Forwarded from daria in technicolor
звісно ж, як і кожен рік, підготувала кіношні валентинки! вітаю вас з цим тижнем, коли все і всюди про кохання💋
❤17
Минулого року пропустив черговий сезон «Чорного дзеркала», бо якраз проходив бзвп, але от цього тижня нарешті наздогнав і можу сказати, що після 5 і 6 сезонів, новий вийшов доволі непоганим.
А тепер пройдусь окремо по епізодам.
7.01. Common People – доволі класичний епізод «ЧД», де основним обʼєктом сатири стали стрімінги. Можливо трохи в лоб, але все одно вийшло непогано, тим паче, що в серії є хороша емоційна складова.
7.02. Bete Noire. Прикольний епізод на тему ефекту Мандели, який однак ближче до фіналу аж занадто скочується в неправдоподібну фантастику.
7.03. Hotel Reverie. Епізод про використання ШІ в кінематографі, а саме історія про «осучаснення» класичного кіно. Вийшло знову ж таки непогано завдяки хорошій емоційній складовій. Однак, на відміну від першого епізоду є враження, що трохи історія недокручена.
7.04. Plaything. І знов тема ШІ, цього разу про відеоігри. Доволі безглузда серія-лякалка на тему повстання машин. Було б непогано, якби не було так вторинно.
7.05. Eulogy. А оце класний і щемкий епізод з Полом Джаматті про памʼять. Не кращий епізод серіалу, але один з кращих епізодів цього сезону.
7.06. USS Callister – Into Infinity. Епізод-сиквел до «USS Callister» з четвертого сезону, що безпосередньо продовжує історію. По хронометражу це фактично повноцінний фільм, з точки зору тематики сиквел «Каллістера» доволі логічно розвиває теми закладені в оригіналі. Ну є відчуття, що ці два епізоди – найкращий «Стар Трек» який зараз є.
А тепер пройдусь окремо по епізодам.
7.01. Common People – доволі класичний епізод «ЧД», де основним обʼєктом сатири стали стрімінги. Можливо трохи в лоб, але все одно вийшло непогано, тим паче, що в серії є хороша емоційна складова.
7.02. Bete Noire. Прикольний епізод на тему ефекту Мандели, який однак ближче до фіналу аж занадто скочується в неправдоподібну фантастику.
7.03. Hotel Reverie. Епізод про використання ШІ в кінематографі, а саме історія про «осучаснення» класичного кіно. Вийшло знову ж таки непогано завдяки хорошій емоційній складовій. Однак, на відміну від першого епізоду є враження, що трохи історія недокручена.
7.04. Plaything. І знов тема ШІ, цього разу про відеоігри. Доволі безглузда серія-лякалка на тему повстання машин. Було б непогано, якби не було так вторинно.
7.05. Eulogy. А оце класний і щемкий епізод з Полом Джаматті про памʼять. Не кращий епізод серіалу, але один з кращих епізодів цього сезону.
7.06. USS Callister – Into Infinity. Епізод-сиквел до «USS Callister» з четвертого сезону, що безпосередньо продовжує історію. По хронометражу це фактично повноцінний фільм, з точки зору тематики сиквел «Каллістера» доволі логічно розвиває теми закладені в оригіналі. Ну є відчуття, що ці два епізоди – найкращий «Стар Трек» який зараз є.
❤14
Глянув вчора «Всі відтінки спокуси» і відверто розчарований цим кіно. Не в останню чергу тому, що продавали це кіно відверто брехливо, і замість еротичного трилеру, на виході вийшов ніякий трилер з краплею еротики.
Брехня, насправді, починається вже із назви, яка відсилає до «Відтінків сірого», але по факту якщо хоча б пару відтінків спокуси знайти, то вже непогано.
Сюжет тут банальный – Амелія і Томаш молода пара, що тільки одружилась та поселяється в домі її батька. Шлюб виявляється непростим, і всі в будинку – від чоловіка, до слуг – мають власні приховані інтереси.
