Сьогодні дочитала «Пісні світанку». І тільки перегорнувши останню сторінку зрозуміла, наскільки точною є назва цієї збірки.

Усі 11 оповідань дуже різні за настроєм, стилем, але їх об’єднує одне – майже кожне так чи інакше говорить про наш досвід війни. Іноді прямо, іноді через міфи, фантастику чи альтернативну історію.

Коротко про деякі з опо:

🖤 «Захисник живих»

Без перебільшення – моє улюблене оповідання збірки.

Це історія про любов, яка не вміє відпускати. Про те, як ми міцно тримаємося за тих, кого вже немає. І про найбільшу любов, коли розуміємо, що треба дозволити іншому піти, а собі нарешті повернутися до життя.

🖤 «Донька Марени»

Парадоксально, але це чи не найменш улюблене моє оповідання. І водночас одне з найбільш багатошарових.

Тут про тих, хто дивиться на чуже горе з-за власних мурів і переконує себе, що достатньо ще трохи зміцнити кордони і біда омине їх. Мені дуже сподобалася ця алюзія.

Але саме оповідання залишилося для мене занадто щільним. Воно вміщує в кілька сторінок стільки сенсів, що мені банально забракло простору, аби за нього зачепитися.

🖤 «Кант надії»

Напевно, найважче і водночас найсвітліше оповідання.

Тут окупація показана не лише як захоплення території. Насамперед це спроба змусити людей перестати вірити, що майбутнє взагалі можливе. Дуже сподобалася арка сестри, яка спочатку просто хотіла тихо пережити все це, а врешті сама стала людиною, що продовжила справу інших. Саме тому фінал, як на мене, працює так добре. Не тому, що обіцяє щасливий кінець, а тому, що залишає місце для надії.

🖤 «Кордон»

Дуже сподобалося, що це оповідання говорить не стільки про державний кордон, скільки про людський.

Про те, як легко, опинившись по інший бік, зробити вигляд, що війна тебе більше не стосується. І про те, як швидко стирається межа між бажанням урятувати себе й байдужістю до тих, хто залишився.

🖤 «Кістяні голки»

Те оповідання, яке найменше торкнулось мене особисто (і це певно добре). Бо обговоривши його з подругою я зрозуміла наскільки це цінно, що авторка говорить про селфхарм без спрощень і моралізаторства. Це одна з тих історій, де вигаданий світ допомагає говорити про цілком реальні речі.

🖤 «Голодна коса»

Дуже кайфовий містичний детектив із лавкрафтівськими вайбами.

Найцікавішим для мене виявилося навіть не саме розслідування, а те, як історія показує механіку культів. Людьми не завжди керують силою, іноді достатньо дати пояснення їхнім страхам і вони зроблять усе самі. Єдине, чого мені не вистачило – ще трохи часу в цьому світі, щоб більше пройнятися цією атмосферою безвиході.

🖤 «Пір’я»

Мабуть, оповідання, яке найсильніше говорить про нас сьогодні.

Фізичні зміни героїв тут читаються як дуже влучна метафора того, що війна робить із людьми. Ми всі змінилися. Просто не в кожного ці зміни видно з першого погляду.

🖤 «1919. Легіон»

Дуже цікавий мікс українських Визвольних змагань і скандинавської міфології. Уже епіграф із Völuspá натякає, що попереду буде свій Рагнарок. Думаю, це оповідання найбільше оцінять ті, хто любить історичне військове фентезі.

✨ Загалом «Пісні світанку» дуже приємно здивували. Я рідко знаходжу збірки, у яких мені хочеться окремо згадати майже кожне оповідання, але тут саме так і сталося. Якісь історії зачепили сильніше, якісь менше, проте всі вони разом складаються в дуже цілісну розмову про те, що сьогодні болить нам найбільше.