Не знаю, чи читають мене нью-йоркці, але от вам розкішна новина від Letterboxd та кінотеатру Metrograph.

Ну або можете поділитись зі своїми друзями, що живуть у Великому Яблуку, бо прям класику показують.

P.S. ну і величезний респект Довженко-центру – показали приклад топової культурної дипломатії.

Подивився перші дві серії "Плурибусу", нового серіалу від Вінса Гіллігана і шо хочу вам сказати — згадав чортяка Вінс добрі деньки часів "Ікс-файлів" і зробив дуже прикольний сай-фай.

Я не сильно слідкував за промокампанією шоу, але мені здалось, що вона була доволі мінімальною, і не дарма, бо навіть зав'язку серіалу не сильно хочеться переповідати.

Але скажу декілька речей не про сюжет. Перша — Рей Сігорн, яка і в "Краще дзвонити Солу" була чудовою тут просто сяє в головній ролі.

Друга — бюджет Гіллігану видали цього разу хороший і це відчувається, тож картинка тут ледь не кіношна.

Третя — окрім того, що приємно знов побачити сайфай від Вінса, він вже в перших епізодах піднімає одразу ж декілька цікавих ідей, тому серіал буде цікаво дивитись не тільки заради сюжету (а він тут все одно інтригуючий), але й тому, які паралелі з нашою реальністю можна провести.

Тож якщо ви, раптом, як я, хіба що бачили постер до серіалу та короткий синопсис — ідіть дивитись. Тільки не очікуйте нового "Брейкін Беду" чи "Сола", бо цього разу Гілліган повернувся до витоків.

Після останніх новин настрій такий.

Шукав вчора собі фільм під "chinatown mood" і вирішив глянути стрічку "Night moves" Артура Пенна з Джином Гекменом в головній ролі.

"Нічні ходи" - доволі цікавий неонуар з класичною зав'язкою - головного героя, приватного детектива Гаррі Мозбі наймає колишня акторка Арлін, щоб знайти свою зниклу доньку. А паралельно з цим шлюб головного героя починає тріщати по швах.

"Нічні ходи" цікаві в першу чергу не сюжетною інтригою, а самою атмосферою середини сімдесятих в Штатах із атмосферою зневіри та безвиході.

“There should be a law”
“There is”

"He was the only man around who got nicer as he got drunk. lt may not sound like much to you, but believe me, in these parts, it's a good deal."

“Who’s winning?”
“Nobody, one side’s just losing slower than the other.”

Ось декілька цитати з цього фільму, які доволі непогано показують його атмосферу. Взагалі "Нічні ходи" доволі добре написане кіно, з купою класних цитат, які добре врізаються в пам'ять.

Звісно, головий козир стрічки - Джин Гекмен в головній ролі, який чудово втілює роль нуарного детектива з сімдесятих - розгубленого, терзаного сумнівами та розбитого. Він, по суті, є втіленням загального розчарування, яке з'явилось в Штатах, і яке в свою чергу вилилось в багатьох фільмах Нового Голівуду.

Загалом, якщо шукаєте атмосферу безвиході та розчарування для #Noirvember, то "Нічні ходи" буде гарним вибором.

А от цей момент я якось упустив.

Заздрю американцям, адже у них з 5 грудня в прокат вийде "Kill Bill: The Whole Bloody Affair".

Це комбінована версія двох частин "Вбити Білла" з хронометражем в 281 хвилину (включно з 15 хвилинним антрактом). Тарантіно вперше показав її ще у 2011 році в своєму кінотеатрі New Bewerly в Лос-Анжелесі.

В фільмі буде інший монтаж, а також не буде цензури. Окрім цього там також буде новий анімаційний епізод, якого не було в театральних версіях двох частин.

Взагалі, дуже цікаво було б подивитись, сподіваюсь, що з часом ця версія з'явиться десь на стрімінгах.

