spoiler runner
Нарешті може повернусь до читання. Як дочитаю (сподіваюсь не через сто років), обов’язково поділюсь враженнями. P.S. за підгін дякую видавництву Stretovych і, звісно, Юрі, який книжку і написав.
Почав читати книгу Юри Самусенко "Українське кіно незалежності" і відкривається вона фільмом "Оберіг" Миколи Рашеєва, про який шукав привід написати, і думаю, що це як раз він.
Я подивився "Оберіг" влітку 2021 року, коли в Довженко-центрі відбулась презентації книги режисера разом із показом фільму. Тоді вперше і востаннє бачив і слухав режисера наживо. Після перегляду ми з другом довго обговорювали і сам фільм, і те що таким чином нам своєрідним чином доторнулись до минулого, і через фігуру Рашеєва познайомились зовсім з іншою епохою, яку не встигли застати (ми обидва народились після створення стрічки). Але після такої події наче вдалось створити зв'язок, віднайти маленьку ланку в ланцюжку, що скріплює одне покоління з іншим. Через декілька місяців в жовтні 2021 року Рашеєва не стало, і всі ті розмови в генделі біля озера в Голосіївському лісу набули ще більшого сенсу, наче ми щось вже відчували в повітрі.
А говорили ми тоді багато про що, зокрема про те, що "Оберіг" насправді кіно по-справжньому страшне. Мова зовсім не про лякалки та джампскейри голівудських горорів, а саме про первинний страх перед невідомим, перед надприроднім. І "Оберіг" це дуже рідкий приклад фільму, якому вдається показати той самий первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприроднім.
Події ж стрічки буквально відбуваються в часи зламу - розвалюється совок, і Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про те, коли помирає штучний пролетарський міф, і настає час для відродження міфу класичного, страшного і первісного.
При цьому "Оберіг" - рідкісний приклад не тільки українського кіно, а й кіно взагалі, яке залишає після перегляду ледь не фізичний відбиток - написати щось тоді після перегляду не вийшло ні в мене, ні в мого друга, і відчувалось так, що воно і не потрібно. Бо "Оберіг" фільм, який не хочеться розбирати не тому, що там немає чого розбирати. Ні, це фільм, який не хочеться розбирати через його темну природу. Це кіно наче проклята хата в селі, яку місцеві оминають боком, та розповідають моторошні історії про неї. Втім, хто ж не любить послухати час від часу послухати такі історії, чи хоча б здалеку подивитсь на шось дійсно страшне? Сам "Оберіг" подивитись можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Наостанок хочеться сказати, що "Оберіг" міг би залишитись лише в пам'яті кількох синефілів та кінокритиків, що встигли подивитись його в дев'яностих. Однак зараз він живе другим життям, і залишається важливою ланкою в цьому ланцюжку, який ми всі намагаємось зберегти, віднайти та будувати далі, що не може не радувати.
Я подивився "Оберіг" влітку 2021 року, коли в Довженко-центрі відбулась презентації книги режисера разом із показом фільму. Тоді вперше і востаннє бачив і слухав режисера наживо. Після перегляду ми з другом довго обговорювали і сам фільм, і те що таким чином нам своєрідним чином доторнулись до минулого, і через фігуру Рашеєва познайомились зовсім з іншою епохою, яку не встигли застати (ми обидва народились після створення стрічки). Але після такої події наче вдалось створити зв'язок, віднайти маленьку ланку в ланцюжку, що скріплює одне покоління з іншим. Через декілька місяців в жовтні 2021 року Рашеєва не стало, і всі ті розмови в генделі біля озера в Голосіївському лісу набули ще більшого сенсу, наче ми щось вже відчували в повітрі.
А говорили ми тоді багато про що, зокрема про те, що "Оберіг" насправді кіно по-справжньому страшне. Мова зовсім не про лякалки та джампскейри голівудських горорів, а саме про первинний страх перед невідомим, перед надприроднім. І "Оберіг" це дуже рідкий приклад фільму, якому вдається показати той самий первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприроднім.
Події ж стрічки буквально відбуваються в часи зламу - розвалюється совок, і Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про те, коли помирає штучний пролетарський міф, і настає час для відродження міфу класичного, страшного і первісного.
