Приніс вам відосик на ніч, де Мартін Скорсезе вгадує власні фільми тільки за рецензіями на леттері.

Продовжую дещо рандомно дивитись нуари в рамках #Noirvember, а головний критерій для мене — хронометраж, благо в цьому жанрі достатньо фільмів із хронометражем до 90 хвилин. От вчора глянув "Попутника" Іди Лупіно який іде всього лише 71 хвилину.

Варто б було присвятити цей перегляд дню, коли в челенджі буде нуар знятий жінкою, але вже подивився, що ж робити. Стрічка насправді прикольна в історичному контексті, бо був першим незалежним нуаром режисерки, який вийшов в широкий прокат в Штатах і для 1953 року це був реально прорив.

Сюжет у стрічки дуже простий — до двох чоловіків підсідає попутник, який виявляється серійним вбивцею (хоч в той час і не було такого терміну). Ну а далі, думаю, все вже зрозуміло.

Можливо у свій час фільм був більш вражаючим, але зараз його навіть попри короткий хронометраж дивитись не настільки цікаво. Тут немає якоїсь потужної інтриги, хорошого гачку, який би тримав у напрузі до фіналу, і фільму не вистачає не те щоб бюджету, а якихось серйозніших ставок. А також, можливо, стрічка б могла б бути більш виразною, якби з таким же сюжетом вийшла років на 15-20 пізніше, бо 1953 — це все ще пора нещадного кодексу Гейза, тож багато чого показати було просто неможливо. А от вийди це кіно в часи Нового Голівуду, то можна було б розгулятись.

І є, мабуть, ще один момент, який можливо тоді чіпляв краще, ніж зараз і це, власне, сам феномен попутників. П'ятдесяті в США були періодом активної автомобілізації всього населення, але при цьому для багатьох все ще були відносно новим видом транспорту, і саме це ми і спостерігаємо в стрічці як вбивця підсідає та шантажує простих роботяг, які ще в умовному 1943, якщо не були на війні, то і не мали власного авто.

І от зараз, коли дивишся це кіно, не сильно сприймаєш саму інтригу, бо автівки вже давно стали чимось дуууже буденним, а до попутників багато хто ставиться як мінімум з обережністю. А враховуючи те, які попутники бувають в кіно, то дивишся на роботяг і думаєш, що їм ще пощастило, бо місцевий маніяк хоч б не якийсь надприродній.

Але це все одно непоганий нуар тим паче ще й доволі короткий, але було б цікаво його подивитись як американець в 1953 році.

А тим часом черговий кінокритичний срач продовжується — цього разу на вентилятор накинув колишній очільник Держкіно Пилип Іллєнко. Приводом знову стала стаття про цьогорічну Молодість від Ярослава Підгори-Гвяздовського, але пан Іллєнко вирішив ще і поділитись своїми міркуваннями про кінокритику. Тут вже і я вирішив долучитись до дискусії. Тому запрошую вас прочитати і саму статтю і допис в фб.

І ловіть бонусний #недільниймем на честь #Noirvember

Нуари нуарами, але занадто довго я відкладав перегляд минулорічної "Конотопської відьми". І це дуже дивний горрор, можливо, це навіть антигоррор.

Сюжет стрічки — класична історія помсти, де головна героїня мститься за вбитого коханого російськими загарбниками на початку повномасштабного вторгнення. І на папері — це непогана ідея для фільму помсти, але чи хороша ідея для горрору?

В класичних горрорах глядачу все ж таки пропонують переживати за якихось персонажів, вони можуть бути далеко не ідеальними, але все ж хоч трохи симпатичними для глядача. Так, часто в горрорах персонажі жертви все ж таки отримують фатальну кінцівку через якісь свої вади. Класичний приклад — це оригінальний "Хижак", де кожен з команди Датча вмирає через певні вади характеру. Але при цьому у персонажів горрору мають бути хоча б мінімальні шанси на виживання, попри очевидну перевагу лиходія.

І от "Конотопська відьма" не працює саме на цьому фундаментальному рівні, бо більшу частину хронометражу віддали росіянам, яким, знаєте, якось складно співпереживати навіть мінімально. Начебто у нас є головна героїня та її помста, і ми можемо співпереживати їй, однак вона мститься дистанційно і майже без жодних труднощів. Єдина загроза для неї — це та сама магія, якою вона користується.