Ну і після прокату нарешті буде знято питання про те як рахувати фільми Квентіна - "Вбити Білла" буде просто четвертим фільмом.

Ось трейлер, якщо раптом не бачили.

От я скучив за таким маркетингом: в Apple Books можна завантажити уривок з роману головної героїні серіалу "Плурибус" Керол Стурки "Кривава пісня Вікаро". Правда, в Україні вона недоступна.

Сьогодні в челенджі #Noirvember за планом скандинавський нуар і це нагадало про трилогію "Дилер" Ніколаса Віндінг Рефна і про те, що в мене є про неї готовий текст.

У дев'яностих молодий данець Ніколас Віндинг Рефн не довчившись у Штатах в Американській академії драматичних мистецтв (його виключили за те, що жбурнув стіл у стіну), наважився зняти жваву та приземлену кримінальну драму, про життя дрібних наркоторговців у Копенгагені. Дебютний фільм мало не опинився у небутті – фестивалі відмовлялися приймати стрічку, адже Рефн, надихнувшись раннім Скорсезе та Касаветісом, показав кримінальні будні датської столиці мало не з документальною достовірністю. Тремтяча камера Мортена Себорга, переслідує героїв по вулицях, стрипклубах, підворіттях, кублах і різноманітних закидках створювала вражаючий ефект присутності.

На головні ролі Рефн набрав акторів-початківців, і саме йому можна дякувати за те, що подарував світові Мадса Міккельсена, який дебютував у великому кіно саме в “Дилері”. Окрім цього, в епізодах Рефн зняв справжнісіньких злочинців, яких він зустрів на вулицях Копенгагена. Ну і не можна відзначити той факт, що як мінімум у першій частині відчувається дух «Догми 95». Все це створює абсолютно унікальну, “сиру” атмосферу низового кримінального світу Данії.

Характерна особливість трилогії «Дилер» — в ній відсутній центральний герой. Кожна нова частина змінює фокус і робить центральним одного з другорядних героїв попередньої стрічки. Перша частина показує тиждень із життя вуличного наркоторговця Франка (Кім Бодніа): він розводить довірливих лохів, кутить зі своїм бро і напарником Томмі (Мадс Міккельсен), вплутується в хитромудрі угоди з сербом Міло (Златко Бурич), а в глибині душі страждає від кохання до елітної повії Вік (Лаура Драсбек). Класична історія про те, як у дрібного ділка все пішло не за планом, а проблеми почали множитись, як голови у гідри. Фільм називали датськими «Злими вулицями», але без супутнього гангстерського пафосу та лиску. Цікаво, що Рефн не звертає уваги на жанрові рамки та не соромиться лізти своєму герою в душу, так що психологізм першого «Дилера» стає приємною прикрасою стрічки.

У другій частині під софітами опиняється вже Томмі – через кілька років після подій першої частини герой Міккельсена вкотре виходить із в'язниці та намагається освоїтися на волі. Для цього він звертається до свого суворого та деспотичного батька Герцога (Лейф Сільвестр), який хоч і з небажанням, але все ж погоджується дати роботу. Тим часом, старий приятель Томмі Кицька Курт пропонує тому влізти в чергову наркоугоду, а на горизонті з'явиться стара подружка з дитиною, яка вимагатиме допомоги і скласти тест на батьківство.

Другу частину Рефн вирішив знімати після того, як став банкрутом через провал англомовного дебюту “Страх Ікс”, напевно, саме тому тема боргів тут найгостріша з усіх фільмів трилогії. Тим не менш, у цій частині вже можна розглянути фірмові особливості Рефна: атмосфера трохи сюрреалістична, в кадрі розливається неон, а в саундтрек починає тяжіти до електронної музики. Крім того, у другій частині психологізм ще більш значущий – проблеми Томмі, явно пов'язані з вихованням та стосунками з батьком, а для розбору сюжету так і хочеться викликати привиду доктора Фройда. А вишенька на цьому торті – блискуча гра Мадса Міккельсена.

