легко вчинить зло, яка ні до чого не привʼязана, та і задоволення отримати не може.

Дуже раджу!
#відгук@nevpokiy

​​«Я не в порядку, але я переживу цей день. І всі наступні дні. Якимось чином я це зроблю»

«Не моє імʼя» — Меґан Лаллі
Від видавництва «Старого Лева»
496 с.
8,5/10

Люблю читати книги, які мають кілька паралельних ліній, які в результаті якось поєднуються. «Не моє імʼя» як раз така.
Тут маємо дві лінії:
▪️перша написана від Мері, яка не памʼятає ні свого імені, ні свого минулого. Її знаходить поліцейський, а згодом у відділок являється і батько Мері, який каже, що імовірно дівчина потрапила в аварію.
▪️друга вже ведеться від імені Дрю. Він розшукує свою дівчину Лолу. А проте всі в місті, як і сам шериф, вважають, що це він і вбив її.

Розділи чергуються, тому ми можемо спостерігати паралельно за розвитком обох ліній. Це додає таємничості й напруги книзі. Адже очевидно, що якось ці лінії мають перетнутися: там дівчина загубилась, там знайшлась. Здається, що це все може бути цілком очевидно. Однак не все так просто.

Авторка створила таку атмосферу, що в мене постійно були сумніви щодо моїх теорій: бо були цілком адекватні докази, що написане — це правда. Фінал не прямо здивував, проте все ж мав деякі сюжетні повороти, яких я взагалі не очікувала. А ще було сумно. Я перейнялась долею героїв, тому коли діло дійшло до розвʼязки, я сумувала, що все закінчилось так.

Авторка чудово пише і мені книга так легко читалась. В цілому я читала її довго, але лише через брак часу, а так мені здається, що, попри доволі великий обʼєм, можна осилити за пару днів. Написано від першого обличчя, тому ми ще більше занурюємось в почуття героїв: невідомість Мері та її бажання знати правду і страх через те, що вона позбавлена спогадів не може контролювати своє життя; переживання Дрю за Лолу і його відчайдушне бажання знайти її; вірити, що вона жива, коли все містечко вже здалось, доводити, що ти не винен, коли всі проти тебе. Емоції Дрю навіть були передані більш детально. І вони справді чіпляють. Я співчувала героям.

Але не шерифу Роану. Його поведінка мене дратувала і я не розуміла, як шериф може так поводитися. Це було не професійно і взагалі якось нелогічно. І трішки дивно для мене. Чому він підозрює Дрю, якщо для цього не було ніяких причин — незрозуміло. Здається, він просто не хотів виконувати свою роботу.

Ця книга з тих, через які буде хотітися відкласти всі справи і читати, щоб дізнатися фінал. Особливо — в другій половині історії. Динамічно, напружено, легко, цікаво — це більш підліткова історія, але, я думаю, вона захопить і багатьох дорослих.

💭А ви вже читали, плануєте? Любите книги, де є кілька паралельних ліній? Читаєте трилери?

#книжковий_відгук