Трейлер "Дуже страшного кіно 6"

Все більше новин про нові проєкти зі світу Вестеросу — Бо Віллімон розробляє фільм у всесвіті Джорджа Мартіна. За чутками це може бути фільм про завоювання Вестеросу Таргарієнами із «розмахом Дюни».

Окрім цього, нещодавно була новина про театральну постановку «Божевільний король» (заздрю всім, хто живе в Британії та зможе сходити), яка покаже події, що передували повстанню Роберта Баратеона.

Окрім того там в розробці й інші проєкти, як от «Девʼять подорожей» від Геннді Тартаковського про молодого Корліса Веларіона.

І я всьому цьому дуже радий, але головного анонса так і нема. 15 років в Азкабані вже чекаю.

Трейлер фінального сезону "Хлопаків".

Опа, на Леттері зʼявився офіційний топ-50 українських фільмів за оцінками користувачів.

У мене по переглядам більше половини – треба надолужити.

А що у вас?

Пропустив минулого року в прокаті «Kneecap» і от нарешті глянув. І що скажу – класне й актуальне кіно вийшло.

«Нікап» – фільм про однойменний реп-гурт з Північної Ірландії, учасники якого зіграли версії самих себе, а сама стрічка розповідає класичну історію про андердогів які всупереч обставинам ідуть до успіху. Однак у випадку стрічки режисера Річчета Пеппʼята обставини ці майже цілком політичні, бо головні герої читають реп саме ірландською, положення якої на Зеленому острові і так доволі кепське, а в Північній Ірландії, що входить до Сполученого Королівства ще гірше. Але окрім загальної обстановки палки в колеса головним героям вставляють і борці з наркотиками, і офіційні представники влади.

Не буду розписувати, чому політичний контекст важливий в цьому кіно – навіть якщо ви нічого не знаєте про історію Ірландії (в цьому випадку – ознайомтесь все ж хоч трохи), провести паралелі з нашою історією елементарно, щоб зрозуміти багатьох персонажів цієї стрічки.

Сам же фільм вийшов доволі бадьорим і за ритмікою в чомусь нагадує ранні фільми Гая Річі з різким монтажем, жартами нижче поясу, крутим саундтреком і різноманітними героями. На фоні різних персонажів цього фільму, до речі, головні герої дещо губляться, особливо, на фоні Арло у виконанні Майкла Фассбендера – республіканським бойовиком, що підлаштував власну смерть, щоб уникнути британського правосуддя, і, водночас, продовжувати боротьбу. Декілька разів ловив себе на думці, що я б із задоволенням подивився саме його історію. Можливо це говорить про великий талант Фассбендера, а може і про те, що головних героїв можна було зробити більш обʼємними, а можливо самій історії тісно в рамках повнометражного фільму. Або ж всі пункти вірні.

Втім я від «Kneecap» кайфанув і однозначно рекомендую всім, хто любить історії про андердогів, Ірландію та хіп-хоп.

До останнього не хотілось вірити купі негативних рецензій та відгуків про "Крик 7", але попри всю любов до франшизи вимушений визнати, що нова частина вийшла невдалою.

І от тут цікаво подумати над причинами, адже цього разу в режисерське крісло сів сам Кевін Вільямсон, якого можна вважати "батьком" франшизи, адже саме він свого часу написав сценарій "Scary Movie", який вже потім перетворився на "Крик" в руках майстра слешеру Веса Крейвена. Вільямсон продюсував і писав для франшизи, а от як режисер виступив вперше, замінивши Метта Беттінеллі-Олпін та Тайлера Джіллетта (в них от-от вийде сиквел"Гри в хованки"). Попри те, що "Крик" плоть від плоті Вільямсона, перебити запал і кмітливість дуету молодих режисерів йому не вдалось. Хоча цього разу на екрани знов повернулась Нів Кемпбелл в ролі Сідні Прескотт. Але в цьому випадку, здається, що варто було дати Сідні заслужений відпочинок.

Натомість стрічка повертається до звичної формули, тільки цього разу мішенню для Гоустфейса стає не тільки Сідні, але й її донька Татум, названу на честь шкільної подружки з першого фільму. Але чи була Сідні головним інгрідієнтом, без якого франшиза не могла існувати? Та ні, і "Крик 6" це доволі вдало демонстрував.

Але ключовими елементами будь-якого "Крику" завжди були три речі: загадка та мотиви чергового Гоустфейса, актуальний метакоментар про слешери та горори (та і кіно в цілому) та успішне порушення різноманітних правил та кліше, або хоча б загравання з ними. І в руках Кевіна Вільямсона більш-менш актуальним є лише метакоментар, який атакує в першу чергу нескінченні перезапуски франшиз та рімейки, а в другу — факт того, що Сідні не було в попередньому фільмі. Я десь бачив, що свіженькі "Крики" (від п'ятого до сьомого) доволі сильно нагадують останню трилогію "Зоряних війн", де перший фільм був більш-менш прийнятним легасіквелом (і сам над цим жартував), другий став радикальнішим висловлюванням та радикально змінив правила, а третій же відкочується назад до статусу-кво першого фільму та відверто глузує з другого. І от подивившись сьому частину "Крику" я прекрасно зрозумів, звідки ця думка.