Проблема в тому, що фільм перші півгодини взагалі ніяк не позначає свою сутність, і виникає банальне питання, а що тобі таке показують. Сюжетна інтрига починає розгортатись тільки з другої третини, і то доволі вʼяло. Втім перетерпіти завʼязку – ще та мука.
При цьому виглядає фільм на правду розкішно. Мене звісно підбішувало очевидне мавпування операторських прийомів з «Фаворитки» Лантімоса (дякую, що хоча б не було «фішайя»), але стрічка все одно виглядає красиво, місцями прям дійсно залипаєш в картинку. І навіть очевидні анахронізми типу татух Дантеса чи жувальної гумки не сильно дратують.
На жаль, від слабкої історії це ніяк не рятує. Ще на самому початку моя дружина порівняла цей фільм з «Багряним піком», і вже після перегляду я побачив декілька подібних порівнянь, тому якось викинути з голови їх тепер вкрай складно. І звісно ж вони не на користь «Відтінків спокуси», ну в принципі і режисерував не дель Торо.
Ну і окреме розчарування, що я більше очікував еротичного експлотейшена і хоча б трохи крінжухи, а на виході отримав доволі нудну і передбачувану історію, яка ще подає свій матеріал аж занадто серйозно. Ну тобто, коли в одній з головних ролей Дантес, якось не очікуєш прям чогось серйозного. Втім, тут слід теж зазначити, що мої очікування – мої проблеми. Але навіть якщо їх відкинути, порадити фільм хоч комусь крім фанатів Дантеса я не можу.
Брехня, насправді, починається вже із назви, яка відсилає до «Відтінків сірого», але по факту якщо хоча б пару відтінків спокуси знайти, то вже непогано.
Сюжет тут банальный – Амелія і Томаш молода пара, що тільки одружилась та поселяється в домі її батька. Шлюб виявляється непростим, і всі в будинку – від чоловіка, до слуг – мають власні приховані інтереси.
Проблема в тому, що фільм перші півгодини взагалі ніяк не позначає свою сутність, і виникає банальне питання, а що тобі таке показують. Сюжетна інтрига починає розгортатись тільки з другої третини, і то доволі вʼяло. Втім перетерпіти завʼязку – ще та мука.
При цьому виглядає фільм на правду розкішно. Мене звісно підбішувало очевидне мавпування операторських прийомів з «Фаворитки» Лантімоса (дякую, що хоча б не було «фішайя»), але стрічка все одно виглядає красиво, місцями прям дійсно залипаєш в картинку. І навіть очевидні анахронізми типу татух Дантеса чи жувальної гумки не сильно дратують.
На жаль, від слабкої історії це ніяк не рятує. Ще на самому початку моя дружина порівняла цей фільм з «Багряним піком», і вже після перегляду я побачив декілька подібних порівнянь, тому якось викинути з голови їх тепер вкрай складно. І звісно ж вони не на користь «Відтінків спокуси», ну в принципі і режисерував не дель Торо.
Ну і окреме розчарування, що я більше очікував еротичного експлотейшена і хоча б трохи крінжухи, а на виході отримав доволі нудну і передбачувану історію, яка ще подає свій матеріал аж занадто серйозно. Ну тобто, коли в одній з головних ролей Дантес, якось не очікуєш прям чогось серйозного. Втім, тут слід теж зазначити, що мої очікування – мої проблеми. Але навіть якщо їх відкинути, порадити фільм хоч комусь крім фанатів Дантеса я не можу.
❤13
Насправді сьогодні ще встиг подивитись і «Буремний перевал», але про нього вже завтра, якщо руки дійдуть. А поки був в дорозі ще встиг глянути данський фільм «Vildspor» (без поняття як його правильно перекласти, знавці данської підказуйте в коментарях) де знялись молоді Мадс Міккельсен та Ніколай Костер Вальдау.
В принципі це кіно можна продавати вже на основі того факту, що тут знялись двоє майбутніх данських секс символи, але фільм може запропонувати не тільки це. За сюжетом декадентний авантюрист випивоха Оззі (Вальдау) прилітає в Ісландію провідати свого друга Джиммі (Міккельсен). Останній вже обзавівся сім’єю і дітьми, а от герой Вальдау тягне за собою суперечливе минуле, і, звісно, однією пʼянкою старих друзів все не завершиться.
