Погляньте, що Оленка тримає в руках! 😍

Це ж 9 книга з серії про Емі та її пригоди — «Емі і Таємний Клуб Супердівчат. Фокус-покус» Агнєшки Мєлех!

Приєднуйтеся до Таємного Клубу Супердівчат, який бере участь у незвичайному Фестивалі вуличного мистецтва й магії! 🪄✨

Друзі готують чарівні фокуси та особливі акробатичні трюки, захоплюються дивовижним виступом канатоходців, а також розмірковують над тим, щоби... зникнути! Під час циркової пригоди вони проводять нову таємну операцію, щоб допомогти тваринам, які працюють у цирку. Будьте певні, Таємний Клуб Супердівчат і одного Суперхлопця блискуче впорається з новим завданням! 💪

👉 Ілюстрації — Магдалена Бабінська.
👉 Переклад — Дзвінка Матіяш.

Друзі! До 15 вересня ми безкоштовно доставлятимемо ваші замовлення до найближчого вам відділення «Нової пошти» або «Укрпошти»! 🚛📚

У ці дні оформлюйте замовлення в інтернет-крамниці видавництва, обирайте зручне для вас відділення «Нової пошти» або «Укрпошти», а видавництво оплатить вартість доставки за вас 😉

📌 Акція діє лише в межах України і до діючих відділень «Нової пошти».

Щоб скористатися знижками, спершу залогіньтеся/зареєструйтеся у нашій системі лояльності Спільноті Старого Лева.

💻 У друкарню вирушила цікава книжка, яка допоможе діткам 6-8 років опанувати основи програмування, — і це «Кодер країни ОЗ» Ніси Інджі!

Дванадцятирічна Дороті захоплюється комп’ютерами, 3D-принтерами, дронами й подібними технологічними штучками. У майбутньому дівчинка планує стати айтівницею 👩‍💻

Саме в її містечку Пало-Альто відомий на весь світ розробник Олівер Зомато ось-ось представить найбільш очікувану фанатами комп’ютерну гру. Дороті мріє побувати на презентації — але батьки її не підтримують. Засмучена Дороті йде на прогулянку, на якій знаходить дивні окуляри 👓 — і разом зі своїм маленьким песиком Тоспіком 🐶 потрапляє у дивовижну пригоду.

Герої казкової історії — Опудало, Робот-Тесля, страшний Лев та інші — допоможуть дітям зрозуміти, що таке алгоритми, умови, цикли, у чому суть бінарного методу й техніки п’яти «чому».

✍️ Переклад: Лілія Солсун.

​​На наші полиці повернувся роман про важливість пам’яті, зв’язок поколінь, історичну тяглість та сімейні таємниці — «Дім для Дома» Вікторії Амеліної ❤️‍🩹

Смішний пудель на ім’я Дом розповідає нам історію родини — старого полковника та кількох поколінь жінок. І пес, і люди почуваються ніяково у невеличкій львівській квартирі, де жив раніше... Яка різниця хто? Камені не розкажуть. Або розкажуть — якщо маєш собаче чуття. Та хіба є історії, які допоможуть — полковнику зі сходу України чи хоча б його псові — нарешті відчути себе вдома у Львові 90-х?

Здається, до чужої скрині вже ніколи не підібрати ключа. 🗝 Вже ніколи не відпустити штурвал винищувача. Ніколи ні пес, ні стіни не приймуть нових господарів. Але буває, чужа таємниця виявляється й твоєю також. І, можливо, героям цієї історії таки вдасться віднайти дім.

Ілюстратор: Петро Сметана.

✒️ Вікторія Амеліна — письменниця, громадська діячка, волонтерка, засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю, яка загинула від травм, отриманих під час ракетного удару росіян по Краматорську.

​​😍 Уже скоро на наші полиці повернеться книга «Коханець леді Чаттерлей» Девіда Герберта Лоуренса у художньому оформленні творчої майстерні «Аґрафка» (Романа Романишин та Андрій Лесів) та перекладі Соломії Павличко.

Ділимося уривком з книги, поки чекаємо її 👇

‒ Чому в наш час чоловіки та жінки не люблять одні одних по-справжньому? ‒ запитала Коні Томі Дюкса, який до певної міри був її оракулом.

