АААА, приніс вам відбірного крінжа, ще й не нашого. Коротше, наткнувся тут на статтю CBR із заголовком: "8 Reasons Its Tough to Watch the Lord of the Rings Trilogy Today" — "8 причин, чому зараз важко дивитись трилогію Володаря Перснів". Ну сам факт такої статті вже смішний, як і деякі причини, але мою увагу привернула ось ця цитата (вибачайте за гугл транслейтовий переклад):

Тим часом, у «Володарі перснів» забагато моральної ясності, щоб історія здавалася автентичною та такою, що її можна зрозуміти. За дуже рідкісними винятками, герої завжди добрі, а лиходії — злі. І все ж, у 21 столітті немає місця для чорно-білих перспектив. Фактично, новіші фентезійні історії також змішують жанри, щоб піднятися над клішованими архетипами — яскравим прикладом є сюрреалістичний підхід «Зеленого лицаря». «Володар перснів» просто вже недостатньо крутий чи унікальний.

Висновки робіть самі, але якщо вже "ВП" який не такий, через свою чорно-білу мораль, то не дивно, чого деякі вестерни облизують історії від росіян, та про росіян. Як і не дивно, чому всрались "Персні Влади", бо звісно ж творці того шоу подумали як автор статті і вирішили додати моральної неоднозначності.

Завив як вовк

#недільниймем

Не часто дивлюсь аніме, але «Акіру» глянути давно хотів, і, в цілому, не розчарувався, хоча було б цікавіше вичепити це кіно на великому екрані.

Скажу чесно дивитись цей фільм було складнувато, бо в нього закладено багато всього і навіть попри двогодинний хронометраж слідкувати часом бувало складнувато. Вже після перегляду дізнався, що в однойменної манги більше двох тисяч сторінок, і для мене фільм став зрозуміліший, бо таку довгу історію розкрити і в три години було нереально.

Втім «Акіра» вражає в першу чергу анімацією та стилістикою – саме тому тепер хочеться подивитися її на великому екрані. Окрім яскравих образів, фільм пропонує круту кіберпанкову + постапокаліптичну естетику, яка в свою чергу походить від головної травми Японії в ХХ столітті – ядерним бомбардуванням Хіросіми й Нагасаки. Тобто «Акіра» наряду з «Годзилою» є переживанням та осмисленням реальної катастрофи. Якоюсь мірою «Акіру» можна прочитати як сублімоване бажання японців відплатити світу (ну чи Штатам) за бомби на Хіросіму і Нагасакі.

Шкода, що історія показана в стрічці вийшла аж занадто концентрованою, і можливо могла б бути краще розкритою в декілька фільмів, а може й в серіальній формі.

Я в коментарях до попереднього поста просто пожартував про орка, а автори «Перснів влади» – ні.

Новий трейлер 3 сезону "Ейфорії"

Трохи я затягнув з текстом про "Проєкт "Аве Марія", але, мабуть, краще пізно, ніж ніколи, та й сам фільм частково про це.

Мабуть одразу слід сказати, що це аж ніяк не нова "Космічна Одіссея" і не прорив у науковій фантастиці, але це до біса вчасний фільм. У мене є враження, що зараз як ніколи є запит на те, що в західних інтернетах називають "hopecore", бо часи буремні вже не тільки в нас, і є відчуття, що далі краще не буде.

А от таке кіно як "Аве Марія" дійсно дає якусь надію та сподівання на чудо, потрібне нам зараз так само, як і персонажам фільму. Власне після успіху "Лицаря Сімох Королівств" новий фільм Філа Лорда та Крістофера Міллера теж отримав не тільки критичний успіх, а й фінансовий.

Попри те, що "Аве Марія" не пропонує чогось радикально нового за формою чи за суттю, це, насправді, дуже добре зроблений жанровий фільм, який насправді зовсім не про підкорення далекого космосу, а про такі земні речі як дружба та героїзм — паралель з "Лицарем Сімох Королівств" аж очевидна.

І якщо в серіалі про Дунка і Егга героїзм в першу чергу стосувався справедливості та захисті невинних, то в "Аве Марії" показується аспект героїзму як самопожертви. І фільм виходить про те, як навіть найбільш самотня людина (Lonely Gosling — gotta be one of my favorite genders) здатна побороти егоїзм і навчитись самопожертві. І, що цікаво, показано все це без якогось надмірного пафосу, що виїдає очі.

Звісно, що окрім Гослінга зіркою фільму є прибулець-камінець Роккі, що навіть без обличчя підкупає своєю харизмою — в останнє подібний ефект справляв, мабуть, Бейбі Йода він же Грогу з "Мандалорця" (цікаво чи вдасться фільму по ЗВ повторити успіх "Аве Марії"). І також було приємно бачити у великому голлівудському кіно Сандру Гюллер. Комусь, правда, може зіпсувати враження наявність росіян в сюжеті, але, чесно, це дійсно останнє про що я думав після перегляду.

