Трохи випав з ефіру, тож повертаюсь до вас із враженнями про перегляд "Сплітсвіллю".
Історія про два подружжя, де одна з пар не дотягнувши до річниці в шлюбі розлучається, а інша - в шлюбі довготривалому - практикує вільні стосунки. Звісно, подія в одній парі впливає на іншу, і дуже швидко все перетворюється на любовний багатокутник численною кількістю бісектрис.
"Сплітсвіль" насправді дуже дотепна комедія, хоч в ній і нема якихось глибинних сенсів, а мораль стрічки доволі просто: хуйня ця ваша поліаморія та вільні стосунки. Втім сама внутрішня логіка фільму Майкла Ковіно (який зіграв і одну з головних ролей) доволі цікава.
Справа в тому, що драматургія цього фільму, насправді, зовсім не кіношна, а серіальна, а якщо конкретніше, то ситкомна. Навіть мінімальний набір героїв теж говорить про те, що перед нами саме що довжелезний епізод незнятого сезону серіалу. Чи навпаки це скасований ситком, який в результаті перемонтували в довгий фільм. Суть в тому, що і сам матеріал, і місцеві геги, і власне зацикленість історії скоріше відсилають не до класичних комедій, а саме до ситкомів, з усіма їх умовностями і майже не змінним статусом кво.
Тому досить дивно цей фільм судити саме з точки зору кінематографічної драматургії, де герої однозначно мають змінитись, щось зрозуміти, а сама історія має викласти глядачу якусь мораль. Ні, "Сплітсвіль" показує певні трансформації, але як і годиться трушному ситкому, важливі тут самі перипетії, приколи та геги, бо в фіналі все повернеться на свої місця. Тому не судіть це кіно занадто строго, краще розслабтесь і отримайте насолоду від дурацьких приколів.
Історія про два подружжя, де одна з пар не дотягнувши до річниці в шлюбі розлучається, а інша - в шлюбі довготривалому - практикує вільні стосунки. Звісно, подія в одній парі впливає на іншу, і дуже швидко все перетворюється на любовний багатокутник численною кількістю бісектрис.
"Сплітсвіль" насправді дуже дотепна комедія, хоч в ній і нема якихось глибинних сенсів, а мораль стрічки доволі просто: хуйня ця ваша поліаморія та вільні стосунки. Втім сама внутрішня логіка фільму Майкла Ковіно (який зіграв і одну з головних ролей) доволі цікава.
Справа в тому, що драматургія цього фільму, насправді, зовсім не кіношна, а серіальна, а якщо конкретніше, то ситкомна. Навіть мінімальний набір героїв теж говорить про те, що перед нами саме що довжелезний епізод незнятого сезону серіалу. Чи навпаки це скасований ситком, який в результаті перемонтували в довгий фільм. Суть в тому, що і сам матеріал, і місцеві геги, і власне зацикленість історії скоріше відсилають не до класичних комедій, а саме до ситкомів, з усіма їх умовностями і майже не змінним статусом кво.
Тому досить дивно цей фільм судити саме з точки зору кінематографічної драматургії, де герої однозначно мають змінитись, щось зрозуміти, а сама історія має викласти глядачу якусь мораль. Ні, "Сплітсвіль" показує певні трансформації, але як і годиться трушному ситкому, важливі тут самі перипетії, приколи та геги, бо в фіналі все повернеться на свої місця. Тому не судіть це кіно занадто строго, краще розслабтесь і отримайте насолоду від дурацьких приколів.
❤5👀3
Нарешті може повернусь до читання. Як дочитаю (сподіваюсь не через сто років), обов’язково поділюсь враженнями.
P.S. за підгін дякую видавництву Stretovych і, звісно, Юрі, який книжку і написав.
P.S. за підгін дякую видавництву Stretovych і, звісно, Юрі, який книжку і написав.
❤24
Ще з моменту трейлеру хотів глянути "Subservience" або "Покірність", де Меган Фокс грає андроїда-служницю, яка, звісно що бунтує. Бо ще під час перегляду трейлеру перед якимось допрем'єрним показом дружина пожартувала, що нарешті нинішня зовнішність Меган Фокс виправдана сюжетом.
