Подивився вчора "Вічність" з Елізабет Олсен, Майлзом Теллером та Каллумом Тернером, і це фільм, в якому концепт цікавіший за сам сюжет.

Хоч історія тут цікава. Старе подружжя Ларрі та Джоан їдуть на гендерпаті до своїх родичів, де чоловік помирає поперхнувшись брецелем. Він потрапляє у потойбіччя, де дізнається, що кожному з людей вготована власна ідеальна вічність. Навколо ж купа продавців різноманітних вічностей та купа реклами. Врешті Ларрі вирішує почекати Джоан, в якої невилікована стадія раку. Однак, не тільки він чекає на неї, адже в місцевому барі вже 67 років на Джоан чекає її перший чоловік Люк, який загинув на Корейській війні.

Тож "Вічність" пропонує ну просто таки класичну ромкомівську дилему, де жінці потрібно обрати між двома чоловіками, тільки в потойбічному антуражі. Ну і ставки тут, трохи вищи, адже їй пропонується провести з кимось одним цілу вічність.

Не хочеться розбирати конкретно ромкомівську сутність фільму, адже на другому плані він то тут, то там підкидує різноманітні хохми з купою різноманітних вічностей. Тут є і стандартні варіанти "раю" як от прекрасний пляж, чи величні гори. А є й більш божевільні приколи, типу вічності бромансу чи космічної вічності, а в найсміливіші моменти стрічка навіть заявляє, що існували (а може і досі існують) вічності расизму, вічність для нацистів і т.д. Коротше, концепт фільму відкриває насправді нескінченні можливості, як ті ж паралельні всесвіти в "Рік і морті". І от чим більше дивишся фільм, тим цікавіше стає, як він побудований, що відбувається в інших вічностях, і наскільки великі можливості відкриваються, якщо спробувати вигадати інші сюжети для цього всесвіту. Скажімо історія про єврея, що потрапляє до нацистської вічності одночасно має і комедійний потенціал, і горрорний. Або ж вічність без чоловіків, де вже закінчилось місце (що, звісно дещо парадоксально). Чи сюжет про місцевих продавців вічностей, яка в них ієрархія, тощо.

Тому, хоч фільм насправді непоганий, але як на мене майже все другорядне в ньому набагато цікавіше за тривіальну історію любовного трикутника. Ба більше, якщо чоловіків Джоан нам хоч якось розкривають, то сама героїня Олсен вийшла якась недописана. Ну і відверто кажучи, сама інтрига фільму не тягне на хронометраж в майже дві години. Можливо, якби він був хоча б на 20 хвилин коротше, я б трохи краще сприйняв стрічку. А ще більш ідеально, якщо б це був годинний пілот якогось серіалу, де в кожній серії нам пропонували якусь нову колізію. Тому, фільм можу порекомендувати, але не чекайте одкровення. А я якось все ж перегляну для того, щоб повикупати приколи на другому плані.

Цей мем присвячується поверненню до Вестероса цього року із серіалами "Лицар Сімох Королівств" та "Дом дракону".

#недільниймем

А бонусом ловіть ще один #недільниймем про головну парочку Голлівуду.

"Марті Супрім: Геній Комбінацій" — новий фільм Джоша Сафді, який після творчого розставання із братом Бенні, зберіг нервово-ритмічну атмосферу попередніх фільмів. Але чи співпадає абміційний задум режисера з тим, що він показує цього разу в фільмі з Тімоті Шаламе?

За сюжетом Марті Маузер молодий та амбітний спортсмен, що мріє підкорити світ настільного тенісу. Біда в тому, що в його карманах виє вітер, а отже юнаку доводиться раз за разом влазити в нові та нові авантюри різного ступеню сумнівності. Окрім цього, в числі проблем хлопця й те, що він зробив дитину коханці (фільм доволі ефектно починається зі сцени де сперматозоїди запліднюють яйцеклітину, яка потім перетворюється в м'яч для пінг-понгу), відбивається від дзвінків матері, та цупить у дядька гроші. В цьому дивному кублі з боргів, афер та схематозів живе титульний герой.

