Дуже давно в моєму вотчлісті лежала стрічка "Часова Петля" Начо Вігалондо, бо кіно про подорожі в часі в цілому люблю, але до вчорашнього вечору якось не складалось з цим кіно.

І це насправді доволі гідний представник жанру, який при всій малобюджетності (трохи більше 2,5 млн $) бере цікавим сюжетом-мозкокрутом. Звісно, все не настільки радикально, як у фільмі "Primer", але все одно доволі цікаво.

Втім, це кіно неідеальне, бо страждає воно в першу чергу від свої схематичності та нестачі емоційної складової. Сюжетні повороти вгадуються відносно легко, а от подорожі та трансформації головного героя не виходить. І я спеціально не розписую навіть синопсис стрічки, бо саме від цього нехай і схематичного сюжету можна отримати задоволення.

Що "Петлю часу" рятує, так це той факт, що фільм не виходить надмірним, за 88 хвилин і з мінімальною кількістю персонажів Вігалондо встигає втілити свій задум, і цього достатньо.

Variety викотив список ста кращих комедій і тут все в найкращих традиціях таких списків, зроблений він так, щоб не сподобатись взагалі нікому.

Мало того, що деякі фільми тут взагалі дуже умовно підпадають під комедії, так і більшість фільмів англомовна, тобто європейських комедій (за виключенням британських) тут фактично немає. Ох вже ці американці.

P.S. Не розумію, як можна було не додати до списку "Кімнату" Томмі Вайсо.

Наткнувся тут на шикарну статтю про одного з основоположників фільмів нуар режисера Едварда Дмитрика.

З прізвища і так зрозуміло, що Дмитрик має українське походження (його батьки емігрували до Канади, а потім переїхали в Штати), але це лише один з цікавих моментів в його біографії, яка, насправді, цілком могла б стати основою для якогось фільму, бо вистачає там всього: історія успіху, вступ до комуністичної партії Америки і швидкий вихід з неї, потрапляння до "Забороненої десятки", втеча до Британії, суди, в'язниця і повернення до Голлівуду. Ну і ще там трохи про кіно є.

#Noirvember

А от пані Яра з каналу Esthete online рекомендує в коментарях фактично відеоверсію статті:

https://www.youtube.com/watch?v=8A71_JB1XnY

Сьогодні 26 день нуарного челенджу #Noirvember і за його календарем — британський нуар. Я спочатку хотів полінуватись і обрати того ж "Третього чоловіка" Веллса чи то "Переслідування" Нолана, але не дуже вольовим рішенням все ж вирішив подивитись щось нове. І вибір пав на фільм "Круп'є" Майка Ходжеса з Клайвом Оуеном в головній ролі.

За сюжетом головний герой Джек мріє стати письменником та шукає натхнення. Доля приводить його до казино, де він отримує роботу круп'є, і паралельно з цим починає писати книгу, головним героєм якої стає Джейк, і поступово різницю між Джейком та Джеком стає важко відрізнити, адже парадоксально життя починає імітувати мистецтво і навпаки. Реальність і вигадка для героя зливаються, а разом з цим в його житті швидко з'являється кримінал, жага грошей, суворі правила та жінки різного ступеня фатальності.

Фільм Ходжеса може здатись дещо нестерпним, адже він одночасно віддає данину класичним нуарам з усіма їх атрибутами, будь то похмурий головний герой, що виступає закадровим наратором чи то різноманітними атрибутами. Однак, точно можна сказати, що Клайв Оуен був народжений для нуарів і недарма він потім опиниться в постмодерністському комікс-нуарі Роберта Родрігеса "Місто Гріхів".

"Круп'є" ж в першу чергу підкупає атмосферою Лондона кінця двадцятого століття — все ще в ходу провідні телефони, видно перші паростки трансформації британської столиці в сучасний мегаполіс, але, при цьому, десь там пробивається і старий брудний Лондон. Фільм Ходжеса до того ж не малює якийсь чорно-білий світ, навпаки, в цій морально сірій атмосфері складно побачити біліші чи темніші плями. І це теж одна з означених тем фільму — як людина здатна розчинитись в сірій моралі.

Днями дивився "Другий акт" абсурдну комедію Квентіна Дюп'є, яка спочатку прикидається типово французьким фільмом про стосунки, але в кращих традиціях Дюп'є перетворюється в метасатиру фестивальне кіно, знімальний процес, акторські роботи та кіно як таке. А на додачу Дюп'є ще приправляє все штучним інтелектом.