При чому на папері та й чисто механічно новий "Крик" не такий вже й поганий — місцями він добре наганяє саспенсу, екшон буває доволі винахідливим, ну й усі дурацькі елементи слешерів тут на місці. Але фільм майже не грається з якимись кліше чи штампами, і фактично нічого нового у формулу цих фільмів не додає. Ну тобто не те, щоб Бетінеллі-Олпін вигадували велосипед, але з доволі простенької ідеї перемістити місце дії з маленького міста в мегаполіс вони вижимали все.

Але Вільямсон знов нас повертає "Крик" в старе русло — знов маленьке містечко, знов Сідні або вже її донька, знов знайомі типажі. Хоча одна з величезних переваг "Криків" в тому, що вигадати про них можна купу всього. Ну от просто перше, що в голову прийшло — Сідні Прескотт (до речі, вона в новому фільмі вже не Прескотт) разом із сім'єю їде на відпочинок в круїз на лайнері, і тут, сюрпрайз-сюрпрайз, з'являється Гоустфейс і починає мочити всіх. Чи скажімо фільм в якому в нас два Гоустфейси, які діють незалежно одне від одного, а, може, й змагаються — у довбанутому всесвіті "Крику" таке елементарно прописати, бо це, на мою думку, один з найгірших вигаданих всесвітів де можна жити.

Однак, Вільямсон не йде на подібні експерименти, а, навпаки, повертає все на свої місця і, можливо, в цьому і полягає сатиричність нової частини — вона в першу чергу глузує з фанатів, які не можуть прийняти у франшизі щось нове, і кожен раз просять знайоме, щоб було як раніше. А так, звісно, більше ніколи не буде. Саме це стрічку трохи рятує, насправді, бо цей метарівень грає їй скоріше в плюс.

Але маємо те що маємо. Шкода, якщо "Крик 7" стане фіналом франшизи, бо не хотілося б завершувати на такій ноті. Але сподіваюсь, що замість Вільямсона режисером стане хтось значно молодше та енергійніше. Можливо франшизі пора вже запросити саме режисерку, бо за сім фільмів про королев крику ще не було жінки, яка б жіночу перспективу й показала. Але, яким би не був наступний "Крик", сподіваюсь, він буде кращим за цей.

Сьогоднішній #недільниймем на честь восьмого березня.

Пам'ятаєте писав, якось про конфлікт Дано і Тарантіно?

Тепер обрати сторону в тому конфлікті стало простіше, адже Дано обрав позицію "невсьотакадназначно". Мабуть, коли граєш суркова, сурков просочується в тебе.

Там на Нетфліксі нещодавно вийшов серіал про динозаврів, який так і називається – «Динозаври», і який озвучив Морган Фрімен.

Так от зацініть ролик з невдалими дублями. Якщо чесно я б увесь серіал краще подивився із такою озвучкою, де Фрімен емоційно все коментує, бо по першій серії таке враження, що дід ледь не засинає.

Пора вже вводити окрему рубрику – новини Тарантіно, який здається увійшов у фазу Джорджа Мартіна і робить будь-що, а не те, що від нього чекають найбільше.

Так от, наступним проєктом Квентіна стане пʼєса «The Popinjay Cavalier» премʼєра якої відбудеться в 2027 році. Це буде «бурхлива комедія обману та маскування, натхненна грандіозними епопеями театру та кіно», як пишеться в прес-релізі, а події відбуватимуться в Європі 1830 років.

Сам Тарантіно каже, що у випадку успіху, він спробує адаптувати пʼєсу у свій останній, десятий фільм.

Не очікував, що кайфану, але «Мавка: Справжній Міф» – це справжнє guilty pleasure, де місцями фільм досягає рівню «так погано, що аж добре».

За сюжетом група студентів-біологів на чолі з професором, якого грає Вʼячеслав Довженко, відправляється в наукову експедицію в ліс. Їх одразу попереджують, що в лісі лютують мавки з русалками, і в решті одну з цих мавок збиває головний герой Лукʼян і, звісно ж, закохується в неї. Далі звісно ж розвивається історія з неможливим коханням, усілякими підступами та містикою.

При першому погляді може здатись, що «Справжній Міф» навіть компетентне кіно, ну якщо заплющити очі на продактплейсмент, якого вже підсвідомо очікуєш в крінжкомедіях, але аж ніяк не в романтичному фентезі. Ну і попри крінжово й продактплейсмент (Господи, особливо коли в фіналі на півекрану показують Оушен-плазу з рекламою дезодоранту), фільм тягнуть в прірву картонні діалоги, місцями деревʼяна і надмірна акторська гра, а також доволі дешеві ефекти. З останнього я сміявся найбільше, бо різноманітного диму і туману в стрічці більше ніж в будинку Снуп Дога.