Я, звісно, чекав якогось експлотейшену, але кіно виявилось просто ну дуже вторинним і зовсім несміливим як для експлотейшену. Ну тобто тут є одна доволі пуританська сцена сексу, є і класичне повстання штучного інтелекту, є лякалки на тему "ШІ ЗАБЕРЕ У ВСІХ РОБОТУ". І навіть при тому, що в цьому фільмі все вторинне та клішоване, з левовою дозою самоіронії фільм би міг стрільнути, але іронії тут не завезли. Ну хіба що найсмішніший момент фільму (зараз буде спойлер) — Еліс чи Аліса у виконанні Меган Фокс починає свій бунт після перегляду "Касабланки". Ладно, є ще і фінальна сцена, що натякає на сиквел, якого ну точно не буде ніколи — це теж доволі смішно.
А взагалі ще виникло враження, що сценарій писався для порнопародії "М3ГАН" з якого, в результаті, вирізали і порно, і пародію. І от був же в стрічки хороший потенціал для експлотейшену, потрібно було б просто додавити педаль в підлогу, але ні в результаті вийшла доволі нудна лякалка про ШІ, яку наче і написав ШІ.
Я, звісно, чекав якогось експлотейшену, але кіно виявилось просто ну дуже вторинним і зовсім несміливим як для експлотейшену. Ну тобто тут є одна доволі пуританська сцена сексу, є і класичне повстання штучного інтелекту, є лякалки на тему "ШІ ЗАБЕРЕ У ВСІХ РОБОТУ". І навіть при тому, що в цьому фільмі все вторинне та клішоване, з левовою дозою самоіронії фільм би міг стрільнути, але іронії тут не завезли. Ну хіба що найсмішніший момент фільму (зараз буде спойлер) — Еліс чи Аліса у виконанні Меган Фокс починає свій бунт після перегляду "Касабланки". Ладно, є ще і фінальна сцена, що натякає на сиквел, якого ну точно не буде ніколи — це теж доволі смішно.
А взагалі ще виникло враження, що сценарій писався для порнопародії "М3ГАН" з якого, в результаті, вирізали і порно, і пародію. І от був же в стрічки хороший потенціал для експлотейшену, потрібно було б просто додавити педаль в підлогу, але ні в результаті вийшла доволі нудна лякалка про ШІ, яку наче і написав ШІ.
❤8😁6
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Не хотів постити тизер наступних "Месників", але українська адаптація назви мене змотивувала.
Отже оригінальна назва "Doomsday" перетворилась на "Сходження Доктора Дума".
Я, звісно, розумію, що складно перекласти "думсдей" так, щоб не втратити гру слів, але от звідки взялось це "сходження"? І чому "Судний день" не підійшло? І чому в назві нема слова "Сага"?
А тизер сам вже пару тижнів здається гуляє по мережі, не знаю нащо Marvel грається з цими зливами.
Отже оригінальна назва "Doomsday" перетворилась на "Сходження Доктора Дума".
Я, звісно, розумію, що складно перекласти "думсдей" так, щоб не втратити гру слів, але от звідки взялось це "сходження"? І чому "Судний день" не підійшло? І чому в назві нема слова "Сага"?
А тизер сам вже пару тижнів здається гуляє по мережі, не знаю нащо Marvel грається з цими зливами.
😁12❤1
spoiler runner
Нарешті може повернусь до читання. Як дочитаю (сподіваюсь не через сто років), обов’язково поділюсь враженнями. P.S. за підгін дякую видавництву Stretovych і, звісно, Юрі, який книжку і написав.
Почав читати книгу Юри Самусенко "Українське кіно незалежності" і відкривається вона фільмом "Оберіг" Миколи Рашеєва, про який шукав привід написати, і думаю, що це як раз він.
Я подивився "Оберіг" влітку 2021 року, коли в Довженко-центрі відбулась презентації книги режисера разом із показом фільму. Тоді вперше і востаннє бачив і слухав режисера наживо. Після перегляду ми з другом довго обговорювали і сам фільм, і те що таким чином нам своєрідним чином доторнулись до минулого, і через фігуру Рашеєва познайомились зовсім з іншою епохою, яку не встигли застати (ми обидва народились після створення стрічки). Але після такої події наче вдалось створити зв'язок, віднайти маленьку ланку в ланцюжку, що скріплює одне покоління з іншим. Через декілька місяців в жовтні 2021 року Рашеєва не стало, і всі ті розмови в генделі біля озера в Голосіївському лісу набули ще більшого сенсу, наче ми щось вже відчували в повітрі.
