Сьогодні в нуарному челенжі #Noirvember квір нуар і я не знаю, як обрати щось інше як "Мотузку" Альфреда Гічкока.

Це перший кольоровий фільм Гічкока, а сама стрічка знята майже безрозривно, за допомогою восьми десятихвилинних безперервних планів. Гічкок хотів досягнути ефекту, де монтаж був майже невидимим, але довелось обжетись десятихвилинними відрізками, бо довжина однієї плівки на той час дорівнювала 10 хвилинам.

За сюжетом фільм починається з того, що двоє зарозумілих інтелектуалів вбивають свого прияєтеля виключно заради самого вбивства. Це якщо що не спойлер, бо фільм буквально відкривається сценою удушення. Але у головних героїв є ще й додаткова мета - вони прагнуть провести вечірку в квартирі вбитого так, щоб ніхто навіть не здогадався ні про що.

Я цей фільм вирішив подивитись виключно через його хронометраж (81 хв.) ну і тому що Гічкок, звісно. І весь час під час перегляду, ловив себе на думці, що головні герої ну якось дуже явно зображені як коханці. І щось подібне здавалось неможливи, адже фільм вийшов у 1948 році, коли показати щось подібне було нереально через Кодекс Гейза. Але Гічкок дійсно це зробив.

Насправді п’єса, що стала основою фільму, прямо зображує Брендона і Філіпа у гомосексуальних стосунках. Вважається, що Джон Долл, який грав Брендона, був геєм, як і сценарист Артур Лорентс, тоді як партнер по зйомках Фарлі Ґрейнджер був бісексуалом.

Знаючи все це нескладно роспізнати гомосексуальний підтекст стрічки, але навіть якщо про цей фільм взагалі нічого не знати, ви все одно його там побачити. Тож мені цікаво, куди дивились американські цензори в сорокових, ну бо це реально треба плюватись в потолок чи дивитись із закритими очима кіно, щоб не побачити цього.

Сам же фільм це доволі прикольна історія про те, як двоє пихатих злодіїв намагаються всіх переграти, але в результаті переграють самі себе. В якомусь сенсі "Мотузка" - це такий собі передвісник серіалу "Коломбо", де в кожній серії ми від початку знаємо, хто вбивця, але цікавіть народжується від того, як саме злодіїв викриють.

Треба було мобілізуватись, щоб отримати нагороду від Спілки 😁

Дякую, що не догана!

💫Стали відомі переможні премії «Кіноколо 2025»:

▫️Найкращий повнометражний ігровий фільм — «Ти — космос»
▫️Короткометражний ігровий фільм — «Життя починається» режисера Олексія Тараненка
▫️Найкращий повнометражний документальний фільм — «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова
▫️Найкращий короткометражний документальний фільм
— «Як пройшли мої літні канікули» Антоніо Лукіча
▫️Найкращий анімаційний фільм — «Київський торт»
▫️Відкриття року — Павло Остріков за фільм «Ти — космос»
▫️Найкраща режисура — Мстислав Чернов за фільм «2000 метрів до Андріївки»
▫️Найкращий актор — Володимир Кравчук за фільм «Ти - Космос»
▫️Найкраща акторка — Анастасія Пустовіт за фільм «Наш дім у вогні»
▫️Найкращий сценарій фільму — Павло Остріков за фільм «Ти — космос»
▫️За досягнення — Володимир Прилуцький та Алік Дарман

Стрічка «Ти космос» також отримала Приз глядацьких симпатій

Що ж, поки катався на церемонію Кінокола, якось не встиг написати про серіали, які зараз дивлюсь. Тож почнемо з вітчизняного "Ховаючи колишню" від Sweet.tv.

І подивившись п'ять серій цього серіалу у мене дуже дивні враження від нього. З одного боку, це класний приклад оригінального продукту від нашого ж стрімінгу, і сам факт його виходу — це дуже крута новина, адже тепер конкурентам треба підтягуватись і знімати щось своє.

А от сам серіал попри ситкомний хронометраж (20 хв.) старається бути усім одразу і водночас. Тут доволі класна інтрига: 4 чоловіки зустрічаються на похоронах своєї спільної колишньої, яка була з ними в різний час свого життя. І тепер вони намагаються скласти пазл (і глядачі разом з ним): коли з ким вона зустрічалась, чому пішла на фронт і якою взагалі була Вона. От тільки у мене виникло враження, що цей сюжет більше підійшов би як раз таки для повнометражного фільму, а не для серіалу. Бо в повнометражному фільмі при майстерному сценарії це могла б бути крута драма, де єдність часу, дії та місця тільки підсилила б його.

Натомість ми маємо сюжет, який ну дуже неправдоподібно розмазують не те що на декілька днів, а на місяці, не змінюючи при цьому основну локацію. Мужики серед яких: Сашко Рудинський який грає хіпстера зі скетчів Гані Рейтарської, Артур Логай в ролі успішного успєхєра, доброзичливий скуф у виконанні Слави Бабєнкова та діловитий В'ячеслав Довженко в ролі таємничного В'ячеслава Довженко. Ще десь на фоні можна побачити різку барвумен Анастасію Король.