При цьому "Оберіг" - рідкісний приклад не тільки українського кіно, а й кіно взагалі, яке залишає після перегляду ледь не фізичний відбиток - написати щось тоді після перегляду не вийшло ні в мене, ні в мого друга, і відчувалось так, що воно і не потрібно. Бо "Оберіг" фільм, який не хочеться розбирати не тому, що там немає чого розбирати. Ні, це фільм, який не хочеться розбирати через його темну природу. Це кіно наче проклята хата в селі, яку місцеві оминають боком, та розповідають моторошні історії про неї. Втім, хто ж не любить послухати час від часу послухати такі історії, чи хоча б здалеку подивитсь на шось дійсно страшне? Сам "Оберіг" подивитись можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Наостанок хочеться сказати, що "Оберіг" міг би залишитись лише в пам'яті кількох синефілів та кінокритиків, що встигли подивитись його в дев'яностих. Однак зараз він живе другим життям, і залишається важливою ланкою в цьому ланцюжку, який ми всі намагаємось зберегти, віднайти та будувати далі, що не може не радувати.
❤22
"Плюрибус" - топовий серіал.
Вінсу Гіллігану знов вдалось потрапити в яблучко (хе-хе серіал виходить на AppleTV), і, намацати нерв епохи. Сюжет про людство, що об'єдналось завдяки іншопланетному вірусу в колективний розум сам по собі є метафорою глобалізації, цифровізації та діджиталізації. Втім, знаходиться дюжина людей, на яких вірус не подіяв. І одна з них - вельми успішна письменниця другосортного фентезі Керол та яра прихильниця індивідуалізму в усьому.
Останнє твердження правда випробовується протягом усіх серій першого сезону, як випробовуються і переконання самого глядача. А чи не був би кращим світ, яким би керував колективний розум? Чи возвеличений індивідуалізм західного світу є священною коровою? Цікаво, до речі, що представники східних культур набагато простіше відносяться до "єднання". Велика перевага серіалу в тому, що він не дає розжовані відповіді, а пропонує саме глядачам їх шукати. Попри те, що Гіллігану явно симпатична та цікава головна героїня, він не стає на її сторону остаточно. Керол складна, вона праведна і лицемірна одночасно, в ній уживаються сила із слабкістю, вона може бути рішучою, а може бути апатичною. Вона доволі, і явно не програє головним героям попередніх серіалів Гіллігана.
Що мені ще сподобалось, так це темпоритм серіалу. "Плюрибус" зроблений представником старої серіальної школи і побудований за класичною моделлю по серії на тиждень. І саме так і треба дивитись цей серіал, і мені дуже хотілося б щоб бінжвочінг пішов в минуле, багато в чому він серіали спаскудив, бо навіщо працювати над драматарургією окремого епізоду, якщо одразу виходить увесь сезон? "Плюрибус" не таке шоу, тут кожен епізод має чітку внутрішню драматургією. Так, тут дійсно є центральний сюжет, який доволі неспішно просувається вперед, але, як на мене, це тільки плюс. Гілліган набив руку сценариста під час роботи над "Секретними матеріалами", де теж основний сюжет розгортався дуже повільно і порціонно, такий підхід перекочував і в "Плюрибус".
Серіал вже став найпопулярнішим шоу на AppleTV, і вже зі старту було очевидно, що воно отримає другий сезон. Та власне і під час перегляду відчувається, що Гілліган його дуже явно робив з прицілом не на один сезон, а в нього серіали по-справжньому розкриваються ближче до фіналу. Тож я бажаю, щоб "Плюрибус" отримав і третій, а можливо і четвертий сезон (в залежності від того, наскільки багато Гіллігану є чого сказати). І я дуже сподіваюсь, що наступний сезон вийде не через три роки. Бо подібні перерви вже відверто харять. Тож давай, Вінс, не підведи!
Вінсу Гіллігану знов вдалось потрапити в яблучко (хе-хе серіал виходить на AppleTV), і, намацати нерв епохи. Сюжет про людство, що об'єдналось завдяки іншопланетному вірусу в колективний розум сам по собі є метафорою глобалізації, цифровізації та діджиталізації. Втім, знаходиться дюжина людей, на яких вірус не подіяв. І одна з них - вельми успішна письменниця другосортного фентезі Керол та яра прихильниця індивідуалізму в усьому.
Останнє твердження правда випробовується протягом усіх серій першого сезону, як випробовуються і переконання самого глядача. А чи не був би кращим світ, яким би керував колективний розум? Чи возвеличений індивідуалізм західного світу є священною коровою? Цікаво, до речі, що представники східних культур набагато простіше відносяться до "єднання". Велика перевага серіалу в тому, що він не дає розжовані відповіді, а пропонує саме глядачам їх шукати. Попри те, що Гіллігану явно симпатична та цікава головна героїня, він не стає на її сторону остаточно. Керол складна, вона праведна і лицемірна одночасно, в ній уживаються сила із слабкістю, вона може бути рішучою, а може бути апатичною. Вона доволі, і явно не програє головним героям попередніх серіалів Гіллігана.