Інша проблема в тому, що характер головної героїні так і не розкритий. Ми дізнаємось що вона живе вже сотні років, що пережила, наприклад, Другу світову. Але чому і як вона стала відьмою, чому припинила, як закохалась в свого Андрія — ми не знаємо нічого. І саме тому помста її відчувається пласкою, тому і в фіналі не виникає жодного катарсису. Я розумію, що таким чином автори фільму хотіли додати загадковості, але краще б тоді взагалі не показували б нічого — було б страшніше, якби росіяни під час вторгнення просто зайшли не той ліс, а цей ліс був територією відьми, куди мало хто ходив, а от пихатим росіянам було б на це наплювати, і за це їх відьма б і нищила. Так і ідея фільму зрозуміла, і римується вона добре із самим повномасштабним вторгненням — не лізьте, куди вас не запрошували, особливо зі зброєю в руках.

Але автори "Відьми" вирішили додати ще й історію помсти і відверто не змогли її нормально ані прописати, ані поставити.

І окремо слід зазначити те, що в фільмі є сцени зґвалтування окупантами українських жінок, і у мене під час перегляду аж обличчя перекосило. Бо одна зі сцен по своїй постановці наближається до рівня пізнього міхалкова. Та і взагалі іноді здається, що фільм наче от прям для росіян знімали, з якою ціллю правда складно сказати. Але не здивуюсь, якщо десь на піратських сайтах фільм трохи перемонтують, переозвучать і подадуть це все на серйозних щах як горор про "хохловідьму як вбиває мальчікав в трусіках".

Тож "Конотопська відьма" вийшла не страшною, не терапевтичною, та і за великим рахунком не сильно то і цікавою.

Не знаю, чи читають мене нью-йоркці, але от вам розкішна новина від Letterboxd та кінотеатру Metrograph.

Ну або можете поділитись зі своїми друзями, що живуть у Великому Яблуку, бо прям класику показують.

P.S. ну і величезний респект Довженко-центру – показали приклад топової культурної дипломатії.

Подивився перші дві серії "Плурибусу", нового серіалу від Вінса Гіллігана і шо хочу вам сказати — згадав чортяка Вінс добрі деньки часів "Ікс-файлів" і зробив дуже прикольний сай-фай.

Я не сильно слідкував за промокампанією шоу, але мені здалось, що вона була доволі мінімальною, і не дарма, бо навіть зав'язку серіалу не сильно хочеться переповідати.

Але скажу декілька речей не про сюжет. Перша — Рей Сігорн, яка і в "Краще дзвонити Солу" була чудовою тут просто сяє в головній ролі.

Друга — бюджет Гіллігану видали цього разу хороший і це відчувається, тож картинка тут ледь не кіношна.

Третя — окрім того, що приємно знов побачити сайфай від Вінса, він вже в перших епізодах піднімає одразу ж декілька цікавих ідей, тому серіал буде цікаво дивитись не тільки заради сюжету (а він тут все одно інтригуючий), але й тому, які паралелі з нашою реальністю можна провести.

Тож якщо ви, раптом, як я, хіба що бачили постер до серіалу та короткий синопсис — ідіть дивитись. Тільки не очікуйте нового "Брейкін Беду" чи "Сола", бо цього разу Гілліган повернувся до витоків.

Після останніх новин настрій такий.

Шукав вчора собі фільм під "chinatown mood" і вирішив глянути стрічку "Night moves" Артура Пенна з Джином Гекменом в головній ролі.

"Нічні ходи" - доволі цікавий неонуар з класичною зав'язкою - головного героя, приватного детектива Гаррі Мозбі наймає колишня акторка Арлін, щоб знайти свою зниклу доньку. А паралельно з цим шлюб головного героя починає тріщати по швах.

"Нічні ходи" цікаві в першу чергу не сюжетною інтригою, а самою атмосферою середини сімдесятих в Штатах із атмосферою зневіри та безвиході.

“There should be a law”
“There is”

"He was the only man around who got nicer as he got drunk. lt may not sound like much to you, but believe me, in these parts, it's a good deal."

“Who’s winning?”
“Nobody, one side’s just losing slower than the other.”

Ось декілька цитати з цього фільму, які доволі непогано показують його атмосферу. Взагалі "Нічні ходи" доволі добре написане кіно, з купою класних цитат, які добре врізаються в пам'ять.

Звісно, головий козир стрічки - Джин Гекмен в головній ролі, який чудово втілює роль нуарного детектива з сімдесятих - розгубленого, терзаного сумнівами та розбитого. Він, по суті, є втіленням загального розчарування, яке з'явилось в Штатах, і яке в свою чергу вилилось в багатьох фільмах Нового Голівуду.

Загалом, якщо шукаєте атмосферу безвиході та розчарування для #Noirvember, то "Нічні ходи" буде гарним вибором.