А говорили ми тоді багато про що, зокрема про те, що "Оберіг" насправді кіно по-справжньому страшне. Мова зовсім не про лякалки та джампскейри голівудських горорів, а саме про первинний страх перед невідомим, перед надприроднім. І "Оберіг" це дуже рідкий приклад фільму, якому вдається показати той самий первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприроднім.
Події ж стрічки буквально відбуваються в часи зламу - розвалюється совок, і Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про те, коли помирає штучний пролетарський міф, і настає час для відродження міфу класичного, страшного і первісного.
При цьому "Оберіг" - рідкісний приклад не тільки українського кіно, а й кіно взагалі, яке залишає після перегляду ледь не фізичний відбиток - написати щось тоді після перегляду не вийшло ні в мене, ні в мого друга, і відчувалось так, що воно і не потрібно. Бо "Оберіг" фільм, який не хочеться розбирати не тому, що там немає чого розбирати. Ні, це фільм, який не хочеться розбирати через його темну природу. Це кіно наче проклята хата в селі, яку місцеві оминають боком, та розповідають моторошні історії про неї. Втім, хто ж не любить послухати час від часу послухати такі історії, чи хоча б здалеку подивитсь на шось дійсно страшне? Сам "Оберіг" подивитись можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Наостанок хочеться сказати, що "Оберіг" міг би залишитись лише в пам'яті кількох синефілів та кінокритиків, що встигли подивитись його в дев'яностих. Однак зараз він живе другим життям, і залишається важливою ланкою в цьому ланцюжку, який ми всі намагаємось зберегти, віднайти та будувати далі, що не може не радувати.
Я подивився "Оберіг" влітку 2021 року, коли в Довженко-центрі відбулась презентації книги режисера разом із показом фільму. Тоді вперше і востаннє бачив і слухав режисера наживо. Після перегляду ми з другом довго обговорювали і сам фільм, і те що таким чином нам своєрідним чином доторнулись до минулого, і через фігуру Рашеєва познайомились зовсім з іншою епохою, яку не встигли застати (ми обидва народились після створення стрічки). Але після такої події наче вдалось створити зв'язок, віднайти маленьку ланку в ланцюжку, що скріплює одне покоління з іншим. Через декілька місяців в жовтні 2021 року Рашеєва не стало, і всі ті розмови в генделі біля озера в Голосіївському лісу набули ще більшого сенсу, наче ми щось вже відчували в повітрі.
А говорили ми тоді багато про що, зокрема про те, що "Оберіг" насправді кіно по-справжньому страшне. Мова зовсім не про лякалки та джампскейри голівудських горорів, а саме про первинний страх перед невідомим, перед надприроднім. І "Оберіг" це дуже рідкий приклад фільму, якому вдається показати той самий первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприроднім.
Події ж стрічки буквально відбуваються в часи зламу - розвалюється совок, і Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про те, коли помирає штучний пролетарський міф, і настає час для відродження міфу класичного, страшного і первісного.
При цьому "Оберіг" - рідкісний приклад не тільки українського кіно, а й кіно взагалі, яке залишає після перегляду ледь не фізичний відбиток - написати щось тоді після перегляду не вийшло ні в мене, ні в мого друга, і відчувалось так, що воно і не потрібно. Бо "Оберіг" фільм, який не хочеться розбирати не тому, що там немає чого розбирати. Ні, це фільм, який не хочеться розбирати через його темну природу. Це кіно наче проклята хата в селі, яку місцеві оминають боком, та розповідають моторошні історії про неї. Втім, хто ж не любить послухати час від часу послухати такі історії, чи хоча б здалеку подивитсь на шось дійсно страшне? Сам "Оберіг" подивитись можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Наостанок хочеться сказати, що "Оберіг" міг би залишитись лише в пам'яті кількох синефілів та кінокритиків, що встигли подивитись його в дев'яностих. Однак зараз він живе другим життям, і залишається важливою ланкою в цьому ланцюжку, який ми всі намагаємось зберегти, віднайти та будувати далі, що не може не радувати.
❤22
"Плюрибус" - топовий серіал.
Вінсу Гіллігану знов вдалось потрапити в яблучко (хе-хе серіал виходить на AppleTV), і, намацати нерв епохи. Сюжет про людство, що об'єдналось завдяки іншопланетному вірусу в колективний розум сам по собі є метафорою глобалізації, цифровізації та діджиталізації. Втім, знаходиться дюжина людей, на яких вірус не подіяв. І одна з них - вельми успішна письменниця другосортного фентезі Керол та яра прихильниця індивідуалізму в усьому.