У третьому фільмі Рефн вже переключається на наркоторговця Міло (який мимоходом був і в другій частині) – він ходить на зустрічі анонімних наркоманів і готується до пишного святкування двадцятип'ятиріччя своєї доньки. Паралельно з цим йому приходить нове поставка товару, але замість героїну там виявляється екстезі. Приблизно протягом доби Міло потрібно вирішити всі ці проблеми, але, як і в першому фільмі все йде через одне місце: підручні труяться через куховарські навички свого боса, десь пропадає кур'єр, а дочка без перерви капає на мізки.

Третю частину данець також знімав для того, щоб віддати борги, тому ця тема нікуди не зникла. Залишився і психологізм, хоча порівняно з другою частиною його поменшало. Натомість у «Дилері 3» стало значно більше жорстокості, цинізму та насильства – це, без перебільшення, найкривавіша частина трилогії. За рахунок цього жанр стрічки зміщується від кримінальної драми у бік трилера. Цьому так само сприяє обмеження часом – у першій частині Рефн давав герою тиждень часу, у другій вже трохи менше, а третій у Міло на все про все є тільки доба. Такі рамки добре ущільнюють дію, але обмежують опис портрета героя.

Попри сумніви данського режисера друга частина стала гітом в національному прокаті, та була досить високо оцінена критиками. Третя ж не змогла здобути такої популярності — данці були незадоволені великою кількістю персонажів-емігрантів. Данська ж мова в третьому фільмі взагалі не є домінуючою, в той час як персонажі розмовляють шаленою кількістю мов: від турецької та албанської до польської та англійської. Подібне мовне різнобарв’я можна побачити хіба що в новому серіалі данця “Копенгагенський ковбой”.

І хоч третя частина не стала популярною на батьківщині Рефна, у світі її прийняли набагато тепліше. Сам режисер вважав її кращою з трилогії та навіть планував зняти ще одне продовження з Мухаммедом, ще одним другорядним героєм трилогії, що мав стати головним героєм “Дилера 4”. Однак виконавець ролі Ільяса Аджак був засуджений до 7-річного ув'язнення, тож трилогії не судилося стати квадрилогією.

Третя ж частина “Дилера” на довгі 18 років буде останньою роботою Рефна на батьківщині, аж доки на початку 2023 року не вийшов “Копенгагенський ковбой”. Збори другого та третього “Дилера” дозволили данцю віддати борги за “Страх Ікс” і нарешті взятись за нові, ще більш амбітні проєкти.

Сьогодні за календарем #Noirvember у нас нуар або неонуар, який радить улюблений режисер. По щасливому збігу обставин як раз подивився такий, а саме "Blow Out" або ж "Прокол" Браяна Де Пальми, який ну дуже любить Квентін Тарантіно та навіть називав його одним з кращих фільмів коли-небудь зроблених.

І воно, насправді, і не дивно, адже деякі режисерські прийоми Тарантіно взяв безпосередньо з цього фільму. Щоправда в кого тільки Квентін не "брав". Втім "Прокол", як на мене, це справжній режисерський майстер-клас, який дійсно треба передивлятись неодноразово, щоб зафіксувати та насолодитись всіма трюками, прийомами та техніками, які використав Де Пальма в стрічці. Останній же надихався в першу чергу "Розмовою" Френсіса Форда Копполи та "Фотозбільшенням" Мікеланджело Антоніоні (тут навіть в назвах очевидний омаж "Blow Up" => "Blow Out").

Ну і слід все ж трохи написати про сюжет: герой Траволти звукорежисер Джек (в фільмі він називає себе soundman) записує звуки для фільму в нічному парку і стає свідком жахливої аварії — авто падає у воду, і Джеку вдається врятувати від утоплення незнайому жінку. А далі в кращих нуарних традиціях виникають проблеми, загадки та підозри.

