☆ неначе миті вічної краси. ☆
дівчинонька складала ті рядки,
де парубка одного вихваляла.
його красу, що була схожа на стежки,
якими вони завжди в ліс гуляли.
його яснії очі наче світ
чарівний та незнаний ще нікому.
веселий сміх його, немовби первоцвіт,
незліченні книжки у нього вдома.
він слухав, як застигли у рядочках
лани широкії та небо, світлі голоси.
завмерли, змусили й його замовкнуть,
неначе миті вічної краси.
боязно стало вже чекати літ,
що перевернуть дійсність всю навколо.
страшно змінитися, залишити цей світ,
не буть таким прекрасним вже ніколи.
вічна краса була омріяна краями,
наклав на себе руки уві сні.
лишив він після себе ліс з гаями
та дві краплі рубінові на полотні.
те фото молоденького хлопчини
лежало на холодному трюмо.
стрічечка з краю тиснула донині,
тремтіли руки матері його.
вічно прекрасний, вічно чарівний,
пшеничні кучері спускалися на плечі.
казав, що краще вмерти молодим,
ніж рвати фото на шматки в старечі.
дівчинонька складала ті рядки,
де парубка одного вихваляла.
його красу, що була схожа на стежки,
якими вони завжди в ліс гуляли.
його яснії очі наче світ
чарівний та незнаний ще нікому.
веселий сміх його, немовби первоцвіт,
незліченні книжки у нього вдома.
він слухав, як застигли у рядочках
лани широкії та небо, світлі голоси.
завмерли, змусили й його замовкнуть,
неначе миті вічної краси.
боязно стало вже чекати літ,
що перевернуть дійсність всю навколо.
страшно змінитися, залишити цей світ,
не буть таким прекрасним вже ніколи.
вічна краса була омріяна краями,
наклав на себе руки уві сні.
лишив він після себе ліс з гаями
та дві краплі рубінові на полотні.
те фото молоденького хлопчини
лежало на холодному трюмо.
стрічечка з краю тиснула донині,
тремтіли руки матері його.
вічно прекрасний, вічно чарівний,
пшеничні кучері спускалися на плечі.
казав, що краще вмерти молодим,
ніж рвати фото на шматки в старечі.
❤🔥3
☆ далеко? ☆
а ти від мене, любий, так далеко,
напевно близько десяти мільйонів миль.
чи цілих десять тисяч років,
або одненьку непомітну мить.
можливо кілька метрів під землею,
чи над птахами торкаєшся хмар.
літаєш може прямо біля мене
та непомітний для людей без їхніх чар.
де б ти не був напевне ти не знаєш..
твоя футболка досі у моїй кімнаті.
охайно складена в новенькому комоді,
хоча змінив їх я вже так багато.
щодня я задивляюся на зорі,
бо це єдина спільна наша риса.
та часто-часто думаю, що Богу
не слід було ось так з нами чинити.
слід було дати нам хоч трохи більше часу,
я би тоді дослухався до вітру, до птахів,
тоді я знав би спосіб та не згаснув,
куди до тебе бігти б зрозумів.
місяць щоночі у вікно моє дивився,
він нагадав мені про телефонні балачки
та розповів мені, як сильно ти за мене бився,
коли ще міг дивитися на наші зірочки.
мені б хотілося повірити у небо,
довіритися всесвіту та снам.
щоб знати, якщо Бог все ж є у тебе
ми погуляємо колись ще по світам.
а ти від мене, любий, так далеко,
напевно близько десяти мільйонів миль.
чи цілих десять тисяч років,
або одненьку непомітну мить.
можливо кілька метрів під землею,
чи над птахами торкаєшся хмар.
літаєш може прямо біля мене
та непомітний для людей без їхніх чар.
де б ти не був напевне ти не знаєш..
твоя футболка досі у моїй кімнаті.
охайно складена в новенькому комоді,
хоча змінив їх я вже так багато.
щодня я задивляюся на зорі,
бо це єдина спільна наша риса.
та часто-часто думаю, що Богу
не слід було ось так з нами чинити.
слід було дати нам хоч трохи більше часу,
я би тоді дослухався до вітру, до птахів,
тоді я знав би спосіб та не згаснув,
куди до тебе бігти б зрозумів.
місяць щоночі у вікно моє дивився,
він нагадав мені про телефонні балачки
та розповів мені, як сильно ти за мене бився,
коли ще міг дивитися на наші зірочки.
мені б хотілося повірити у небо,
довіритися всесвіту та снам.
щоб знати, якщо Бог все ж є у тебе
ми погуляємо колись ще по світам.
🍓3
☆ листи. ☆
проміння сонця тебе цілувало
та щічкам дарувало плямки ті.