За перші п'ять серій ми ближче знайомимось з головними героями та їх стосунками з Колишньою, але основний сюжет рухається вперед зі швидкістю равлика. Натомість нам пропонується дивитись та слухати різноманітні розмови мужиків про все підряд: стосунки, війну, мужність, успіх, брехню тощо. І місцями все це звучить як кепський подкаст чи випадкову розмову, яку ти почув за сусіднім столиком в барі. Але знято все настільки одноманітно, що "Ховаючи колишню" реально можна спокійно слухати, навіть не дивлячись в екран, де великою радістю вже є моменти, де бодай два герої знаходяться в спільному кадрі.

Іноді реально виникає враження, що ти дивишся не серіал, а якийсь подкаст де популярні українські актори начепили на себе впізнавані образи, в яких і обговорюють гостросоціальні (і не дуже) теми. Звісно, написані ці розмови не без іронії, не дарма ж герой Логая жартує про "Секс і місто", але кепсько написаний діалог за ширмою скільки не ховай за ширмою іронії, він від цього краще не стане. Справа навіть не в тому, що вони говорять більш менш однаково, а в тому, що теми розмов часом виникають раптово і так само раптово закінчуються, немов вони спеціально створені для того, щоб потім їх нарізати в тікток чи рілз.

І все-таки найбільший промах, як на мене, це як раз таки зацикленість на одній локації, яка виглядає занадто штучно, але і в тому, що слабко віриш, що, наприклад в серії, де мужики поїхали на толоку прибирати сміття біля Дніпра, і поговорити про колишню вирішили лише вже після цього в барі. Мало того, ще це неправдоподібно, так це ще й втрачена можливість розкрити їх зовсім інших умовах.

Звісно, я додивлюсь решту серій, але не впевнений що із задоволенням.

Глянув вчора нарешті "Бугонію" і, відверто кажучи, якось не сильно щось відчув від нового фільму Лантімоса.

Не те, щоб це був поганий фільм - Лантімос все ще в чудовій формі, але те, що він показує вже починає втомлювати. У всіх в житті в якийсь момент думаю був знайомий чи знайома, які без перерви навалюють мороку та безнадійності. І буває, що навіть такий концентрований поток песимізму навіть цікаво послухати. Але з часом такий підхід просто набридає. Лантімос наче ніколи не був подібним персонажем, адже завжди додавав в своє кіно зле почуття гумору. Але в "Бугонії" його жарти наче здулись.

Мізантропічний тон Лантімоса в новому фільмі взагалі більше нагадує не дорослого режисера, а радикального підлітка, який відкрив для себе всі жахи людства, і тепер вперто вважає, що воно не заслуговує на існування.

З іншого боку, грек Лантімос переказує на новий лад міф про Касандру, що побачила крах Трої. В її ролі тут виступає герой Племонса, і долю його не складно передбачити, якщо знати долю Касандри. І мабуть, це ще один мінус стрічки, адже Лантімос хоч і бере за основу класичний давньогрецький міф, осучаснює його, однак принципіально нового нічого не додає.

Втім, якщо ви любите саме "злого" Лантімоса, думаю вам стрічка все ще може сподобатись. А мене ж новий його фільм якось втомив. Залишається сподіватись, що після творчої паузи Йоргос повернеться відпочившим і з цікавішими ідеями ніж в "Бугонії".

"Гру в хованки" неіронічно люблю і взагалі Самара Вівінг - крашиха.

Цікаво, що цього разу вигадають, але радує, що режисерський дует Метта Бетінеллі-Олпін та Тайлера Ґіллета повернулись.

До речі почався мій "улюблений" сезон підбиття підсумків року за місяць до закінчення року. Тож ловіть топ від Rolling Stone.

До речі, "Помста Юкі" таки вже вийшла - подивитись можна в грі Fortnite, або ж ловіть лінк на ютуб.

🌊 Шукайте «Українську нову хвилю. Ми є» в своїх улюблених кінотеатрах

Альманах найкращих коротких метрів від Довженко-Центру виходить у кінотеатральний прокат із 11 грудня.

«УНХ. Ми є» — це вісім особливих стрічок останніх двох років від молодих авторів та авторок, об'єднаних у спільну добірку пошуків і утверджень.

📌 Спіймати хвилю вже з 11 грудня можна буде щонайменше в кінотеатрах Києва та Запоріжжя: від культових «Жовтня» чи «KINO42» до глядацького «Оскара» чи локального «Довженка».

Про додаткове розширення географії повідомлятимемо надалі🤍

Інфо-партнери: Суспільне Культура

Хотів оце подивитись під вечір якусь відверту дурню і вирішив, що треба взятись за "Напад Помідорів Вбивць". І відверто розчарувався.

Кіно то звісно кепське, я власне тому його і обрав, але кожен раз коли про нього чув, його вносили в категорію "так погано, що аж добре". Але насправдні воно просто "так погано, що аж нудно".

"Помідори Вбивці" одночасно намагаються бути і пастишем "Монті Пайтона", і пародією на різноманітні експлотейшени про напад чогось ("Птахи" Гічкока тут взагалі в початкових слайдах цитуються), і водночас намагаються стібати соціальне та політичне буття того часу. Бачив навіть інтерпритацію, що "Помідори" - то не просто так, бо вони червоні, а отже символізують напад совків, але типу стьобно.

При цьому все в фільмі наче недотиснуто, ще для хронометража до 90 хвилин, темпоритм вийшов кульгавим. Що ж сьогодні з "так погано, що аж добре” не пощастило.