Це лише поверхневий синопсис, бо жанрова природа фільму, насправді, хоч і тяжіє до кримінальної драми, нею не обмежується. Це й фільм про те, як минуле здатно наздогнати людину крізь роки. І історія про дружбу. Причому настільки міцну, що багато глядачів вбачають у фільмі гомоеротичний підтекст та жартома кличуть його «данською горбатою горою». Так чи інакше це ще й фільм про залежності і повʼязаний з ними фаталізм.
Стрічка безумовно тримається на хімії між Вальдау і Міккльсеном, на тому що вони говорять одне одному, і на тому, що не домовляють. Власне основна інтрига як раз і виростає із загадки про те, що ж таке сталось в минулому Джиммі та Оззі.
Окрім цього хочеться похвалити фільм за те, що показує Ісландію не лише «обкладинкову» – тут є не тільки мальовничі пейзажі, а й прокурені бари, індустріальні зони, та нудні на вигляд будинки. І сам острів іноді схожий не на північну дивну землю, а на банальну пустелю, в якій так само легко сконати без припасів.
Не скажу все ж, що це якесь геніальне кіно – будь який ранній Рефн з тим же молодим Міккельсеном буде цікавішим, але це все ще доволі небанальний данський фільм з двома культовими акторами, які в той момент були ще далекими від всесвітньої слави.
В принципі це кіно можна продавати вже на основі того факту, що тут знялись двоє майбутніх данських секс символи, але фільм може запропонувати не тільки це. За сюжетом декадентний авантюрист випивоха Оззі (Вальдау) прилітає в Ісландію провідати свого друга Джиммі (Міккельсен). Останній вже обзавівся сім’єю і дітьми, а от герой Вальдау тягне за собою суперечливе минуле, і, звісно, однією пʼянкою старих друзів все не завершиться.
Це лише поверхневий синопсис, бо жанрова природа фільму, насправді, хоч і тяжіє до кримінальної драми, нею не обмежується. Це й фільм про те, як минуле здатно наздогнати людину крізь роки. І історія про дружбу. Причому настільки міцну, що багато глядачів вбачають у фільмі гомоеротичний підтекст та жартома кличуть його «данською горбатою горою». Так чи інакше це ще й фільм про залежності і повʼязаний з ними фаталізм.
Стрічка безумовно тримається на хімії між Вальдау і Міккльсеном, на тому що вони говорять одне одному, і на тому, що не домовляють. Власне основна інтрига як раз і виростає із загадки про те, що ж таке сталось в минулому Джиммі та Оззі.
Окрім цього хочеться похвалити фільм за те, що показує Ісландію не лише «обкладинкову» – тут є не тільки мальовничі пейзажі, а й прокурені бари, індустріальні зони, та нудні на вигляд будинки. І сам острів іноді схожий не на північну дивну землю, а на банальну пустелю, в якій так само легко сконати без припасів.
Не скажу все ж, що це якесь геніальне кіно – будь який ранній Рефн з тим же молодим Міккельсеном буде цікавішим, але це все ще доволі небанальний данський фільм з двома культовими акторами, які в той момент були ще далекими від всесвітньої слави.
❤11🔥6
Взагалі ледь не будь-який рядок із пісні Курганів «В ставку кораблі» ідеально підходить під цей фільм.
Ну і нагадаю, що підписатись на мене в леттері можна тут.
Ну і нагадаю, що підписатись на мене в леттері можна тут.
1😁39
Що ж, а тепер давайте поговоримо про "Буремний перевал" детальніше.
І почну одразу з того, що із першоджерелом я не знайомий, а попередніх екранізацій не бачив. Але попри це в мене під час перегляду не виникало відчуття, що я дивлюсь екранізацію фанфіку, при чому саме негативному значенні слова, бо не кожен фанфік поганим лише через те, що він фанфік.