Що мені ще сподобалось, так це темпоритм серіалу. "Плюрибус" зроблений представником старої серіальної школи і побудований за класичною моделлю по серії на тиждень. І саме так і треба дивитись цей серіал, і мені дуже хотілося б щоб бінжвочінг пішов в минуле, багато в чому він серіали спаскудив, бо навіщо працювати над драматарургією окремого епізоду, якщо одразу виходить увесь сезон? "Плюрибус" не таке шоу, тут кожен епізод має чітку внутрішню драматургією. Так, тут дійсно є центральний сюжет, який доволі неспішно просувається вперед, але, як на мене, це тільки плюс. Гілліган набив руку сценариста під час роботи над "Секретними матеріалами", де теж основний сюжет розгортався дуже повільно і порціонно, такий підхід перекочував і в "Плюрибус".
Серіал вже став найпопулярнішим шоу на AppleTV, і вже зі старту було очевидно, що воно отримає другий сезон. Та власне і під час перегляду відчувається, що Гілліган його дуже явно робив з прицілом не на один сезон, а в нього серіали по-справжньому розкриваються ближче до фіналу. Тож я бажаю, щоб "Плюрибус" отримав і третій, а можливо і четвертий сезон (в залежності від того, наскільки багато Гіллігану є чого сказати). І я дуже сподіваюсь, що наступний сезон вийде не через три роки. Бо подібні перерви вже відверто харять. Тож давай, Вінс, не підведи!
❤24💩3
Глянув "Нову Хвилю" Лінклейтера, і скажу, що кіно мабуть він переборщив із синефілією і задротством на тему нової французької хвилі.
Технічно це непогане кіно, що розповідає історію створення "На останньому подиху" Жана Люка Годара, і на стилістичному рівні "Хвиля" навіть має чимось нагадувати дебютний фільм французького режисера. Втім Лінклейтер настільки захоплюється переказом різноманітних хохм, історій, баєк зі зйомок, що наче забуває розповісти якусь історію, чи бодай розкрити своїх героїв. Натомість, він вирішує, що треба обов'язково показати хоча б на 5 секунд всіх, хто бодай якось був задіяний у новій французькій хвилі, чи влинув на неї: від фігур типу Росселіні та Трюффо, до курця-статиста і прибиральниці в редакції "Кайє дю сінема". Останні два приклади, я, звісно, вигадав, але саме так це відчувається під час перегляду.
І в мене якось язик не повернеться назвати цей фільм Лінклейтера поганим, але трохи від нього несе душком "як же все раніше було добре, не те що зараз". І найдивніше в цьому те, що ранні фільми Лінклейтера, як от "Dazed and confused", по духу і тону набагато ближчі до фільмів французької хвилі, ніж фільм, який цю хвилю показує. Можливо справа в тому, що сам Лінклейтер вже не молодий, і молодецький запал, який в нього був у дев'яностих неможливо повторити. Як неможливо повторити запал нової французької хвилі.
Втім якщо стрічка надихне нових глядачів ознайомитись із творчістю затятих французьких кінореволюціонерів, це вже непогано. В мене, правда, відчуття, що зроблена вона для тих, хто як і сам Лінклейтер, знає все про нову французьку хвилю, і такій публіці навіть не знаю навіщо дивитись це кіно, хіба для того, щоб відчути себе Ріком Далтоном з мему де він показує пальцем в телевізор.
Технічно це непогане кіно, що розповідає історію створення "На останньому подиху" Жана Люка Годара, і на стилістичному рівні "Хвиля" навіть має чимось нагадувати дебютний фільм французького режисера. Втім Лінклейтер настільки захоплюється переказом різноманітних хохм, історій, баєк зі зйомок, що наче забуває розповісти якусь історію, чи бодай розкрити своїх героїв. Натомість, він вирішує, що треба обов'язково показати хоча б на 5 секунд всіх, хто бодай якось був задіяний у новій французькій хвилі, чи влинув на неї: від фігур типу Росселіні та Трюффо, до курця-статиста і прибиральниці в редакції "Кайє дю сінема". Останні два приклади, я, звісно, вигадав, але саме так це відчувається під час перегляду.
І в мене якось язик не повернеться назвати цей фільм Лінклейтера поганим, але трохи від нього несе душком "як же все раніше було добре, не те що зараз". І найдивніше в цьому те, що ранні фільми Лінклейтера, як от "Dazed and confused", по духу і тону набагато ближчі до фільмів французької хвилі, ніж фільм, який цю хвилю показує. Можливо справа в тому, що сам Лінклейтер вже не молодий, і молодецький запал, який в нього був у дев'яностих неможливо повторити. Як неможливо повторити запал нової французької хвилі.