Розглядаючи фільм Джоша Сафді, в першу чергу слід звернутись до назви, бо вже в ній відкривається ключик для розуміння фільму. В нашій адаптації, хтось "геніально" вирішив змінити "Марті Супрім: Зроблено в Америці" на "Марті Супрім: Геній комбінацій". Звідки взявся цей геній комбінацій, якщо герой Шаламе буквально ніяких геніальних комбінацій тут не втілює? Навпаки, кожна його схема, кожна афера породжує тільки більше хаосу, а сам він лише пристосовується до обставин. Тому Марті аж ніяк не геній комбінацій, хіба що геній пристосування.

Втім оригінальна назва з підзаголовком "Made in America" дійсно розкриває сутність фільму, бо "Марті Супрім" — кіно зовсім не про спорт, і не про труднощі бідняків, і зовсім не фільм про харизматичного авантюриста. Фільм Джоша Сафді, насправді, про ту саму "Американську мрію", вірніше, про її виворот. Це історія про те, як один відчайдух без моральних принципів та тормозів, ладен на все, щоб досягти успіху. Бо успіх — це головна цінність американської мрії. Неважливо, як ти отримаєш будинок з біленьким парканом та щасливу сім'ю, абсолютно плювати скільки життів ти зламаєш в процесі — в кінцевому випадку тебе будуть оцінювати саме по твоєму успіху.

І сам Марті Маузер понад усе прагне успіху, він йому поклоняється та мріє про нього понад усе. Настільний теніс — лише доріжка задля досягнення омріяної слави та визнання, насправді в фільмі можна його замінити на будь-який інший вид спорту, суть стрічки від цього не змінилась.

І от саме назва "Зроблено в Америці" й кричить на про культ успіху, про невгамовне прагнення головного героя до американської мрії. І окрім назви є ще декілька моментів, які підказують, чому стрічка старшого з братів Сафді говорить саме на цю тему.

По-перше сетинг, а саме 50-ті роки ХХ століття — можливо один з найуспішніших та найоптимістичніших періодів в історії Штатів. Саме в це десятиріччя і сформувалась американська мрія в сучасному розумінні. Сафді ж бере цю американську мрію, і показує, нам її неприглядну сторону саме на прикладі Марті Маузера.

Ще дужче сутність фільму проявляється у фіналі — попри всі свої схематози та афери, головний герой вирішує створити собі привабливу картинку та зіграти за правилами. Самовідданий акт благородства, який насправді є показухою, можливо, як і сама Американська мрія, яка стала можливою лише після двох руйнівних світових війн, в які Штати тягнули до останнього, щоб вступити. А про знищення корінних народів, створення резервацій і говорити годі — про все це можна забути, завдяки показовим актам благородства.

І зовсім не з проста ключовими фігурами, що вирішують долю головного героя, стають американські військові, адже коли не показові благородні вчинки не діють, завжди можна використати крилату демократію. І зовсім вже непрозоро Джош Сафді натякає на сутність фільму вибором саундтреку для фінальних титрів: Tears for Fear — Everybody Wants to Rule the World.

І на останок, додам ще одну думку. Фільм Джоша Сафді, я бачив, порівнювали з купою різного кіно, однак в першу чергу це кіно є антитезою до "Форреста Гампа" Земекіса, от тільки тут життя аж ніяк не коробка шоколадних цукерок, а скоріше цукерок з гімном, порохом, сльозами і можливо десь там дійсно є одна хоча б цукром.

українці останні 4 роки 12 років

А ще подивився перший епізод "Лицаря Сімох Королівств" — і поки що я отримав рівно все те, на що і чекав. Тон більш легкий на відміну від "Дому Драконів" та "Гри Престолів", ставки нижче, але від цього й цікавіша перспектива.

Але головне, що "Лицар" подарував вже в першій серії — це класну атмосферу лицарського турніра з усіма його розвагами та фестивальністю. Тут вам і ляльковий театр, і пихаті лорди з лицарями, і норовливі куртизанки, і звісно ж гулянки з танцями до упаду.