Взагалі це кіно і для мене могло б стати одним з найкращих, але мене страшно вкурвлює акторська гра Ненсі Аллен, де вона страшно і дуже бісяче переграє. На момент знімань, до речі, була дружиною, ви не повірити, Браяна Де Пальми.

Попри цей невеличкий мінус "Прокол" все ще залишається суцільним візуальним задоволенням з одним з найбільш гірких, але неймовірно красивих фіналів в кіно. Останньою тезою я як раз погоджуюсь із Квентіном Тарантіно повністю.

Том Круз отримав почесного Оскара.

Побачив нещодавно новину, що Метью Макконагі дозволив оцифрувати свій голос для ШІ-сервісу Elevenlabs. Теж саме зробив і Майкл Кейн.

Я розумію бажання заробити, думаю, що за голос Кейна та Макконагі треба буде нормально грошей відвалити, тим не менш вважаю все це дуже сумнівною практикою та ударом по акторам озвучки. Бо нащо шукати талановитого актора чи акторку, для озвучування аудіокниги, якщо можна купити іконічні голоси Кейна та Макконагі.

Ще більш сумнівним видається оцифровування голосів вже померлих людей. Це вже точно цифрова некромантія. Звісно там все легально, і ця компанія отримала дозвіл від спадкоємців померлих, але все одно від цієї історії смердить.

Звісно, не те, щоб це щось нове - пам'ятаємо історію з фільмом "Бунтар Один" де повернули з потойбіччя Пітера Кушинга та омолодили Кері Фішер, яка через півроку після виходу фільму пішла з життя. Або ж минулорічний "Чужий: Ромул", де з потойбіччя повернули Ієна Голма в ролі андроїда. В обох випадках це було непотрібно та за бажанням можна було використати старий як саме кіно метод рекасту акторів.

Є, звісно, винятки, скажімо "Форсаж 7" під час якого загинув Пол Вокер і завершувати фільм довелось вже без нього. Варіант із рекастом просто не спрацював би, а іншим варіантом було б повністю перезнімати фільм, що фактично могло б його похоронити. Тож використати методи цифрової некромантії було просто необхідно, а сам фільм в результаті став вшануванням Вокера.

Втім мене вже лякає не стільки сам феномен цифрової некромантії, а саме її сприйняття суспільством. Так оцифровування голосу чи образу порівнюють із переглядом старих фото та відео з померлими.

На емоційному рівні це можна зрозуміти у всіх нас є хтось, хто вже пішов з життя, і з ким хотілось би поговорити хоча б ще один раз. Але ШІ технології це не те ж саме.

Коли ми дивимось якісь старі фото чи відео ми все ж дивимось за закарбований світлом уривок буття. Це колись відбулось. Коли ми дивимось на Пітера Кушинга в різноманітних ролях, ми все ж таки бачимо саме його роботу. Але він ніколи не знімався в "Бунтарі Один", ніколи не спілкувався з іншими членами касту чи режисером.

Теж саме із оцифруванням голосів мертвих людей, чи створення мовних моделей на основі переписок - все це імітація, симулякр в чистому вигляді. Однак в цьому випадку ще й виходить паразитування на мертвих, та певною мірою знецінення їх життя. Смерть, безумовно страшна, однак від неї не втечеш, як не старайся. Орфей ніколи виведе Евридику з підземного царства, а Сизіфу не вдасться переграти Танатоса. Тому, думаю, що всі ці загравання з технологіями цифрової некромантії ні до чого хорошого не призведе.

Ось рекомендую непогане відеоесе по темі, де автор робить спробу категорізації цифрової некромантії.

А я вчора відволікся від нуарів та вирішив подивитись "Шляхи Слави" Стенлі Кубрика, і це все ще до біса актуальне кіно.