якби ж ти, щастя моє, лише знала,
наскільки вони і без того золоті.
гілки дерев сонети тобі передали,
як тільки на світанку встала ти.
листям своїм вони складали
усі мої для тебе лиш листи.
ти усміхалась до болючого прекрасно,
я чув про це від пташок у тіні.
хотілося залити дощем рясним,
усі сліди на твоєму вікні.
співав до пташок та благав я місяць,
аби промінням сонце берегло.
проте почувши про того хлопчину..
ти краще думай, що оті листи його.
що він посеред ночі тихо мріяв,
та уявляв твоє волосся серед снів.
що він співав пташкам, троянди сіяв,
аби уранці погляд твій горів.
адже ніколи тебе не побачу,
лише бажатиму я стерти ті сліди.
посеред ночі зовсім не заплачу,
тільки помрію, щоб була щаслива ти.
місяць щеза з очей під світлом сонця,
ти прокидаєшся, відходиш ти від снів.
а ми не бачилися, моя люба, досі,
серед загублених на дні старих човнів.
нічка мене голубила, любила,
та прикриваючи крилом від усіх бід
зізналася, що ненароком загубила
листи твої мені й ромашок цвіт.
проміння сонця тебе цілувало
та щічкам дарувало плямки ті.
якби ж ти, щастя моє, лише знала,
наскільки вони і без того золоті.
гілки дерев сонети тобі передали,
як тільки на світанку встала ти.
листям своїм вони складали
усі мої для тебе лиш листи.
ти усміхалась до болючого прекрасно,
я чув про це від пташок у тіні.
хотілося залити дощем рясним,
усі сліди на твоєму вікні.
співав до пташок та благав я місяць,
аби промінням сонце берегло.
проте почувши про того хлопчину..
ти краще думай, що оті листи його.
що він посеред ночі тихо мріяв,
та уявляв твоє волосся серед снів.
що він співав пташкам, троянди сіяв,
аби уранці погляд твій горів.
адже ніколи тебе не побачу,
лише бажатиму я стерти ті сліди.
посеред ночі зовсім не заплачу,
тільки помрію, щоб була щаслива ти.
місяць щеза з очей під світлом сонця,
ти прокидаєшся, відходиш ти від снів.
а ми не бачилися, моя люба, досі,
серед загублених на дні старих човнів.
нічка мене голубила, любила,
та прикриваючи крилом від усіх бід
зізналася, що ненароком загубила
листи твої мені й ромашок цвіт.
❤5🔥3❤🔥1👍1💋1
мене питають
кожну мить
не краще було б відпустить?
куди пускать, як він – єдиний, хто наставля мене на шлях?
куди пускати, як ніхто, крім нього,
не розгледів у моїх очах щось більш живе, ніж просто марність,
ніж темряву сліпу, пекучу заздрість?
навіщо мені інші, якщо він ніколи не зникав із моїх снів,
якщо його одне лиш слово,
одна лиш фраза кинута всерйоз може спинити мене в світі, де не лишилося нічого, крім нескінченних загроз?
як же забути, якщо думать я ні про кого більш не міг,
тисячоліттями чекав би, якщо після всього пекла мене ти пустиш на поріг
та обійнявши прошепочеш «також без тебе я не міг».
я не згадав би про страждання, забув про холод уночі, лише б наприкінці пустого існування перепочить на твоєму плечі.
відчути пальці у волоссі, аби злий світ до нас не вдерся, і подумки подякувати небу за це, певно заслужене, безсмертя
й за те, що дочекатись тебе зміг.
я не забуду ніколи про тебе.
хоч ти проси, запевняй за потреби.
хоч усміхайся тепліше за всіх, або ж виштовхуй в зиму за поріг,
хоч бий мене в груди, ламаючи пальці,
або притискайся в сльозах мов
страждальці.
будь сонцем і грій, знов випалюй зіниці
я знаю, залишаться лиш одиниці.
та я розірву свої груди руками,
ламаючи ребра твоїми словами,
віддам тобі серце, віддам тобі душу –
хоч знову повторюй, що зовсім не мушу.
який мені сенс жить на білому світі, якщо ти раптово пропадеш у літі?..
чекатиму мовчки до самої смерті, хоч вісімсот років просиджу у смерчі,
який відірве мені кожну кінцівку,
розвалить умить мою рідну домівку,
розіб'є надії на краще об гори,
утопить всі спогади добрі у морі,
бо потім ти світлом опадеш на землю, поглянеш на мене, впізнаєш напевно.
опустишся поруч зі мною додолу, а я зрозумію – це варте усього.