Втім якщо стрічка надихне нових глядачів ознайомитись із творчістю затятих французьких кінореволюціонерів, це вже непогано. В мене, правда, відчуття, що зроблена вона для тих, хто як і сам Лінклейтер, знає все про нову французьку хвилю, і такій публіці навіть не знаю навіщо дивитись це кіно, хіба для того, щоб відчути себе Ріком Далтоном з мему де він показує пальцем в телевізор.
❤7
Геть забув написати про "Батьківські збори", бо це настільки ніякий фільм, що намагається виїхати на "успіху" "Зборів ОСББ", що він забувається от просто таки на наступний день.
"ОСББ" теж був не те щоб сильно вдалим фільмом (режисура там просто кошмарна), але вдало вловив момент і був такою собі хохмою на злобу дня. "Батьківські збори" свого попередника переймають кепський сценарій, без якого будь-який концепт про людей в одному простім, яким потрібно про щось домовитись, неминуче провалюється. Цього разу творіння гумористичної студії "Мамахихотала" ще й намагається бути надзвичайно злою сатирою на тему демократії та корупції, втім виходить ну вкрай нецікаво та нудно. Та 4 епізод 7 сезону "В Філадельфії завжди сонячно" висміював тему виборів на порядок краще, ніж це кіно, хоча там хронометражу було всього 20 хвилин.
Взагалі після перегляду більше думав про те, що Янович, як фронтмент "Мамахихотала" - це такий новий Зеленський до політичної кар'єри - вєщає він ледь не з кожної праски, теж подався робити комедії сумнівної якості, ну і, як Санич в шоуменські роки, тягне ковдру на себе. Не знаю, чи це свідомий вибір зайняти пусте місто не п'єдисталі, чи таке епігонство, чи який природній шлях розвитку будь-якого кавеенщика, чи може щось інше, але над цим я думав точно більше ніж про "Батьківські збори".
P.S. Володимир Кравчук, до речі, все одно класний, і подібно, до свого персонажа наче напіввипадково в фільмі опинився, настільки його гра контрастує з усіма іншими. Але від відсилки до "Ти - космос" я все ж крінжанув.
"ОСББ" теж був не те щоб сильно вдалим фільмом (режисура там просто кошмарна), але вдало вловив момент і був такою собі хохмою на злобу дня. "Батьківські збори" свого попередника переймають кепський сценарій, без якого будь-який концепт про людей в одному простім, яким потрібно про щось домовитись, неминуче провалюється. Цього разу творіння гумористичної студії "Мамахихотала" ще й намагається бути надзвичайно злою сатирою на тему демократії та корупції, втім виходить ну вкрай нецікаво та нудно. Та 4 епізод 7 сезону "В Філадельфії завжди сонячно" висміював тему виборів на порядок краще, ніж це кіно, хоча там хронометражу було всього 20 хвилин.
Взагалі після перегляду більше думав про те, що Янович, як фронтмент "Мамахихотала" - це такий новий Зеленський до політичної кар'єри - вєщає він ледь не з кожної праски, теж подався робити комедії сумнівної якості, ну і, як Санич в шоуменські роки, тягне ковдру на себе. Не знаю, чи це свідомий вибір зайняти пусте місто не п'єдисталі, чи таке епігонство, чи який природній шлях розвитку будь-якого кавеенщика, чи може щось інше, але над цим я думав точно більше ніж про "Батьківські збори".
P.S. Володимир Кравчук, до речі, все одно класний, і подібно, до свого персонажа наче напіввипадково в фільмі опинився, настільки його гра контрастує з усіма іншими. Але від відсилки до "Ти - космос" я все ж крінжанув.
1❤13
Що ж рік завершується, а значить треба підбивати підсумки. Мені завжди складно змусити робити якісь топи, але все ж вирішив, підбити якісь підсумки. Тож почну з серіалів.
Насправді думав робити ширший топ, але зупинився саме на трьох, тож 3 кращі серіали року від мене:
"Андор" 2 сезон - другий сезон закріпив за серіалом Тоні Гілроя статус одного з кращих фантастичних шоу взагалі, однак цінність його великою мірою в тому, що "Андор" будучи проєктом дуже ескапістської франшизи вхоплює цілком реальний дух часу - боротьба з тиранією як ніколи актуальна, і антитоталітарний пафос серіалу неймовірно своєчасний.