Останнє твердження правда випробовується протягом усіх серій першого сезону, як випробовуються і переконання самого глядача. А чи не був би кращим світ, яким би керував колективний розум? Чи возвеличений індивідуалізм західного світу є священною коровою? Цікаво, до речі, що представники східних культур набагато простіше відносяться до "єднання". Велика перевага серіалу в тому, що він не дає розжовані відповіді, а пропонує саме глядачам їх шукати. Попри те, що Гіллігану явно симпатична та цікава головна героїня, він не стає на її сторону остаточно. Керол складна, вона праведна і лицемірна одночасно, в ній уживаються сила із слабкістю, вона може бути рішучою, а може бути апатичною. Вона доволі, і явно не програє головним героям попередніх серіалів Гіллігана.
Що мені ще сподобалось, так це темпоритм серіалу. "Плюрибус" зроблений представником старої серіальної школи і побудований за класичною моделлю по серії на тиждень. І саме так і треба дивитись цей серіал, і мені дуже хотілося б щоб бінжвочінг пішов в минуле, багато в чому він серіали спаскудив, бо навіщо працювати над драматарургією окремого епізоду, якщо одразу виходить увесь сезон? "Плюрибус" не таке шоу, тут кожен епізод має чітку внутрішню драматургією. Так, тут дійсно є центральний сюжет, який доволі неспішно просувається вперед, але, як на мене, це тільки плюс. Гілліган набив руку сценариста під час роботи над "Секретними матеріалами", де теж основний сюжет розгортався дуже повільно і порціонно, такий підхід перекочував і в "Плюрибус".
Серіал вже став найпопулярнішим шоу на AppleTV, і вже зі старту було очевидно, що воно отримає другий сезон. Та власне і під час перегляду відчувається, що Гілліган його дуже явно робив з прицілом не на один сезон, а в нього серіали по-справжньому розкриваються ближче до фіналу. Тож я бажаю, щоб "Плюрибус" отримав і третій, а можливо і четвертий сезон (в залежності від того, наскільки багато Гіллігану є чого сказати). І я дуже сподіваюсь, що наступний сезон вийде не через три роки. Бо подібні перерви вже відверто харять. Тож давай, Вінс, не підведи!
Вінсу Гіллігану знов вдалось потрапити в яблучко (хе-хе серіал виходить на AppleTV), і, намацати нерв епохи. Сюжет про людство, що об'єдналось завдяки іншопланетному вірусу в колективний розум сам по собі є метафорою глобалізації, цифровізації та діджиталізації. Втім, знаходиться дюжина людей, на яких вірус не подіяв. І одна з них - вельми успішна письменниця другосортного фентезі Керол та яра прихильниця індивідуалізму в усьому.
Останнє твердження правда випробовується протягом усіх серій першого сезону, як випробовуються і переконання самого глядача. А чи не був би кращим світ, яким би керував колективний розум? Чи возвеличений індивідуалізм західного світу є священною коровою? Цікаво, до речі, що представники східних культур набагато простіше відносяться до "єднання". Велика перевага серіалу в тому, що він не дає розжовані відповіді, а пропонує саме глядачам їх шукати. Попри те, що Гіллігану явно симпатична та цікава головна героїня, він не стає на її сторону остаточно. Керол складна, вона праведна і лицемірна одночасно, в ній уживаються сила із слабкістю, вона може бути рішучою, а може бути апатичною. Вона доволі, і явно не програє головним героям попередніх серіалів Гіллігана.
Що мені ще сподобалось, так це темпоритм серіалу. "Плюрибус" зроблений представником старої серіальної школи і побудований за класичною моделлю по серії на тиждень. І саме так і треба дивитись цей серіал, і мені дуже хотілося б щоб бінжвочінг пішов в минуле, багато в чому він серіали спаскудив, бо навіщо працювати над драматарургією окремого епізоду, якщо одразу виходить увесь сезон? "Плюрибус" не таке шоу, тут кожен епізод має чітку внутрішню драматургією. Так, тут дійсно є центральний сюжет, який доволі неспішно просувається вперед, але, як на мене, це тільки плюс. Гілліган набив руку сценариста під час роботи над "Секретними матеріалами", де теж основний сюжет розгортався дуже повільно і порціонно, такий підхід перекочував і в "Плюрибус".