Розумію, що комусь все це може здатись дещо повільним, але вступна серія на то і вступна, щоб познайомити нас із героями. До того ж, де що, якщо мене не зраджує пам'ять, з книжки таки підрізали, але чисто для того, щоб не спойлерити подальший сюжет. Приблизно як в "Грі Престолів" прибрали купу пророчих снів, щоб не спойлерити ключові моменти історії.

Ну і це мабуть той рідкий випадок, коли я навіть порекомендую дочекатись усіх шести епізодів та подивитись серіал залпом — вийде чудовий вечір на лицарському турнірі у Вестеросі.

В рубриці «чтиво дня» сьогодні однозначно рецензія Сергія Ксаверова на книгу Юрія Самусенка «Як це дивитися: українське кіно незалежності».

Читайте і пишіть в коментарях, а я обіцяю найближчим часом розгребстися із справами, дочитати і написати свій текст.

В п'ятому сезоні "Надприроднього" є такий епізод - "Перемикаючи канали", де Дін і Сем потрапляють в ТБ світ, та намагаються з нього вибратись.

⪧ На щастя, вам не потрібно бути як Вінчестери, і перемикати з одного на інший, адже купа цікавих каналів вже чекає на вас.

⌦ ДОДАТИ ТЕКУ ⌫

Не перемикайтесь! 📺

Якось із запізненням подивився "Едем" Рона Говарда, який із тріском провалився в прокаті. Свого часу бачив змішані відгуки, але так і не взявся за це кіно, і був, насправді, приємно здивований.

Тридцяті роки ХХ століття. Доктор Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) із дружиною Дорою (Ванесса Кірбі) переселяється на один з відлюдних островів Галапагос. Його мета — написати новий фундаментальний філософський маніфест, вона ж намагається вилікувати розсіяний склероз. Згодом до них приєднується подружжя Віттмер: Маргарет (Сідні Свіні) та Гайнс (Деніель Брюль) разом із сином останнього. Вони виявляються еталонними поселенцями, і доволі швидко приносять елементи цивілізації на острів. Крихкий баланс між Віттмерами та Ріхтерами ламається, коли на острів заявляється баронеса Елоїза Боске де Вагнер Верхорн (Ана де Армас) разом із своїм прихильниками/прислужниками.

Легко було б написати, що саме Ана де Армас є головним атракціоном цього фільму — настільки вона нестерпна антагоністка, що до неї виникає прямо таки фізична відраза, попри зовнішню красу. Якщо це і не найкраща її роль, то точно одна з найбільш знакових та найбільш недооцінених.

Однак переконлива тут не тільки де Армас. Джуд Лоу чудовий в ролі доктора-мегаломана з амбіціями філософа. Ванесса Кірбі, можливо, не одразу, але до фіналу добре розкривається. Ну а Брюль і Свіні доволі непогано вжились в роль німецького подружжя, що вочевидь біжить від нацистських реалій батьківщини.

Взагалі, "Едем" заснований на цілком реальних подіях, хоть ця фраза вже порядком втратила в цінності, однак перевага фільму в тому, що він дійсно пропонує нетривіальний сюжет із вельми неочевидним фіналом, якщо звісно не знайомитись попередньо із реальною історією.

Взагалі цікаво, що взявся за цю історію саме Рон Говард — режисер явно нетиповий для подібного матеріалу, адже в "Едемі" замішана суміш із дослідження насильства, базової людської взаємодії, та цивілізації, як такої. Але, мабуть, немає зараз в Голлівуді режисера, з настільки строкатою фільмографією як у Говарда, тож певною мірою "Едем" є цілком логічною сходинкою в його фільмографії.

Скажу відверто, фільм дався мені далеко не з першого разу, і недарма. Тут вкрай повільний початок, який перетерпіти доволі складно. Однак, якщо ж це зробити фільм все ж розквітає.

"Едем" явно не якесь видатне кіно, і точно не кращий фільм Говарда, однак це кіно явно заслуговує на те, щоб йому дати шанс. Бо як мінімум це дійсно цікава історія на реальних подіях, яка задає питання щодо сутності цивілізації, та показує на простих архетипах, як ця цивілізація може бути зруйнована, або ж, навпаки, врятована.