Коротше, якщо ви раптом ще сходили і маєте можливість заскочити в кіно — рекомендую.

Подивився значить «Прокляття Шелбі Оакс» Кріса Стакманна – ютуб-кінокритика, для якого стрічка стала повнометражним дебютом. І, при всій симпатії до Стакманна, дебют вийшов слабеньким.

Сюжет тут розгортається навколо жінки Мії, яка шукає сестру Райлі, яка пропала за 12 років до початку подій фільму. Власне Райлі із трьома колегами створювали шоу про паранормальні явища і пропали під час дослідження міста-привида Шелбі Оукс.

Фільм починається зі значної експозиції, що показує нам основну інформацію про Райлі та її шоу завдяки мокʼюментарі вставкам. І це мабуть найцікавіша частина фільму, бо як тільки вона завершується, фільму стає складно зібрати себе до купи.

Взагалі є в мене враження, що якби «Шелбі Оакс» вийшов десь років десять тому, його сприйняття було б іншим, але звернення до мокʼюментарі в 2026 можливо виглядає вже навіть як ретро, але в той же час відчувається дуже застарілим прийомом. І тут проблема не стільки в його використанні, а в тому, що Стакманн не використовує його якось цікаво, чи по-новому. Інша проблема для мене в тому, що сама історія не тягне на повний метр, і цілком могла б залишись у форматі короткому (30-40 хв).

Якщо б потрібно було описати фільм Стакманна одним словом, я б обрав – необовʼязковий. Втім із позитивного все ж варто відмітити той факт, що Стакманна взагалі вдалось створити фільм і зібрати гроші через кікстартер, а потім ще й отримати в продюсери Майка Фленаганна і компанію Neon як дистрибʼютора. Та і в прокаті фільм при бюджеті близько 1 мільйона доларів зібрав цілих 8, що як для відносно незалежного дебюту цілком собі успіх.

Тож не знаю, як далі складеться у Стакманна карʼєра після дебюту в кіно, але сподіваюсь, що він набив ґуль і в наступному фільмі покаже щось більш впевнене.

Один з найсмішніших фільмів, які бачив останнім часом. Довгу текстулю напишу трохи згодом.

P.S. Адаптація назви «The Drama» як «Любить не любить» абсолютно ідіотська.

Ну шо, оголосили програму цьогорічних Канн.

Якщо не бачили, то подивіться «Пасхальний день» – один з кращих (і життєвих) коротких метрів, що я бачив останнім часом.

"Гра в хованки 2: Я йду шукати" — класичний сиквел, де режисерський дует Radio Silence не став вигадувати велосипед і взяли все, що працювало в першому фільмі, збільшили ставки та масштаб.

Цього разу проти багатіїв-сатаністів виступає не тільки героїня першої частини Грейс (Самара Вівінг), але й її сестра Фейт (Кетрін Ньютон). Після виграшу у "грі в хованки", Грейс опиняється в іще більшій зарубі, де сім'я Ле Домасів була лише однією з тіньових ляльководів світу. Суть гри не змінилась — Грейс потрібно вижити до світанку, в той час як сильні цього світу, мають вполювати її, щоб отримати владу в сатанинській організації.

"Гра в хованки 2" — все ще такий же веселий та кривавий слешер, який цього разу повністю заступає на територію конспірології. Самара Вівінг в головній ролі все ще прекрасна, а Кетрін Ньюотон цілком вписується на роль молодшої сестри. Власне окрім криваво-балаганної частини, фільм також фокусується на стосунках сестер, і причинам, чому вони спаскудились в першу чергу.

І попри те, що я на фільмі чудово провів час, мене все ще не покидало відчуття, що сиквел все ж таки був не обов'язковим. Вірніше, він необов'язковий саме в тій формі, в якій він вийшов. Вихід дуету "Радіо Мовчання" на територію конспірології міг би відкрити доріжку не тільки другій частині, але й повноцінній трилогії, однак фінал фільму більше натякає на те, що історія завершена.

Проблема ж в тому, що піднявши ставки та збільшивши масштаб нова "Гра в хованки" якось занадто вже просто завершується, а міфологія, якої стало більше в новому фільмі, залишається недорозкритою. Хоча можливо, це той випадок, коли і не потрібно розкривати все. Втім, мені б хотілось ще хоч раз побачити Елайджу Вуда в ролі Юриста, бо він тут правда класний.

Але в чому друга частина точно програє першій так це у відчутті подиву — перша "Гра в хованки" дивувала не тільки гумором, абсурдом та кривавими сценами, але й загадкою про те, що відбудеться із сімейством Ле Домасів у разі програшу в грі. І от в другій режисерам не вдалось знайти настільки ж ефективну загадку, адже в першому фільмі до самого фіналу залишалось відкритим питання: чи реально замішана у всьому цьому якась містика чи це просто прибацнуті багатії із "екстравагантними" традиціями. Як на мене, от саме цей момент і був родзинкою першої частини, яка в другій десь розгубилась.