При цьому подача стрічки не стовідсотково серйозна і декілька жартів тут все ж є, але це все ж не кітч і не експлотейшн, тож фільм породжує один з моїх улюблених феноменів в кіно, коли фільм стає смішним не через жарти, подачу чи геги, а саме через контраст між тональністю та виконанням. Тобто нова «Мавка» дуже хоче бути хорошим і класним кіно, але всередині вона такою не є, від чого і стає смішно.

Шкодую, що подивився майже в пустому залі, бо, як на мене, при колективному перегляді «Мавка: Справжній Міф» може бути ще смішнішою. А якщо ще робити ковток якого алкоголю, то десь в фіналі можна добряче так накваситись.

Ну шо пора починати Оскарівський вікенд.

Пробую оце застрибнути в останній вагон оскарівського потяга і додивитись фільми з головної номінації, які ще не бачив. І от, нарешті, глянув "Франкенштайна" Ґільєрмо дель Торо, і залишився задоволеним, хоч і не повністю.

А головним джерелом мого невдоволення є черговий реліз Нетфліксу, який на великих екранах можуть бачити лише обрані в деяких містах Сполучених Штатів. "Франкенштайн" як і декілька інших "преміальних" проєктів стрімінга, як от "Ірландець" Скорсезе чи "Манк" Фінчера, це фільми, які просять, щоб їх показували на великих екранах, але час іде, а Нетфлікс не робить висновки.

Від самого фільму в мене не було великих сподівань та серйозних очікувань, хоч стрічка і була давньою мрією мексиканця. Не став неочікуваним і підхід дель Торо до самої історії — він, як і завжди, бачить людяність в монстрах як ніхто інший, а монструозність саме в людях.

З одного боку, хочеться навіть трохи докопатись до Ґільєрмо — ну скільки можна знімати про одне й те саме, а з іншого — мабуть жодна інша історія так не просилась під руку майстра, як екранізація класичного роману Мері Шеллі.

Сюжет, думаю, переказувати немає сенсу — це одна з тих історій, яка вже давно просочилась в культурну підсвідомість, а самі Віктор Франкенштайн та його Створіння стали персонажами архетипічними.

Найцікавіше в новому фільмі не тільки те, як дель Торо розвиває ідеї власної фільмографії, а як йому вдається повернути Створінню суб'єктність, і задати глядачу одвічне але цікаві питання: чи люди лихі по своїй природі, чи ні? Відповідь дель Торо в стрічці доволі парадоксальна, адже на фоні Створіння симпатію серед людських персонажів викликають лише сліпий старець та Елізабет, ну і під кінець ще капітан корабля, що вислуховує сповідь Віктора.

"Франкенштайн" Ґільєрмо дель Торо більш схожий на притчу, в якій режисер, насправді, співчуває майже всім персонажам, і навіть Віктору, який у своєму науковому божевіллі намагається побороти смерть, навіть не замислюючись над наслідками. Можливо стрічка надто надмірно пояснює причини поведінки героя Оскара Айзека, і десь там на початку є зайвих хвилин п'ятнадцять, але в цілому кіно у Ґільєрмо вийшло. Шкода, що не на великих екранах.

Ну і ловіть ще бонусний сімпсонівський мемас.

Що ж може не в тему Оскара, але я от тут дебютував на Українській Правді з рецензією на «Лицаря Сімох Королівств».

А ще там в кінці є бонус про те, що чекати далі по екранізаціям Мартіна.

Глянув ще сьогодні «Гамнет» Хлої Чжао і якось фільм в мене не попав: і не сподобався, і не розлютив.

Це історія про Агнес, дружину Вільяма Шекспіра, яку майстерно зіграла Джессі Баклі, і яка переживає втрату сина. Сам Вілл тут теж є у виконанні Пола Мескаля, але він більшу частину стрічки або відсутній, або десь на другому плані.

Як на мене, основна проблема цього фільму в тому, що по факту він починається десь із середини, а першу годину нам показують не те щоб сильно цікаві стосунки Агнес та Вільяма, які можна було б як мінімум скоротити на добрі півгодини, а може і більше. Так могло б бути в рази цікавіше дивитись фільм дізнаючись про деталі стосунків головних героїв вже після спільної травми.

В кіно є такий відомий принцип «показуй, а не розказуй», тобто замість проговорення якихось речей простіше їх показати. Але є такий момент, про який нечасто говорять, а саме про непоказане-невідоме, яке часто дуже добре підсилює драматургію. І от саме в цьому я і бачу втрачену можливість «Гамнета» – не показувати геть усе про стосунки Агнес і Вілла, а залишити за дужками на додумування глядача. І от тоді стрічка спрацювала набагато краще.