Коротко про "Мандалорця і Ґроґу"

А тепер не так коротко.

Взяли Джон Фавро і Дейв Філоні сюжетну арку на 4 епізоди і зробили з цього фільм. Сюжет такий типовий вестерн про найманця, що обирає між замовленням і совістю, але ну якось на фільм не тягне.

А от якби не возз'єднали Мандо і Ґроґу в довбаному спінофі про Бобу Фетта, міг би бути фільм саме про це, і на нього не дійсно було б не насрати. Бо зараз назва має бути "Мандалорець і хатти".

В цілому, історія ця після фіналу 2-го сезону звернула не туди, бо абсолютно закинули тему ідентичності Мандо і те, як він поступово відмовлявся від сектантських забобонів.

А ще кіно реально доволі огидно виглядає. Можна там посварити старі епізоди ЗВ за застарілі спецефекти, але там хоча б картинка була достатньо контрастною навіть в якихось темних сценах. Тут же, наприклад, коричневі роботи б'ються на коричневому фоні з Мандо, обладунки якого дзеркально відображують все коричневе навколо.

Вчора завершились "Хлопаки" і, як на мене, завершились нехай і очевидно, але нормально, попри те, що в інтернеті стосовно фіналу тони скиглення.

"Хлопаки" ніколи не були прям дуже серйозним серіалом, і в ньому було багато сатири не тільки і не стільки про супергероїку, але і про сучасну американську культуру з її фокусом на зірках, одержимістю популярністю та безпринципністю корпорацій. В серіалі завжди було багато ідіотських, часом відверто огидних моментів, а сам сюжет не був логічним. От, наприклад, є ниття, що мол Хоумлендер не вбивав Біллі Бутчера та інших членів команди хлопаків в останньому сезоні — так він цього і в попередніх сезонах не робив, хоча можливостей було предостатньо.

Так і що в цьому сенсі змінилось? Та нічого. Мене якось дійсно смішить факт, що від "Хлопаків" очікувався фінал рівня престижної драми а-ля "Сопрано" чи "Спадкоємців". Потрібно дякувати, що не вийшло фіналу "Гри Престолів" (але це складно перевершити).Сам сезон, звісно, вийшов неідеальним, і я не буду казати, що прям все вдалось. Деякі сюжетні лінії, як от вся історія із Солджер Боєм, вийшли безглуздими або доданими аби було (привіт персонажам "Гену V"). Та і в цілому враження, що серіал вийшов на свій пік десь в третьому сезоні, а ближче до фіналу просто видихся.

Але слід віддати належне шоуранеру Еріку Кріпке належне за відчуття моменту — якщо в перших сезонах "Хлопаки" дійсно відчувались як гіперболізована сатира, то в 2026 серіал почав програвати реальності в абсурдності. Найкращий приклад, це увесь сюжет нового сезону про те, як Хоумлендер отримав феєричне одкровення про те, що йому треба стати богом. І от в серіалі показують пости в медіа, де Хоумлендер постає в образі Спасителя і Бога, а буквально за тиждень-два до того Донні Трапм постить себе в образі Ісуса. Або ж коли в серіалі засвітили золоту статую Хоумлендера, а до виходу цього епізоду в реальності вже з'явилась золота статуя Трампа. Звісно, Кріпке і не приховував, що Донні був основним джерелом натхнення для образу Хоумлендера, але дійсно забавно, як реальність шоуранера обігнала.

В чому "Хлопакам" не було рівних так це в кількості мемів, які він генерував, і тут автори вже не втримались і навіть підморгнули фанатам — Хоумлендер прямо таки роздратований кількістю мемів про нього і хоче їх всіх забанити. А ще в новому сезоні не забули і про російсько-українську війну — тут вам і Солджер Бой, що жме руку хуйлу, і невдоволення віцепрезидентки Ешлі впертими українцями, що "не хочуть здаватись". І тут Еріку Кріпке хочеться подякувати, бо потроллив американську вату він прямо таки дуже добре.