В двух словах про сюжет: в часи Першої світової французький начальник корпусу спускає наказ штурманути укріплений Мурашиний пагорб. Задачу вішають на головного героя полковника Дакса, і від початку зрозміло, що вона приречена на провал.

"Шляхи Слави" цікаві та актуальні з багатьох точок зору. Можна провести історичні паралелі з сучасністю. Або ж подивитись на те, як майстерно фільм змінює свою жанрову природу. Чи здивуватись тому, факту що Кубрик не було й 30, коли він зняв цей фільм.

Найцікавіше ж це те, як цьому фільму приписують антивоєнний посил, чи то що фільм показує "безглуздість війни" (від цього терміну вже просто нудить, коли читаєш західні медіа чи відгуки простих людей). Натомість Кубрика наглядно показує наскільки бюрократія, а ще в ширшому сенсі система здатні спотворювати людей. В цьому фільмі це показано на прикладі армії, однак це могла бути будь-яка інша система. Поганому генералу плювати на солдатів, так само як і поганому ректору плювати на студентів чи поганому керівнику плювати на керівників. Коротше, фільм про те, як влада дегуманізує. Просто в фільмі Кубрика в ролі декорацій Перша світова, а отже її драматичний пафос буде вищим, ніж схожий сюжет в цивільному житті.

Не скажу, що це кіно повністю вдале, все ж таки далі у своїй кар'єрі Кубрик досяг ще більшої майстерності та перфекціонізму, однак, "Шляхи слави" все що дуже добре збереглись, а актуальність її тематики можливо навіть збільшилась.

🤔 Шукали колись наче справжній детектив цікавий канал в телеграмі?

📜 Годі шукати — купа цікавих українських каналів вже чекають.

⫸ ДОДАТИ ТЕКУ ⫷

Підтримайте канали, що не потрапити в пастку плаского кола. ⏳

Ну що шановні синефіли, синефілки та інші користувачі платформи Letterboxd — готуйте гаманці, адже тепер на сайті запускається Letterboxd Video Store.

LVS — по суті кураторський онлайн-відеопрокат в середині Letterboxd. Обіцяють багато цікавого: "хідден джеми", фестивальні новинки, реставрації та повторні відкриття.

Цікаво, скільки все це буде коштувати, але вже скоро дізнаємось, адже відкриття — на початку грудня цього року.

#Noirvember продовжується, а я ж продовжую дивитись нуари в рандомному порядку. Вчора от глянув "Об'їзд" 1945 року Едгара Г. Ульмера.

І от я думаю, що "Об'їзд" в парі з "Попутником" це ідеальний дабл-фічер - події обох фільмів відбуваються на світанку автомобілізації Штатів, обидва фільми демонструють феномен попутництва та його підводні камені, так у них обох ще й дуже скромний хронометраж: 68 хвилин та 71 хвилина. Тобто навіть разом ці фільми будуть коротшими ніж, скажімо "Одна битва за іншою" Пола Томаса Андресона.

"Об'їзд" же розповідає про розлюченого нью-йоркського піаніста Ела, що відправляється в подорож до своєї коханої в Лос-Анжелес. Дорогою він зустрічає Чарлі Гаскела і це знайомство приносить Елу нові проблеми.

"Об'їзд" коротеньке кіно з ненадто закрученим сюжетом, але в ньому є якась ледь помітна дурнувата атмосфера, мабуть завдяки головним героям Елу та Вірі - місцевій роковій жінці. Загалом вони ведуть себе я герої кримінальних комедій братів Коен - в них є "надійний, як швейцарський годинник план", одна власні амбіції, жадібність та недалекість заважають їм його втілити.

Ну і ще одна річ, яка ріднить "Об'їзд" та "Попутника" - це мінімальний бюджет, що проявляється в усьому: від набору декорацій до костюмів головних героїв.

Тож якщо у вас є трохи більше години вільного часу та бажання подивитись якийсь нуар, можете сміливо витратити їх на "Об'їзд" - it's a fun ride.