Однак, коли замість якоїсь цікавої перспективи отримуєш саме що якісь вологі фантазії на тему, після першочергового здивування, опиняєшся сам на сам із нудьгою. У випадку режисерки Емеральд Феннел ми як раз таки маємо лише вологу фантазію на тему із красивими Марго Роббі та Джейкобом Елорді, ну і музикою від Charlie xcx.
Фільм відчувається більше як вправа в режисурі, аніж якесь повноцінне висловлювання. Так, тут безумовно все дуже красиво, але естетика без етики зазвичай не вивозить. І це саме той випадок. І мабуть головна проблема стрічки в тому, що вона дуже поверхнево прописує своїх героїв, ще і на додачу вдається до таких кліше як "персонаж недочув/неправильно зрозумів слова іншого персонажа" — щось подібне можна вибачити серіалу "Друзі" чи іншому ситкому, але не масштабній костюмованій драмі. Не знаю, чи було це кліше в романі, але ж і екранізація зроблена в ХХІ столітті, а не в ХІХ.
І це лише один момент, до якого хочеться доколупатись, а насправді їх сильно більше. Фільм не показує нормально чому Кеті та Гіткліф взагалі покохали одне одного, чи хоча б з чого все почалось — я не рахую флешбек у фіналі, бо врешті-решт пристрасть між головними героями саме тілесна, майже тваринна. Але чому вона не виникла раніше? Ну тобто, фільм серйозно показує, що герої Елорді та Роббі не бачили сексуальність одне одного аж до переїзду Ліндона, яке раптом відкриває їм очі? Ладно Кетрін ще бачила в Гіткліфі лише слугу, але ж він точно мав би якось задивлятись і пускати слину на неї?
Але в діалогах ми регулярно чуємо то від нього, то від неї про любов одне до одного. І в цьому основна проблема стрічки — Феннел не дає своїм героям показати власні почуття та емоції вчинками. Натомість вона просто дає їм це проговорити. Правило "показуй, а не розказуй", звісно, не універсальне, але, щоб його обійти треба мати надзвичайний талант оповідача, якого у Феннел, на жаль, немає. При чому, проблема ця зачепила не тільки головних героїв. Той же Лінтон взагалі не зрозуміло з якого перепугу закохався в Кетрін — ну тобто, вона має зовнішність Марго Роббі, розумію як чоловік, але ж особистості в Кетрін просто немає. Можливо, для Лінтона все просто, бо в нього самого немає особистості.
От і виходить в результаті порожній фанфік, головною ціллю якого є не якесь нове прочитання або переосмислення, а порожня фантазія на тему "а що, як у головних ролях в цій історії будуть Роббі та Елорді?". Ну і в результаті залишаєшся не те що з поганим післясмаком, а з його відсутністю. Наче купив цукерку з яскравою обгорткою, а крім обгортки то нічого й не отримав, лише фанфік-фантик.
І почну одразу з того, що із першоджерелом я не знайомий, а попередніх екранізацій не бачив. Але попри це в мене під час перегляду не виникало відчуття, що я дивлюсь екранізацію фанфіку, при чому саме негативному значенні слова, бо не кожен фанфік поганим лише через те, що він фанфік.
Однак, коли замість якоїсь цікавої перспективи отримуєш саме що якісь вологі фантазії на тему, після першочергового здивування, опиняєшся сам на сам із нудьгою. У випадку режисерки Емеральд Феннел ми як раз таки маємо лише вологу фантазію на тему із красивими Марго Роббі та Джейкобом Елорді, ну і музикою від Charlie xcx.
Фільм відчувається більше як вправа в режисурі, аніж якесь повноцінне висловлювання. Так, тут безумовно все дуже красиво, але естетика без етики зазвичай не вивозить. І це саме той випадок. І мабуть головна проблема стрічки в тому, що вона дуже поверхнево прописує своїх героїв, ще і на додачу вдається до таких кліше як "персонаж недочув/неправильно зрозумів слова іншого персонажа" — щось подібне можна вибачити серіалу "Друзі" чи іншому ситкому, але не масштабній костюмованій драмі. Не знаю, чи було це кліше в романі, але ж і екранізація зроблена в ХХІ столітті, а не в ХІХ.