"Плюрибус" (або "Єдина") - серіальний майстер-клас від Вінса Гіллігана про іншопланетний вірус об'єднавший свідомість всього людства, окрім дрібки людей. Класний концепт із різними, не побоюсь цього слова, філософськими питаннями. Радикальний індивідуалізм проти радикального колективізму. Чи варте глобальне благо позбавлення індивідуальної волі? Чи навпаки від нашого індивідуалізму лише суцільні проблеми? Ці, та інші питання можна поставити собі під час перегляду нового шоу від Вінса Гіллігана.
"Студія" - чарівний, прибабахнутий та місцями дуже шалений серіал від Сета Рогена про Голлівуд та його різні сторони. В центрі - продюсер, якого підвищують до керманича студії, яку тепер потрібно втримати на плаву. Купа зіркових камео, круті жанрові епізоди, абсурд сучасного виробництва студійного кіно і, насправді, доволі багато гумору. Рогену вдалось не просто зробити класне шоу, а й непогано простібати Голлівуд. Але без злості, із любов'ю.
Тож, якщо пропустили щось із цих трьох серіалів цього року - наполегливо рекомендую надолужити.
Насправді думав робити ширший топ, але зупинився саме на трьох, тож 3 кращі серіали року від мене:
"Андор" 2 сезон - другий сезон закріпив за серіалом Тоні Гілроя статус одного з кращих фантастичних шоу взагалі, однак цінність його великою мірою в тому, що "Андор" будучи проєктом дуже ескапістської франшизи вхоплює цілком реальний дух часу - боротьба з тиранією як ніколи актуальна, і антитоталітарний пафос серіалу неймовірно своєчасний.
"Плюрибус" (або "Єдина") - серіальний майстер-клас від Вінса Гіллігана про іншопланетний вірус об'єднавший свідомість всього людства, окрім дрібки людей. Класний концепт із різними, не побоюсь цього слова, філософськими питаннями. Радикальний індивідуалізм проти радикального колективізму. Чи варте глобальне благо позбавлення індивідуальної волі? Чи навпаки від нашого індивідуалізму лише суцільні проблеми? Ці, та інші питання можна поставити собі під час перегляду нового шоу від Вінса Гіллігана.
"Студія" - чарівний, прибабахнутий та місцями дуже шалений серіал від Сета Рогена про Голлівуд та його різні сторони. В центрі - продюсер, якого підвищують до керманича студії, яку тепер потрібно втримати на плаву. Купа зіркових камео, круті жанрові епізоди, абсурд сучасного виробництва студійного кіно і, насправді, доволі багато гумору. Рогену вдалось не просто зробити класне шоу, а й непогано простібати Голлівуд. Але без злості, із любов'ю.
Тож, якщо пропустили щось із цих трьох серіалів цього року - наполегливо рекомендую надолужити.
1❤29
Вітаю всіх у новому 2026 році, де згідно фільму "Дум" в пустелі Невада археологи знайдуть портал на Марс.
😁16❤6🎉1
Отаким вийшов по переглядам грудень 2025. Трохи пізніше Letterboxd обіцяє зробити свій Wrapped, там вже будуть підсумки року.
Нагадую, що підписатись на мене можна тут.
І запрошую вас ділитись перглядами минулого місяця в коментарях.
Нагадую, що підписатись на мене можна тут.
І запрошую вас ділитись перглядами минулого місяця в коментарях.
❤7
Не знаю, кому як, але мені фінал зайшов. Абсолютно логічний і доволі щемкий.
Не скажу, що все прям ідеально, бо пара сюжетних гілок десь в результаті загубилась, але в емоційному плані шоу дійсно розставило крапки над і. А якщо ви до цього не сприймали "Дивні дива" як якесь серіальне одкровення, то і розчарувань не має бути.
В цілому вийшов хороший серіал про дружбу, прийняття себе та інших дорослішання, та надію на краще. Тому не дивно, що "Дивні дива" завершились на гірко-солодкій ноті, що знаменує собою кінець дитинства.
Не скажу, що все прям ідеально, бо пара сюжетних гілок десь в результаті загубилась, але в емоційному плані шоу дійсно розставило крапки над і. А якщо ви до цього не сприймали "Дивні дива" як якесь серіальне одкровення, то і розчарувань не має бути.
В цілому вийшов хороший серіал про дружбу, прийняття себе та інших дорослішання, та надію на краще. Тому не дивно, що "Дивні дива" завершились на гірко-солодкій ноті, що знаменує собою кінець дитинства.
❤23🙏2🫡2