"Другий акт" - фільм із розряду таких, про які складно говорити без спойлерів і в той же час не хочеться ці спойлери озвучувати. Однак, якщо ви вже знайомі з творчістю французького режисера, то відносно легко розгадаєте, що в фільмі відбувається. І, власне, в цьому, мабуть і є головна проблема - Квентін, це ж було вже.

Не те, щоб Дюп'є перший режисер, що займається самоповторювання, але йому не відмовиш в тому, що час від часу він вміє дивувати та робити доволі божевільне жанрове кіно ("Шина", "Замша", "Жувальця"). Втім "Другий акт" більше схожий на епізод "Ріка і Морті" де заради комічного ефекту використовується один і той самий художній прийом. Пам'ятаєте, як не так давно вірусились відео, де різноманітні предмети виявлялись тортом? А одразу після виявлялось, що і стол на якому стоїть предмет теж торт, і взагалі все навколо - це торт. От фільм Дюп'є пропонує подібний трюк, де раз за разом вибивається реальність з під ніг. І можна було б діставати гнилі помідори, щоб прицільно закидати ними Дюп'є, якби він це все знімав з прямолінійним апломбом. Натомість абсурдність показаного та відверто криво написані діалоги, тут тільки підкреслють комічну природу цього фільму.

Втім, навіть попри те, що в мене немає відрази до метаелементів в кіно, роботи Дюп'є мені подобаються більше, коли він працює з якоюсь однією довбанутою ідеєю і вижимає з неї все. "Другий акт" міг би так само добре працювати в якості епізоду серіалу на 30 хвилин, а так він більше схожий на надмірно розтягнутий анекдот - жарт може і смішний, але занадто розтягнутий.

Ми вже усіляке бачили від Тарантіно, але такого ще не бачили.

30 листопада в грі Fortnite вийде короткометражний фільм "Помста Юкі" (Yuki's Revenge), оснований на вирізаному фрагменті сценарію «Вбити Білла». Зняли все це діло за допомогою Unreal Engine.

За сюжетом Юкі, сестра Юбарі (школярка з булавою на ланцюгу з першої частини), летить, щоб помститись Беатрікс (Ума Турман повернулась до своєї ролі).

А трейлер можете подивитись вище.

Сьогодні в челенджі #Noirvember нуар або неонуар знятий жінкою і я от задумався про що написати. З одного боку вже були пости про "Дивні дні" та "Попутника", але ж не повторюватись все ж. Аж раптом я згадав про фільм, який мене свого часу сильно вразив — "Тебе ніколи тут не було" Лінн Ремсі.

"ТНТНБ" — розкішний неонуар, в якому Лінн Ремсі вдається показати історію схожу на "Таксиста" Мартіна Скорсезе. Головний герой Джо — найманець з ПТСР, який піклується про хвору мати. Одного разу він отримує замовлення визволити Ніну — доньку сенатора від штату Нью-Йорк. Звісно все виявляється не так просто, а герой Гоакіна Фенікса опиняється в справжньому зміїному кублі.

Цю стрічку Ремсі можна багато за що похвалити: і за цікавий сюжет, і за сюреалістичні епізоди, і, звісно, за розкішного Гоакіна Фенікса. Ця роль взагалі одна з найсильніших в його кар'єрі, як на мене.

Однак "ТНТНБ" — це ще й унікальне кіно в тому, як воно зображує насильство. Лінн Ремзі вдається показати наскільки брутальним, кривавим та огидним воно може бути. Деякі сцени по-справжньому пробирають, особливо неймовірна сцена з камер спостереження, які створюють майже документальний ефект, який в ігровому кіно відчувається особливо дискомфортно.

Ну і на останок, мабуть, слід згадати, що стрічка доволі цікаво зістарилась, але цей момент я вже сховаю під спойлер для тих, хто фільм не дивився. Отже далі спойлер: за сюжетом розкривається, що батько Ніни є педофілом разом із іншими високопосадовцями, які під загрозою розкриття готові знищити будь-кого, в тому числі й своїх. Фільм вийшов ще до того, як всі дізнались про файли Епштейна, тож якоюсь мірою став наче пророчим. Не знаю, чи став він культовим у MAGA патріотів в Штатах, однак всі ознаки для цього в нього є. Хоч я підозрюю, що для таких персонажів цей фільм занадто делікатний.

