Можливо, ви пропустили, але в 🌟 нещодавно вийшла прекрасна збірка короткої прози «Хороші передчуття» Богдана Коломійчука, українського письменника та військового, де він поділився досвідом своєї служби в ЗСУ у період 2022–2025 років.

З перших сторінок, прочитаних у книгарні, мене зачепила ця книжка своєю щирістю, глибиною та красою. Тут немає одного сюжету, тому ці нариси можна читати в довільному порядку; це роздуми автора про російсько-українську війну; про те, що означає бути військовим; про неминуче прийняття смерті й палку любов до життя, бо (і від цих слів військового шкіра вкривається сиротами):

За свою країну, чесно кажучи, хочеться жити, а не вмерти.

Під час читання деяких оповідань серце стискається у грудях від того, через яке пекло проходять наші герої і героїні. Але це треба робити, щоб запобігти дефіциту розуміння, яке з плином війни все більше загострюється.

Війну можна порівняти з раптовим землетрусом, коли кожен із нас щосили намагається втримати рівновагу і врятуватись. А далі, коли в країні встановилися «сейсмічно небезпечні», тобто фронтові й прифронтові зони, і регіони умовного тилу, де, попри відлуння катастрофи, продовжується мирне життя, варто знаходити і своє місце в новій реальності.

Дуже сподобався стиль автора: мінімумом засобів він створює в уяві яскраві образи, зрозумілі кожному, не дивлячись на те, чи перебуває читач в тилу чи безпосередньо на фронті. Як тут не розділити гіркоту від усвідомлення того, що ворог вкрав (окрім життів):

У маленькій бібліотеці цих незнаних мені людей була тільки дитяча література і Толстой. Дорослі в цьому домі, схоже, читали тільки Толстого.

А потім ті, хто вихований на його творчості, прийшли в цю країну відібрати дитинство в тих, що мали би читати дитячі книжки.

Письменник також посилається на твори мистецтва: картини Пітера Брейгеля, робить відсилання до Кафки («кінець світу став дещо буденним явищем» — як влучно❤️‍🔥), Камю, Рудші, «Пастки-22» та ін., і це ще один місточок між читачем і досвідом автора.

Дуже близька книга, про яку хочеться говорити. Згадалося, що цього літа у відпустці в нас із моїм хлопцем теж був маршрут спочатку «Війна — Відень», а потім зворотний — «Відень — війна». І все те невисловлене в його очах, що я ніколи до кінця не зрозумію (але спробую) — те, що може з ним розділити інший військовий і про що пише автор…

Зараз надзвичайно важливо читати твори наших військових для того, щоб хоча б приблизно уявляти, через що вони проходять, чого потребують і про що мріють. І найголовніше, що має робити цивільне населення, щоб, як мінімум, віддячи їм за службу — робити все можливе, щоб вони відчували розуміння, підтримку та повагу.

Адже, як пише Богдан Коломійчук,

Саме завдяки війську Україна не зникла зі світової мапи, і саме воно дає країні шанс на майбутнє.

І нехай нас ніколи не покидає хороше передчуття, це «тепло десь між другим і третім ребром», а всі захисниці й захисники скоріше повертаються додому цілими й неушкодженими святкувати перемогу.

Моя оцінка: 🧡/5

Менше 100 сторінок, які промовляють гучніше за томи і точно заслуговують вашої уваги🫶

#відгуки