І це лише один момент, до якого хочеться доколупатись, а насправді їх сильно більше. Фільм не показує нормально чому Кеті та Гіткліф взагалі покохали одне одного, чи хоча б з чого все почалось — я не рахую флешбек у фіналі, бо врешті-решт пристрасть між головними героями саме тілесна, майже тваринна. Але чому вона не виникла раніше? Ну тобто, фільм серйозно показує, що герої Елорді та Роббі не бачили сексуальність одне одного аж до переїзду Ліндона, яке раптом відкриває їм очі? Ладно Кетрін ще бачила в Гіткліфі лише слугу, але ж він точно мав би якось задивлятись і пускати слину на неї?
Але в діалогах ми регулярно чуємо то від нього, то від неї про любов одне до одного. І в цьому основна проблема стрічки — Феннел не дає своїм героям показати власні почуття та емоції вчинками. Натомість вона просто дає їм це проговорити. Правило "показуй, а не розказуй", звісно, не універсальне, але, щоб його обійти треба мати надзвичайний талант оповідача, якого у Феннел, на жаль, немає. При чому, проблема ця зачепила не тільки головних героїв. Той же Лінтон взагалі не зрозуміло з якого перепугу закохався в Кетрін — ну тобто, вона має зовнішність Марго Роббі, розумію як чоловік, але ж особистості в Кетрін просто немає. Можливо, для Лінтона все просто, бо в нього самого немає особистості.
От і виходить в результаті порожній фанфік, головною ціллю якого є не якесь нове прочитання або переосмислення, а порожня фантазія на тему "а що, як у головних ролях в цій історії будуть Роббі та Елорді?". Ну і в результаті залишаєшся не те що з поганим післясмаком, а з його відсутністю. Наче купив цукерку з яскравою обгорткою, а крім обгортки то нічого й не отримав, лише фанфік-фантик.
❤19
А ще хороша новина для всіх, хто чекав на «Kill Bill: The Whole Bloody Affair» – сьогодні відбудеться цифровий реліз фільму.
Про стрімінги наче поки мова не іде, але купити фільм можна буде на AppleTV , YouTube Movies чи Prime Video.
Ну і нагадаю, що Тарантіно задумував фільм саме в такому вигляді, і стрічка навіть була в прокаті в Штатах в кінці минулого року.
Про стрімінги наче поки мова не іде, але купити фільм можна буде на AppleTV , YouTube Movies чи Prime Video.
Ну і нагадаю, що Тарантіно задумував фільм саме в такому вигляді, і стрічка навіть була в прокаті в Штатах в кінці минулого року.
🤯9❤3
Дочекався нарешті та подивився "28 Років Потому: Храм Кісток" і залишився задоволений. Попри те, що в режисерському кріслі Ніа ДаКоста замінила Денні Бойла, історія завдяки сценарію Алекса Ґарленда все ще тримається до купи.
Фільм безпосередньо продовжує події попереднього "28 Років Потому", коли її головний герой Спайк (Альфі Вільямс) приєднується до банди "Пальців", яку очолює сатаніст Джиммі "Сер Лорд" Крістал (Джек О'Коннелл). В той же час доктор Йен Келсон (Рейф Файнс) продовжує досліджувати заражених та сподівається на їх зцілення.
Скажу відверто, мав певні побоювання, щодо продовження франшизи, адже попередній фільм Нії ДаКости "Марвели" був енергійним, але безглуздим і несфокусованим. Однак, "Храм Кісток" хоч і вийшов не таким викрутасним з точки зору режисури і монтажу, як у Бойла, але доволі пристойним сиквелом, який не тільки продовжує заявлені у попередньому фільмі теми, а й доволі логічно їх розвиває. Зрозуміло, що тут заслуга не тільки ДаКости, але й сценариста Алекса Ґарленда.
Мабуть ще більше, ніж в попередньому фільмі на передній план виходить ідеологічне протистояння між гуманізмом, який втілює в собі доктор Келсон, і людожерством (в переносному значенні слова), який втілює "сатаніст" Джиммі. Якщо герой Файнса проявляє співчуття навіть до заражених, то герой О'Коннела в принципі не має емпатії ні до кого.