‒ Але ж це не так! Відколи виник людський рід, не думаю, щоб чоловіки та жінки любили одні одних так, як сьогодні. Любили воістину! Візьміть мене... Я справді люблю жінок більше за чоловіків, вони мужніші, з ними почуваєшся відвертішим.

Коні розмірковувала.

‒ Все так, але ж вам ніколи не хотілося мати з ними нічого спільного! ‒ сказала вона.

‒ А я? Що роблю я, як не розмовляю цілком відверто в цей момент із жінкою?

‒ Так, розмовляєте...

‒ А що більшого я міг би зробити, були б ви чоловіком, як не поговорити з вами відверто?

‒ Мабуть, нічого. Але жінка...

‒ Жінка хоче подобатися, хоче, щоб з нею розмовляли, та водночас вона хоче, щоб її любили і жадали, а мені здається, що ці дві обставини цілком непоєднувані.

‒ Але ж так не має бути!

‒ Безсумнівно, воді не варто бути такій мокрій, тут вода перегинає палку. Але в цьому ж уся річ! Мені подобаються жінки, подобається розмовляти з ними, а саме тому я не люблю їх і не жадаю їх. Ці дві речі для мене не збігаються.

‒ Думаю, вони мають збігатися.

‒ Добре. Той факт, що деякі речі мають бути не такі, як вони є, не належить до моєї компетенції.

Коні обміркувала ці слова.

‒ Неправда, ‒ сказала вона. ‒ Чоловіки можуть любити жінок і розмовляти з ними. Не розумію, як можна любити їх, не розмовляючи з ними, й досягати при цьому дружби та близькості. Як можна?

Продовження читайте ооось тут.

❤️‍🩹 У друкарню вирушила особлива книга — «69 спецій для Серця» Андрія Гудими — Майстра, Воїна Світла, який прагнув ділитися зі світом знаннями і любов’ю до всього. Автор не встиг побачити власну книгу, віддавши за свою країну життя. Життя, яке надзвичайно любив...

Переглядайте кілька сторінок книги тут.

А нижче розповідаємо про неї більше ⬇️
Яка головна спеція твого життя? Чим і як ти присмачуєш страву свою на щодень? Яка тобі сіль пасує? А який ти перчик? 🌶 А ягідка? 🍒 А гриб ти як готуєш? 🍄 А тісто?! Не вмієш тісто?! То ось же! Ось прочитай, Серце, як тобі бути, як тобі жити, слухати Ластівок, ловити моменти, вибирати спеції, давати лад у кухні, готувати, шанувати, частувати і… смакувати щастя. Смакувати щастя, попри все ✨

«Ніяка праця не вартує витраченої секунди, якщо вона не приправлена головною спецією із тут описаних». Усе минуще, а Любов — ніколи не перестає і не минає. І наповнює життя справжнім смаком ❤️

🎨 Дизайн обкладинки: Анастасія Старко.
🎨 Ілюстрації: Світлана Фесенко.

«Пора починати підготовку до зимових свят!» ❄️ — подумали ми, а отже ділимось новинкою зі святковою зимовою атмосферою, яка вже вирушила у друкарню! 🎁 І це книжка-картинка Олександра Шатохіна «Подарунок».

Одного ранку звичайнісіньке Зайченя 🐰 прокинулось від гуркоту. Виявилось, що на дах його будиночка впав подарунок. Що? Де? Звідки? Зайчик вирушає в дорогу, щоб знайти того, хто загубив подарунок 👀

Це історія про Різдвяне диво, про тепло і мрію, які всі ми так чекаємо! Ну і звісно, в книзі багато подарунків, куди ж без них?! ✨

👨‍🎨 Дизайн обкладинки та ілюстрації: Олександр Шатохін.

​​⚡️ Триває передпродаж книги «Під скляним ковпаком» — єдиного роману американської письменниці Сильвії Плат. Українською книга побачила світ у перекладі Ольги Любарської та в художньому оформленні Анастасії Стефурак.