кожну мить
не краще було б відпустить?
куди пускать, як він – єдиний, хто наставля мене на шлях?
куди пускати, як ніхто, крім нього,
не розгледів у моїх очах щось більш живе, ніж просто марність,
ніж темряву сліпу, пекучу заздрість?
навіщо мені інші, якщо він ніколи не зникав із моїх снів,
якщо його одне лиш слово,
одна лиш фраза кинута всерйоз може спинити мене в світі, де не лишилося нічого, крім нескінченних загроз?
як же забути, якщо думать я ні про кого більш не міг,
тисячоліттями чекав би, якщо після всього пекла мене ти пустиш на поріг
та обійнявши прошепочеш «також без тебе я не міг».
я не згадав би про страждання, забув про холод уночі, лише б наприкінці пустого існування перепочить на твоєму плечі.
відчути пальці у волоссі, аби злий світ до нас не вдерся, і подумки подякувати небу за це, певно заслужене, безсмертя
й за те, що дочекатись тебе зміг.
я не забуду ніколи про тебе.
хоч ти проси, запевняй за потреби.
хоч усміхайся тепліше за всіх, або ж виштовхуй в зиму за поріг,
хоч бий мене в груди, ламаючи пальці,
або притискайся в сльозах мов
страждальці.
будь сонцем і грій, знов випалюй зіниці
я знаю, залишаться лиш одиниці.
та я розірву свої груди руками,
ламаючи ребра твоїми словами,
віддам тобі серце, віддам тобі душу –
хоч знову повторюй, що зовсім не мушу.
який мені сенс жить на білому світі, якщо ти раптово пропадеш у літі?..
чекатиму мовчки до самої смерті, хоч вісімсот років просиджу у смерчі,
який відірве мені кожну кінцівку,
розвалить умить мою рідну домівку,
розіб'є надії на краще об гори,
утопить всі спогади добрі у морі,
бо потім ти світлом опадеш на землю, поглянеш на мене, впізнаєш напевно.
опустишся поруч зі мною додолу, а я зрозумію – це варте усього.
❤🔥2
☆ глибина. ☆
темрява. вода наче зривається на крик,
що пробирає до кісток крижаним інеєм.
в агонії єством усім тремтить
рве пазурами небо та лишає білі лінії.
у морі дна не видно, чорні очі
вдивлятимуться у твоїх білки.
проте зір дорогоцінний вод тих товщі
забрали сотні років тому за гріхи.
посеред крижаного океану
щиколотки торкаються кістки.
хвилі його введуть в сліпу оману
та здеруть маски мертвих душ ляльки.
хвилі заввишки з кілометри
збивали рваний вітер до крові.
але ж цунамі не береться з небом світлим?
вітре, гадаю, треба дякувать тобі.
море тягнуло за собою
жахливий сморід смерті та образ.
завершать темні сутності волати під тобою,
тоді врешті звучатиме наказ.
з глибин піднімуться заховані бажання,
чіпляючи кінцівки між міцних щелеп.
червоні краплі хвилі злижуть за тобою
та не позбавлять твою душу від халеп.
скільки істот були загублені війною,
море розірве втричі більше своїм тиском.
й як вітер винесе до берегу прибоєм
стягнеться шия ріжучим намистом.
погляд сліпих очей на білій шкірі,
що відчуває сльози через крик.
витравивши останнії надії
всміхнеться, затихаючи навік.
темрява. вода наче зривається на крик,
що пробирає до кісток крижаним інеєм.
в агонії єством усім тремтить
рве пазурами небо та лишає білі лінії.
у морі дна не видно, чорні очі
вдивлятимуться у твоїх білки.
проте зір дорогоцінний вод тих товщі
забрали сотні років тому за гріхи.
посеред крижаного океану
щиколотки торкаються кістки.
хвилі його введуть в сліпу оману
та здеруть маски мертвих душ ляльки.
хвилі заввишки з кілометри
збивали рваний вітер до крові.
але ж цунамі не береться з небом світлим?
вітре, гадаю, треба дякувать тобі.
море тягнуло за собою
жахливий сморід смерті та образ.
завершать темні сутності волати під тобою,
тоді врешті звучатиме наказ.
з глибин піднімуться заховані бажання,
чіпляючи кінцівки між міцних щелеп.
червоні краплі хвилі злижуть за тобою
та не позбавлять твою душу від халеп.
скільки істот були загублені війною,
море розірве втричі більше своїм тиском.
й як вітер винесе до берегу прибоєм
стягнеться шия ріжучим намистом.
погляд сліпих очей на білій шкірі,
що відчуває сльози через крик.
витравивши останнії надії
всміхнеться, затихаючи навік.