В сетінгу зомбі-апокаліпсису подібна дихотомія не нова, і питання до людяності вцілілих регулярно піднімається і в коміксах, і в серіалах, і в фільмах. Втім Ґарланд і ДаКоста продовжують розвивати цей цікавий світ, що дуже нагадує неосередньовіччя. Фінальний "номер", який виконує Райф Файнс — чиста фантасмагорія, яку його герой втілює попри те, що взагалі є атеїстом. Що абсолютно не заважає йому користуватись різноманітними, в першу чергу візуальними, прийомами для впливу на майже міфологічну свідомість інших персонажів. Сам же конфлікт між гуманністю та людожерством є актуальним як ніколи, і не тільки в українському контексті, але й в загальносвітовому — давненько гуманізм не був в такому ганебному становищі по всьому світі як нині, а людожери різних відтінків та мастей так впевнено не піднімали голову.
Зрештою, "Храм кісток", як і його попередник, це знову чудова казка. Можливо навіть занадто жорстока, однак до того, як Дісней успішно деформував значення казок, саме такими вони й були — моторошними, жорстокими, але завжди несли доволі чітку мораль. Тож, залишається порадіти за те, що "Храм Кісток" вдався, ну і чекати на фінал цієї історії, тим паче, що там наче вже повернуться знайомі обличчя.
Фільм безпосередньо продовжує події попереднього "28 Років Потому", коли її головний герой Спайк (Альфі Вільямс) приєднується до банди "Пальців", яку очолює сатаніст Джиммі "Сер Лорд" Крістал (Джек О'Коннелл). В той же час доктор Йен Келсон (Рейф Файнс) продовжує досліджувати заражених та сподівається на їх зцілення.
Скажу відверто, мав певні побоювання, щодо продовження франшизи, адже попередній фільм Нії ДаКости "Марвели" був енергійним, але безглуздим і несфокусованим. Однак, "Храм Кісток" хоч і вийшов не таким викрутасним з точки зору режисури і монтажу, як у Бойла, але доволі пристойним сиквелом, який не тільки продовжує заявлені у попередньому фільмі теми, а й доволі логічно їх розвиває. Зрозуміло, що тут заслуга не тільки ДаКости, але й сценариста Алекса Ґарленда.
Мабуть ще більше, ніж в попередньому фільмі на передній план виходить ідеологічне протистояння між гуманізмом, який втілює в собі доктор Келсон, і людожерством (в переносному значенні слова), який втілює "сатаніст" Джиммі. Якщо герой Файнса проявляє співчуття навіть до заражених, то герой О'Коннела в принципі не має емпатії ні до кого.
В сетінгу зомбі-апокаліпсису подібна дихотомія не нова, і питання до людяності вцілілих регулярно піднімається і в коміксах, і в серіалах, і в фільмах. Втім Ґарланд і ДаКоста продовжують розвивати цей цікавий світ, що дуже нагадує неосередньовіччя. Фінальний "номер", який виконує Райф Файнс — чиста фантасмагорія, яку його герой втілює попри те, що взагалі є атеїстом. Що абсолютно не заважає йому користуватись різноманітними, в першу чергу візуальними, прийомами для впливу на майже міфологічну свідомість інших персонажів. Сам же конфлікт між гуманністю та людожерством є актуальним як ніколи, і не тільки в українському контексті, але й в загальносвітовому — давненько гуманізм не був в такому ганебному становищі по всьому світі як нині, а людожери різних відтінків та мастей так впевнено не піднімали голову.
Зрештою, "Храм кісток", як і його попередник, це знову чудова казка. Можливо навіть занадто жорстока, однак до того, як Дісней успішно деформував значення казок, саме такими вони й були — моторошними, жорстокими, але завжди несли доволі чітку мораль. Тож, залишається порадіти за те, що "Храм Кісток" вдався, ну і чекати на фінал цієї історії, тим паче, що там наче вже повернуться знайомі обличчя.
❤14🤔1