Серіал вже став найпопулярнішим шоу на AppleTV, і вже зі старту було очевидно, що воно отримає другий сезон. Та власне і під час перегляду відчувається, що Гілліган його дуже явно робив з прицілом не на один сезон, а в нього серіали по-справжньому розкриваються ближче до фіналу. Тож я бажаю, щоб "Плюрибус" отримав і третій, а можливо і четвертий сезон (в залежності від того, наскільки багато Гіллігану є чого сказати). І я дуже сподіваюсь, що наступний сезон вийде не через три роки. Бо подібні перерви вже відверто харять. Тож давай, Вінс, не підведи!
❤24💩3
Глянув "Нову Хвилю" Лінклейтера, і скажу, що кіно мабуть він переборщив із синефілією і задротством на тему нової французької хвилі.
Технічно це непогане кіно, що розповідає історію створення "На останньому подиху" Жана Люка Годара, і на стилістичному рівні "Хвиля" навіть має чимось нагадувати дебютний фільм французького режисера. Втім Лінклейтер настільки захоплюється переказом різноманітних хохм, історій, баєк зі зйомок, що наче забуває розповісти якусь історію, чи бодай розкрити своїх героїв. Натомість, він вирішує, що треба обов'язково показати хоча б на 5 секунд всіх, хто бодай якось був задіяний у новій французькій хвилі, чи влинув на неї: від фігур типу Росселіні та Трюффо, до курця-статиста і прибиральниці в редакції "Кайє дю сінема". Останні два приклади, я, звісно, вигадав, але саме так це відчувається під час перегляду.
І в мене якось язик не повернеться назвати цей фільм Лінклейтера поганим, але трохи від нього несе душком "як же все раніше було добре, не те що зараз". І найдивніше в цьому те, що ранні фільми Лінклейтера, як от "Dazed and confused", по духу і тону набагато ближчі до фільмів французької хвилі, ніж фільм, який цю хвилю показує. Можливо справа в тому, що сам Лінклейтер вже не молодий, і молодецький запал, який в нього був у дев'яностих неможливо повторити. Як неможливо повторити запал нової французької хвилі.
Втім якщо стрічка надихне нових глядачів ознайомитись із творчістю затятих французьких кінореволюціонерів, це вже непогано. В мене, правда, відчуття, що зроблена вона для тих, хто як і сам Лінклейтер, знає все про нову французьку хвилю, і такій публіці навіть не знаю навіщо дивитись це кіно, хіба для того, щоб відчути себе Ріком Далтоном з мему де він показує пальцем в телевізор.
Технічно це непогане кіно, що розповідає історію створення "На останньому подиху" Жана Люка Годара, і на стилістичному рівні "Хвиля" навіть має чимось нагадувати дебютний фільм французького режисера. Втім Лінклейтер настільки захоплюється переказом різноманітних хохм, історій, баєк зі зйомок, що наче забуває розповісти якусь історію, чи бодай розкрити своїх героїв. Натомість, він вирішує, що треба обов'язково показати хоча б на 5 секунд всіх, хто бодай якось був задіяний у новій французькій хвилі, чи влинув на неї: від фігур типу Росселіні та Трюффо, до курця-статиста і прибиральниці в редакції "Кайє дю сінема". Останні два приклади, я, звісно, вигадав, але саме так це відчувається під час перегляду.
І в мене якось язик не повернеться назвати цей фільм Лінклейтера поганим, але трохи від нього несе душком "як же все раніше було добре, не те що зараз". І найдивніше в цьому те, що ранні фільми Лінклейтера, як от "Dazed and confused", по духу і тону набагато ближчі до фільмів французької хвилі, ніж фільм, який цю хвилю показує. Можливо справа в тому, що сам Лінклейтер вже не молодий, і молодецький запал, який в нього був у дев'яностих неможливо повторити. Як неможливо повторити запал нової французької хвилі.
Втім якщо стрічка надихне нових глядачів ознайомитись із творчістю затятих французьких кінореволюціонерів, це вже непогано. В мене, правда, відчуття, що зроблена вона для тих, хто як і сам Лінклейтер, знає все про нову французьку хвилю, і такій публіці навіть не знаю навіщо дивитись це кіно, хіба для того, щоб відчути себе Ріком Далтоном з мему де він показує пальцем в телевізор.
❤7