А поки на цей довгоочікуваний додрук триває передпродаж, ми ділимося уривком з твору 👇

Я не помічала, що помешкання Ленні кондиціоноване, аж доки вишкандибала на бруківку. Застигла тропічна спека, яку тротуари всотували протягом дня, вдарила мені в обличчя останньою хвилею принижень. Я не уявляла, де я, на якому світі.

Якусь хвилину я зважувала, чи варто брати таксі й усе-таки їхати на вечірку, але передумала, бо танці вже, певно, закінчилися, а я була не в гуморі опинитися наодинці в порожньому ангарі бенкетної зали, засміченої конфетті, недопалкамита серветками.

Я обережно дійшла до найближчого рогу, ведучи кінчиком пальця по стіні ліворуч, аби втримати рівновагу. Подивилася на адресну табличку. Потім витягла з сумочки карту Нью-Йорка. Між мною та готелем було сорок три квартали прямо і п’ять убік.

Ходити пішки мені ніколи не набридало. Я просто пішла в потрібному напрямку, бубонячи під ніс номери вулиць, а коли врешті дійшла до готелю, була криштально тверезою й ноги набрякли лише трішки — то була моя помилка, не подбати хоч про якісь панчохи.

У вестибюлі було порожньо, тільки нічний портьє дрімав у своїй освітленій кабінці поміж ключів і мовчазних телефонів. Я прослизнула в ліфт самообслуговування й натиснула кнопку свого поверху. Двері зачинилися, мов міхи безшумного акордеона. У вухах загуло, і я побачила просто перед собою велике бруднооке обличчя китаянки, яка по-дурному на мене витріщалася. Звісно, то було моє обличчя. Зморшкувате й зношене, відразливе.

У коридорі теж нікого не було. Я відчинила двері номера. Там було накурено. Спершу мені здалося, що той дим матеріалізувався в повітрі, наче якась кара, але потім пригадалося, що це накурила Дорін, і я натиснула кнопку, яка відчиняла віконну вентиляцію. Самі вікна не відчинялися, щоб не можна було з них висовуватися, і чомусь думка про це мене страшенно розлютила.

Стоячи з лівого боку вікна й притиснувшись щокою до рами, я могла розгледіти центр міста аж до штабу ООН, що виднів у темряві, подібний на фантастичні зеленкуваті марсіанські стільники. Було видно білі й червоні вогні автомобілів, що рухалися вулицями, й вогні мостів із невідомими мені назвами.

Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота. Я чудово знала, що автомобілі шумлять, що люди в них і за освітленими вікнами будинків шумлять, і що ріка шумить, але я не чула того шуму, хоч як старалася. Місто висіло за моїм вікном, пласке, наче фотоплакат, воно мигтіло й блимало, однак для мене нічого не змінилося б, якби його там не було.

Порцеляново-білий телефон біля ліжка міг би долучити мене до чогось, але він стояв німий і безглуздий, мов мертва голова. Я спробувала пригадати, кому давала свій номер, щоб скласти уявний перелік тих, хто взагалі міг мені зателефонувати, однак пригадала лише, що дала свій номер матері Бадді Вілларда, щоб вона передала його якомусь знайомому синхронному перекладачеві з ООН.

Я коротко, тихо й сухо реготнула.

Можна собі уявити, що то за синхронний перекладач, із яким місіс Віллард могла мене познайомити, зважаючи, що вона тільки й мріяла поженити нас із Бадді, який саме лікувався від туберкульозу в санаторії на півночі штату Нью-Йорк. Вона навіть домовилася, щоб того літа мене влаштували офіціанткою в туберкульозний санаторій, аби Бадді не почувався самотнім. Ані вона, ані Бадді не розуміли, чому я натомість поїхала у Нью-Йорк.

Дзеркало над бюро було трохи кривим і аж надто сріблястим. Обличчя в ньому нагадувало відображення на краплині ртуті в кабінеті стоматолога. Я хотіла заповзти в ліжко й спробувати заснути, але це було б те саме, що вкладати засмальцьований і покреслений лист у чистий білосніжний конверт. Я вирішила прийняти гарячу ванну.

Ось тут шукайте продовження цього уривка.