Тож, якщо шукаєте класний неонуар знятий жінкою, і все ще не подивились "Тебе тут ніколи не було" — однозначно рекомендую, тим паче хронометраж фільму всього 90 хвилин. Ну а якщо бачили, то це вам знак передивитись.

Сьогодні в нуарному челенжі #Noirvember квір нуар і я не знаю, як обрати щось інше як "Мотузку" Альфреда Гічкока.

Це перший кольоровий фільм Гічкока, а сама стрічка знята майже безрозривно, за допомогою восьми десятихвилинних безперервних планів. Гічкок хотів досягнути ефекту, де монтаж був майже невидимим, але довелось обжетись десятихвилинними відрізками, бо довжина однієї плівки на той час дорівнювала 10 хвилинам.

За сюжетом фільм починається з того, що двоє зарозумілих інтелектуалів вбивають свого прияєтеля виключно заради самого вбивства. Це якщо що не спойлер, бо фільм буквально відкривається сценою удушення. Але у головних героїв є ще й додаткова мета - вони прагнуть провести вечірку в квартирі вбитого так, щоб ніхто навіть не здогадався ні про що.

Я цей фільм вирішив подивитись виключно через його хронометраж (81 хв.) ну і тому що Гічкок, звісно. І весь час під час перегляду, ловив себе на думці, що головні герої ну якось дуже явно зображені як коханці. І щось подібне здавалось неможливи, адже фільм вийшов у 1948 році, коли показати щось подібне було нереально через Кодекс Гейза. Але Гічкок дійсно це зробив.

Насправді п’єса, що стала основою фільму, прямо зображує Брендона і Філіпа у гомосексуальних стосунках. Вважається, що Джон Долл, який грав Брендона, був геєм, як і сценарист Артур Лорентс, тоді як партнер по зйомках Фарлі Ґрейнджер був бісексуалом.

Знаючи все це нескладно роспізнати гомосексуальний підтекст стрічки, але навіть якщо про цей фільм взагалі нічого не знати, ви все одно його там побачити. Тож мені цікаво, куди дивились американські цензори в сорокових, ну бо це реально треба плюватись в потолок чи дивитись із закритими очима кіно, щоб не побачити цього.

Сам же фільм це доволі прикольна історія про те, як двоє пихатих злодіїв намагаються всіх переграти, але в результаті переграють самі себе. В якомусь сенсі "Мотузка" - це такий собі передвісник серіалу "Коломбо", де в кожній серії ми від початку знаємо, хто вбивця, але цікавіть народжується від того, як саме злодіїв викриють.

Треба було мобілізуватись, щоб отримати нагороду від Спілки 😁

Дякую, що не догана!

💫Стали відомі переможні премії «Кіноколо 2025»:

▫️Найкращий повнометражний ігровий фільм — «Ти — космос»
▫️Короткометражний ігровий фільм — «Життя починається» режисера Олексія Тараненка
▫️Найкращий повнометражний документальний фільм — «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова
▫️Найкращий короткометражний документальний фільм
— «Як пройшли мої літні канікули» Антоніо Лукіча
▫️Найкращий анімаційний фільм — «Київський торт»
▫️Відкриття року — Павло Остріков за фільм «Ти — космос»
▫️Найкраща режисура — Мстислав Чернов за фільм «2000 метрів до Андріївки»
▫️Найкращий актор — Володимир Кравчук за фільм «Ти - Космос»
▫️Найкраща акторка — Анастасія Пустовіт за фільм «Наш дім у вогні»
▫️Найкращий сценарій фільму — Павло Остріков за фільм «Ти — космос»
▫️За досягнення — Володимир Прилуцький та Алік Дарман

Стрічка «Ти космос» також отримала Приз глядацьких симпатій

Що ж, поки катався на церемонію Кінокола, якось не встиг написати про серіали, які зараз дивлюсь. Тож почнемо з вітчизняного "Ховаючи колишню" від Sweet.tv.

І подивившись п'ять серій цього серіалу у мене дуже дивні враження від нього. З одного боку, це класний приклад оригінального продукту від нашого ж стрімінгу, і сам факт його виходу — це дуже крута новина, адже тепер конкурентам треба підтягуватись і знімати щось своє.