А сам серіал, насправді, все ж таки притримався однієї простої ідеї, яка була в ньому закладена від початку — попри всі обставини не втрачати моральний компас, не плутати чорне з білим, і що навіть якщо ти встиг натворити якоїсь дичини, ніколи не пізно виправитись. Власне, це серіал показував, і цим завершився. Врешті-решт, це також і прямолінійне висловлювання проти диктатури та авторитаризму, і про те, що навіть найбільш могутнього, самозакоханого диктатора все одно можна спинити. Українцям, думаю, як нікому не потрібно пояснювати привабливість цієї фантазії.

Подивився «Залаштунки» – дещо в ахєрє, що фільм зняв двадцятирічний пацан (хіба діти 2005 року не мають бути ще в школі?!).

А взагалі, ну прям добре вийшло, аж треба подумать, позбирати думки, бо поле для інтерпретацій там прям жирне.

Якщо не любите скрімери, але любите, коли кріпово, то однозначно сходіть в кіно. А я поки подумаю, як мінімум до завтра як про все це детальніше написати.

Нарешті підвезли трейлер другого сезону "Люди Ікс'97"

Прем'єра вже 1 липня на Disney+

Отже тепер трохи детальніше про «Backrooms».

Почнемо із синопсису: 1990 рік. Продавець меблів Кларк переживає через розрив із дружиною, і намагається пропрацювати проблему із психотерапевткою Мері Клайн. Живе Кларк в магазині меблів (дружина відібрала його дім), і одного разу знаходить прохід крізь стіну в якийсь незрозумілий простір – зазначені в назві «Backrooms» або ж «Залаштунки».

Далі фільм, насправді, немає сенсу переказувати, бо все показане буде залежати лише від вашої інтерпретації. Тобто навіть якщо перекажу сюжет до фіналу, далеко не факт що моє сприйняття співпаде із сприйняттям інших глядачів. Хоча всім, думаю, очевидно, що нічого доброго від знахідки Кларка не вийде.

Ну і власне головне питання стрічки полягає в тому, щоб розібратись, а що означають ці залаштунки. І тут тільки в мене одразу виникло декілька інтерпретацій.

Перша, і найбільш очевидна – фільм є критикою використання ШІ. Світ залаштунків доволі химерний, але в чомусь дуже схожий на наш, вірніше він є викривленим відображенням, спробою відтворити реальність без улавлювання суті. Тобто форма і матерія відтворюються, однак не смисл. Ну і тут вже виникає питання до самого феномену ШІ, і чому він ніколи не зможе по-справжньому стати усвідомленим, бо це просте копіювання. Власне певною мірою «Backrooms» можна сприйняти і як певне відтворення експерименту Китайської кімнати.

Іншою інтерпретацією може бути психоаналітична, адже недарма один з ключових персонажів стрічки – психотерапевтка. Власне весь фільм можна трактувати як її занурення до несвідомого Кларка, де приховані його глибинні страхи та бажання. Тобто тут стрічку можна сприймати як коментар про психотерапію, та її скерованість на минуле і памʼять, яка так чи інакше спотворюється з часом.

Також «Залаштунки» можна прочитати як платонівський міф про печеру. Якщо в Платона суть міфу була в тому, що люди, що живуть в ілюзорному світі не будуть прагнути з нього вийти навіть якщо зʼявиться людина, яка вийшла зі світу ілюзій, та розкаже решті про ілюзорність світу. Вихід з печери стає прагненням до істини і шляхом філософа. В «Залаштунках» же навпаки показана історія де людина добровільно занурюється в світ ілюзій та не бажає з нього виходити. Не те щоб це щось нове в кіно, в тій же «Матриці» персонажем, що добровільно бажав повернутись до світу ілюзій був Сайфер. А ще стрічку можна прочитати крізь філософію постмодерну, бо фактично «Залаштунки» є чистим втіленням бодріярівського симулякру.

Коротше, кіно вийшло хорошим саме для трактування його сюжету, і це лише мої інтерпретації, впевнений що на просторах інтернетів ви знайдете й інші. А якщо ви вже подивились, то діліться своїми думками в коментарях.

Фінальний трейлер 3 сезону "Дому Дракона"