А от цей момент я якось упустив.

Заздрю американцям, адже у них з 5 грудня в прокат вийде "Kill Bill: The Whole Bloody Affair".

Це комбінована версія двох частин "Вбити Білла" з хронометражем в 281 хвилину (включно з 15 хвилинним антрактом). Тарантіно вперше показав її ще у 2011 році в своєму кінотеатрі New Bewerly в Лос-Анжелесі.

В фільмі буде інший монтаж, а також не буде цензури. Окрім цього там також буде новий анімаційний епізод, якого не було в театральних версіях двох частин.

Взагалі, дуже цікаво було б подивитись, сподіваюсь, що з часом ця версія з'явиться десь на стрімінгах.

Ну і після прокату нарешті буде знято питання про те як рахувати фільми Квентіна - "Вбити Білла" буде просто четвертим фільмом.

Ось трейлер, якщо раптом не бачили.

От я скучив за таким маркетингом: в Apple Books можна завантажити уривок з роману головної героїні серіалу "Плурибус" Керол Стурки "Кривава пісня Вікаро". Правда, в Україні вона недоступна.

Сьогодні в челенджі #Noirvember за планом скандинавський нуар і це нагадало про трилогію "Дилер" Ніколаса Віндінг Рефна і про те, що в мене є про неї готовий текст.

У дев'яностих молодий данець Ніколас Віндинг Рефн не довчившись у Штатах в Американській академії драматичних мистецтв (його виключили за те, що жбурнув стіл у стіну), наважився зняти жваву та приземлену кримінальну драму, про життя дрібних наркоторговців у Копенгагені. Дебютний фільм мало не опинився у небутті – фестивалі відмовлялися приймати стрічку, адже Рефн, надихнувшись раннім Скорсезе та Касаветісом, показав кримінальні будні датської столиці мало не з документальною достовірністю. Тремтяча камера Мортена Себорга, переслідує героїв по вулицях, стрипклубах, підворіттях, кублах і різноманітних закидках створювала вражаючий ефект присутності.

На головні ролі Рефн набрав акторів-початківців, і саме йому можна дякувати за те, що подарував світові Мадса Міккельсена, який дебютував у великому кіно саме в “Дилері”. Окрім цього, в епізодах Рефн зняв справжнісіньких злочинців, яких він зустрів на вулицях Копенгагена. Ну і не можна відзначити той факт, що як мінімум у першій частині відчувається дух «Догми 95». Все це створює абсолютно унікальну, “сиру” атмосферу низового кримінального світу Данії.

Характерна особливість трилогії «Дилер» — в ній відсутній центральний герой. Кожна нова частина змінює фокус і робить центральним одного з другорядних героїв попередньої стрічки. Перша частина показує тиждень із життя вуличного наркоторговця Франка (Кім Бодніа): він розводить довірливих лохів, кутить зі своїм бро і напарником Томмі (Мадс Міккельсен), вплутується в хитромудрі угоди з сербом Міло (Златко Бурич), а в глибині душі страждає від кохання до елітної повії Вік (Лаура Драсбек). Класична історія про те, як у дрібного ділка все пішло не за планом, а проблеми почали множитись, як голови у гідри. Фільм називали датськими «Злими вулицями», але без супутнього гангстерського пафосу та лиску. Цікаво, що Рефн не звертає уваги на жанрові рамки та не соромиться лізти своєму герою в душу, так що психологізм першого «Дилера» стає приємною прикрасою стрічки.

У другій частині під софітами опиняється вже Томмі – через кілька років після подій першої частини герой Міккельсена вкотре виходить із в'язниці та намагається освоїтися на волі. Для цього він звертається до свого суворого та деспотичного батька Герцога (Лейф Сільвестр), який хоч і з небажанням, але все ж погоджується дати роботу. Тим часом, старий приятель Томмі Кицька Курт пропонує тому влізти в чергову наркоугоду, а на горизонті з'явиться стара подружка з дитиною, яка вимагатиме допомоги і скласти тест на батьківство.

Другу частину Рефн вирішив знімати після того, як став банкрутом через провал англомовного дебюту “Страх Ікс”, напевно, саме тому тема боргів тут найгостріша з усіх фільмів трилогії. Тим не менш, у цій частині вже можна розглянути фірмові особливості Рефна: атмосфера трохи сюрреалістична, в кадрі розливається неон, а в саундтрек починає тяжіти до електронної музики. Крім того, у другій частині психологізм ще більш значущий – проблеми Томмі, явно пов'язані з вихованням та стосунками з батьком, а для розбору сюжету так і хочеться викликати привиду доктора Фройда. А вишенька на цьому торті – блискуча гра Мадса Міккельсена.