А от сам серіал попри ситкомний хронометраж (20 хв.) старається бути усім одразу і водночас. Тут доволі класна інтрига: 4 чоловіки зустрічаються на похоронах своєї спільної колишньої, яка була з ними в різний час свого життя. І тепер вони намагаються скласти пазл (і глядачі разом з ним): коли з ким вона зустрічалась, чому пішла на фронт і якою взагалі була Вона. От тільки у мене виникло враження, що цей сюжет більше підійшов би як раз таки для повнометражного фільму, а не для серіалу. Бо в повнометражному фільмі при майстерному сценарії це могла б бути крута драма, де єдність часу, дії та місця тільки підсилила б його.

Натомість ми маємо сюжет, який ну дуже неправдоподібно розмазують не те що на декілька днів, а на місяці, не змінюючи при цьому основну локацію. Мужики серед яких: Сашко Рудинський який грає хіпстера зі скетчів Гані Рейтарської, Артур Логай в ролі успішного успєхєра, доброзичливий скуф у виконанні Слави Бабєнкова та діловитий В'ячеслав Довженко в ролі таємничного В'ячеслава Довженко. Ще десь на фоні можна побачити різку барвумен Анастасію Король.

За перші п'ять серій ми ближче знайомимось з головними героями та їх стосунками з Колишньою, але основний сюжет рухається вперед зі швидкістю равлика. Натомість нам пропонується дивитись та слухати різноманітні розмови мужиків про все підряд: стосунки, війну, мужність, успіх, брехню тощо. І місцями все це звучить як кепський подкаст чи випадкову розмову, яку ти почув за сусіднім столиком в барі. Але знято все настільки одноманітно, що "Ховаючи колишню" реально можна спокійно слухати, навіть не дивлячись в екран, де великою радістю вже є моменти, де бодай два герої знаходяться в спільному кадрі.

Іноді реально виникає враження, що ти дивишся не серіал, а якийсь подкаст де популярні українські актори начепили на себе впізнавані образи, в яких і обговорюють гостросоціальні (і не дуже) теми. Звісно, написані ці розмови не без іронії, не дарма ж герой Логая жартує про "Секс і місто", але кепсько написаний діалог за ширмою скільки не ховай за ширмою іронії, він від цього краще не стане. Справа навіть не в тому, що вони говорять більш менш однаково, а в тому, що теми розмов часом виникають раптово і так само раптово закінчуються, немов вони спеціально створені для того, щоб потім їх нарізати в тікток чи рілз.

І все-таки найбільший промах, як на мене, це як раз таки зацикленість на одній локації, яка виглядає занадто штучно, але і в тому, що слабко віриш, що, наприклад в серії, де мужики поїхали на толоку прибирати сміття біля Дніпра, і поговорити про колишню вирішили лише вже після цього в барі. Мало того, ще це неправдоподібно, так це ще й втрачена можливість розкрити їх зовсім інших умовах.

Звісно, я додивлюсь решту серій, але не впевнений що із задоволенням.

Глянув вчора нарешті "Бугонію" і, відверто кажучи, якось не сильно щось відчув від нового фільму Лантімоса.

Не те, щоб це був поганий фільм - Лантімос все ще в чудовій формі, але те, що він показує вже починає втомлювати. У всіх в житті в якийсь момент думаю був знайомий чи знайома, які без перерви навалюють мороку та безнадійності. І буває, що навіть такий концентрований поток песимізму навіть цікаво послухати. Але з часом такий підхід просто набридає. Лантімос наче ніколи не був подібним персонажем, адже завжди додавав в своє кіно зле почуття гумору. Але в "Бугонії" його жарти наче здулись.

Мізантропічний тон Лантімоса в новому фільмі взагалі більше нагадує не дорослого режисера, а радикального підлітка, який відкрив для себе всі жахи людства, і тепер вперто вважає, що воно не заслуговує на існування.

З іншого боку, грек Лантімос переказує на новий лад міф про Касандру, що побачила крах Трої. В її ролі тут виступає герой Племонса, і долю його не складно передбачити, якщо знати долю Касандри. І мабуть, це ще один мінус стрічки, адже Лантімос хоч і бере за основу класичний давньогрецький міф, осучаснює його, однак принципіально нового нічого не додає.

Втім, якщо ви любите саме "злого" Лантімоса, думаю вам стрічка все ще може сподобатись. А мене ж новий його фільм якось втомив. Залишається сподіватись, що після творчої паузи Йоргос повернеться відпочившим і з цікавішими ідеями ніж в "Бугонії".