"Відображення в мертвому діаманті" — один з тих фільмів, які треба складати в голові наче пазл, і, можливо для цього потрібно декілька переглядів.

Втім, суто з естетичної точки зору "Відображення..." приносить суцільну насолоду, бо тут нам пропонують начебто несумісний мікс жанрового на межі експлуатаційності шпигунського фільму із авторським підходом до постановки.

Фільм, насправді, дуже різнобарвний, причому буквально, але і шпигунський антураж ранніх Бондів то його епігонів тут присутній: це і розкішні та смертоносні красуні, божевільні гаджети та ретро-атмосфера. Діалогів при цьому небагато, а от монтажа — навпаки, і власне тільки заради нього цей фільм варто буде глянути вдруге.

Ну а якщо зовсім коротко описати "Відображення...", то це шпигунський фільм із якого повністю прибрали експозицію, і який, насправді, не настільки простий, яким здається на перший погляд.

Головна сімейна пара Голлівуду, Метт Деймон і Бен Аффлек, знову воз'єднаються у фільмі "The Rip" - майбутньому триллері від Netflix. А вчора як раз вийшов трейлер.

Прем'єра вже 16 січня.

Щось потягнуло мене вчора на спагетті-вестерн, тож вирішив нарешті глянути "Джанго" Серджо Корбуччі і залишився абсолютно задоволеним.

Корбуччі наряду із Леоне, двоє Серджо, піднесли жанр спагетті-вестерну на кінематографічний Олімп, і "Джанго", насправді небагато програє "Долларовій трилогії" Леоне, але в останнього був на руках козир у вигляді музичного генія Еніо Моріконе. Втім у "Джанго" теж класна музика, а головна тема доволі швидко в'їдається в підкірку.

Проте фільм Корбуччі мені сподобався й тим, як він грається із жанровою структурою вестерна - це могла б бути доволі прямолінійна історія протистояння суворого одинака і корумпованого маршала з купою поплічників, однак історія в "Джанго" все ж грається з парою цікавих віражів.

І звісно ж слід сказати і про сам образ Франко Неро, що зіграв титульного героя, похмурого чолов'яги в чорному із неприродньо блакитними, який тащить за собою труну - мало того, що це суто візуально це виглядає вражаюче, так і на символічному рівні Джанго втілює одразу всіх стрільців-одинаків, що так чи інакше тащать за собою власну смерть.

Фільм, правда трохи пробуксовує та здає в ритмі в декількох, однак його повністю виправдовують екшен епізоди із брутальним (як на 60-ті) насильством. Ну і наскільки ж тут розкішний фінал, і, особливо останній кадр. Мабуть під спойлером додам його в коментарі.

Тільки побачив оцю крінжу від Vanity Fair, і як же я ору.

Зараз всі росіяни як подивляться серіал про геїв-хокеїстів, і одразу ж хуйло відмовиться від влади.

Поклав свій минулорічний жарт на фото. Здається вийшло ідеально.

#недільниймем

Одна з причин, чому я люблю кіно, бо воно є втіленням людської мрії про подорожі в часі. І мабуть найбільший прояв такого мандрівництва часом є перегляд німого кіно, особливо, сторічної давності. Саме тому, вчора дивився "Генерал" з Бастером Кітоном.

Це безумовна класика німого кіно, чистий фільм-переслідування показує події Громадянської Війни в США, при чому саме зі сторони конфедартів - головний герой Джоні Грей у виконанні Кітона, бажає приєднатись до армії Півдня, бо його кохана Анабель Лі не бажає бути із чоловіком, що не служить в армії, однак, через те що він машиніст паровоза, до армії його не беруть. Втім, коли шпигуни Союзу викрадають потяг "Генерал", Джоні вимушений вступити у війну нехай і як цивільний.

"Генерал" - кіно дуже цікаве не тільки тому, що воно дуже видовищне (не тільки в рік виходу, але й дотепер), а й тому що воно реконструює історичний період, який на той момент відбувся не так давно. Тобто в другій половині двадцятих, ще були живі ветерани громадянської війни, що цілком могли б бачити фільм, хоч звісно їх було небагато. Цей момент, насправді часто випадає з фокусу, бо для американців в 20-х громадянська війна була, звісно, минулим, але не таким вже й далеким, ну десь таким як в нульові була Друга світова. Тому не менш цікаво, що режисер Клайд Брукман та сам Кітон (він і актор, і режисер) показують історію саме зі сторони програвших. При чому конфедератів тут не демонізують, і не показують поїхавшими дегенератами. За сто років образ воїнів Півдня значно змінився і зовсім не в кращу сторону. Чому так вийшло, це вже інше питання, однак "Генерал" показує епізод тієї війни (заснований на реальному Великому Локомотивному Переслідуванню) без надмірного моралізаторства. Втім, варто віздначити, що стрічка і не претендує на всеобічний аналіз політичних переконань сторін Громадянської війни.

Не менш забавним є й основа сюжету стрічки, а саме бажання Анабель бути саме із військовим. Тут, думаю, паралелі із сучасністю доволі очевидні, що зайвий раз доводить про циклічність історії.

Ну а завершити все ж хочу думкою, яка все більше кріпне в мені після перегляду саме німого кіно. Тоді, на початку 20 століття, людство було найближче до того, щоб віднайти втрачене після спроби побудувати Вавилонську вежу, а саме знайти втрачену спільну мову, якою і стала мова кіно. І "Генерал" однозначно яскравий приклад фільму своєї епохи, який пропонує карколомну подорож залізними дорогами Америки часів Громадянської війни, і подорож ця не тільки буквальна, але й часова. Тож, дивіться "Генарала", дивіться Бастера Кітона, дивіться німе кіно. Подорожуйте в часі.