У третьому фільмі Рефн вже переключається на наркоторговця Міло (який мимоходом був і в другій частині) – він ходить на зустрічі анонімних наркоманів і готується до пишного святкування двадцятип'ятиріччя своєї доньки. Паралельно з цим йому приходить нове поставка товару, але замість героїну там виявляється екстезі. Приблизно протягом доби Міло потрібно вирішити всі ці проблеми, але, як і в першому фільмі все йде через одне місце: підручні труяться через куховарські навички свого боса, десь пропадає кур'єр, а дочка без перерви капає на мізки.

Третю частину данець також знімав для того, щоб віддати борги, тому ця тема нікуди не зникла. Залишився і психологізм, хоча порівняно з другою частиною його поменшало. Натомість у «Дилері 3» стало значно більше жорстокості, цинізму та насильства – це, без перебільшення, найкривавіша частина трилогії. За рахунок цього жанр стрічки зміщується від кримінальної драми у бік трилера. Цьому так само сприяє обмеження часом – у першій частині Рефн давав герою тиждень часу, у другій вже трохи менше, а третій у Міло на все про все є тільки доба. Такі рамки добре ущільнюють дію, але обмежують опис портрета героя.

Попри сумніви данського режисера друга частина стала гітом в національному прокаті, та була досить високо оцінена критиками. Третя ж не змогла здобути такої популярності — данці були незадоволені великою кількістю персонажів-емігрантів. Данська ж мова в третьому фільмі взагалі не є домінуючою, в той час як персонажі розмовляють шаленою кількістю мов: від турецької та албанської до польської та англійської. Подібне мовне різнобарв’я можна побачити хіба що в новому серіалі данця “Копенгагенський ковбой”.

І хоч третя частина не стала популярною на батьківщині Рефна, у світі її прийняли набагато тепліше. Сам режисер вважав її кращою з трилогії та навіть планував зняти ще одне продовження з Мухаммедом, ще одним другорядним героєм трилогії, що мав стати головним героєм “Дилера 4”. Однак виконавець ролі Ільяса Аджак був засуджений до 7-річного ув'язнення, тож трилогії не судилося стати квадрилогією.

Третя ж частина “Дилера” на довгі 18 років буде останньою роботою Рефна на батьківщині, аж доки на початку 2023 року не вийшов “Копенгагенський ковбой”. Збори другого та третього “Дилера” дозволили данцю віддати борги за “Страх Ікс” і нарешті взятись за нові, ще більш амбітні проєкти.

Сьогодні за календарем #Noirvember у нас нуар або неонуар, який радить улюблений режисер. По щасливому збігу обставин як раз подивився такий, а саме "Blow Out" або ж "Прокол" Браяна Де Пальми, який ну дуже любить Квентін Тарантіно та навіть називав його одним з кращих фільмів коли-небудь зроблених.

І воно, насправді, і не дивно, адже деякі режисерські прийоми Тарантіно взяв безпосередньо з цього фільму. Щоправда в кого тільки Квентін не "брав". Втім "Прокол", як на мене, це справжній режисерський майстер-клас, який дійсно треба передивлятись неодноразово, щоб зафіксувати та насолодитись всіма трюками, прийомами та техніками, які використав Де Пальма в стрічці. Останній же надихався в першу чергу "Розмовою" Френсіса Форда Копполи та "Фотозбільшенням" Мікеланджело Антоніоні (тут навіть в назвах очевидний омаж "Blow Up" => "Blow Out").

Ну і слід все ж трохи написати про сюжет: герой Траволти звукорежисер Джек (в фільмі він називає себе soundman) записує звуки для фільму в нічному парку і стає свідком жахливої аварії — авто падає у воду, і Джеку вдається врятувати від утоплення незнайому жінку. А далі в кращих нуарних традиціях виникають проблеми, загадки та підозри.

Взагалі це кіно і для мене могло б стати одним з найкращих, але мене страшно вкурвлює акторська гра Ненсі Аллен, де вона страшно і дуже бісяче переграє. На момент знімань, до речі, була дружиною, ви не повірити, Браяна Де Пальми.

Попри цей невеличкий мінус "Прокол" все ще залишається суцільним візуальним задоволенням з одним з найбільш гірких, але неймовірно красивих фіналів в кіно. Останньою тезою я як раз погоджуюсь із Квентіном Тарантіно повністю.

Том Круз отримав почесного Оскара.