Коли всі, окрім Сета, Ісіри та Джейсена, пішли — а останній і далі незатишно м'явся біля дверей, — Нері знову повернувся до Сета.
— Я чув, що відбувається в Зіворі, і... — Він урвав себе, вражений горем, що різко контрастувало з тією застиглою маскою, яку останнім часом звик носити. — Що сталося з моїми котами?
Сет кивнув і стиснув його плече.
— Щойно я зрозумів, що можуть бути неприємності, одразу відвіз їх до Суни. Ти ж її знаєш, правда? Вона приносить мені насіння з аграрного округу. Їй подобаються ці коти. Вона про них подбає.
Плечі Нері розслабилися від полегшення. Він повільно й тремтливо видихнув, ніби стримував це дихання кілька днів поспіль.
— Не думаю, що їм це сподобалося, — сказав Сет, — але мені вдалося впіймати всіх чотирьох.
— Чотирьох? — перепитав Нері.
— Тих чотирьох, що гидили в мої клумби. — Сет насупився. — Чорний, той, що з надщербленим вухом, маленький смугастий...
— Дасті й Сперроу.
— ...рудий і той плямистий, який шипить, коли намагаєшся його погладити.
Нері виглядав смертельно збентеженим.
— Вони не мої.
— ...Ага.
Сет скривився й почухав потилицю.
— Бляха

— Зачекайте! — Халані кинулася вперед. — А що з нашою подругою? Коли ми зможемо її побачити? Як нам дізнатися, чи з нею все гаразд?
Тремтіння в її руках стало неконтрольованим.
Кожна секунда без Вінні відчувалася так, ніби ще один уламок її минулого відламувався й зникав, як фотографія її батьків, яку Дана розірвала в Брейдергельмі.
Незнайомі будинки стояли мовчазними свідками її відчаю.
Жінка зупинилася й озирнулася через плече.
— Я дозволю вам побачити її завтра. А щодо її стану... — Вона підвела погляд до неба. — Тепер усе залежить від богині місяця — житиме вона чи помре.
— Та що, в біса, це має означати?
Шеф проігнорувала її й пішла геть. Плащ майорів за її спиною, а за нею рушили всі, окрім двох постатей.
— Зачекайте! Просто скажіть, чи з нею все добре! — голос Халані розлетівся прохолодною ніччю, але відповіді вона не отримала. Її нижня губа затремтіла, поки слова знову й знову відлунювали в голові.
«Тепер усе залежить від богині місяця — житиме вона чи помре».
Житиме.
Чи.
Ні.
Халані не могла дозволити, щоб долю Вінні вирішувала якась містична сила. Вона зробила кілька кроків уперед, готуючись стукати в кожні двері в пошуках подруги, але дорогу їй перегородила велика постать.
— Такеши... не треба. Будь ласка, не треба. — Халані ненавиділа благати, але відчай узяв гору. — Я мушу знайти її.
Та Такеши не зрушив із місця.
— Знайдемо, Кейнс. Якщо завтра вони не відведуть тебе до неї, ти ж знаєш — я переб’ю тут усіх, щоб повернути її тобі.

— Ти настільки низької думки про себе, що справді вважаєш себе найгіршим, що могло зі мною статися?
Усе тіло Такеши завмерло. Він злизав дощові краплі з губ і подивився на неї згори вниз, як людина, яка щосили намагається не дозволити себе роздерти навпіл.
— Я знаю, що так і є, Кейнс. Я став капітаном тому, що був безжальним — хорошим солдатом, готовим розірвати будь-кого на шматки. Мене не хвилювало нічого, окрім ув’язнення в’язнів у Брадергельмі. Це був мій обов’язок. Усе, що я мав. Але потім з’явилася ти і... — він глузливо фиркнув і похитав головою, ніби тепер це вже не мало значення. — Я намагався переконати себе, що не монстр. Що завдаю болю людям лише тоді, коли це необхідно. Але ми обоє знаємо, що це брехня. Можливо, я міг зупинити Наглядача від убивства тих в’язнів, але навіть не спробував. Єдине, що мене хвилювало, — щоб ти не померла.

— Такеши. — Вона похитала головою, не в змозі змусити тіло рухатися. — Я... я не можу.
— Можеш, — жорстко відрізав він, вірячи в неї більше, ніж вона сама в себе. — Я буду поруч увесь час. Ти довіряєш мені настільки, щоб я зміг тебе захистити?
Над головою прокотився грім, а дощ ніби сповільнився. Серце шалено билося, поки вона дивилася в його спокійні чорні очі — єдиний якір серед бурі.
І в ту ж мить вона зрозуміла відповідь. На всій поверхні Землі не було нікого, кому вона довіряла б своє життя більше, ніж Такеши Стіллу.
Халані кивнула, і його обличчя затверділо від рішучості, ніби її довіра справді щось для нього означала.

Перед очима розкинулося сіре й безкрає море, спокій якого порушував лише білий пінистий слід за кормою корабля. Удалечині все ще бовваніли скелі Авреліту, над якими спалахували блискавки шторму, але тут вода була значно спокійнішою. Холодний вітер укусив за щоки, залишаючи червоні сліди, але вперше з моменту втечі від мисливців я могла дихати на повні легені. Цей балкон став для мене тимчасовим порятунком, проте небезпека знову наздогнала мене зі спини.
— А ось і ти.
Я здригнулася, коли знайомий голос прошив мене наскрізь. Заплющивши очі, я набрала повітря й повернулася, упершись поглядом прямо в кремезну постать чоловіка.
Перед самим капітаном.
Сейблом.

— Чому стоїмо без діла?! — раптом гучно гаркнув він у бік матросів, що досі вешталися біля борту, ледь помітно хитнувши головою в їхньому напрямку, але так і не розірвавши нашого зорового контакту.
Команда миттєво підкорилася й кинулася назад до своїх обов'язків. Грім перевів глузливий погляд з мене на капітана й з лукавою посмішкою покрокував назад до штурвала.
— Бачу, ти досі тут, — мовив Сейбл, схрестивши руки на своїх широких грудях, від чого його м'язи під шкірою напружилися.
Я ніяк не могла втриматися, аби знову не зиркнути на його татуювання — комір сорочки злегка розійшовся, оголюючи гарячу шкіру. Могутні щупальця велетенського спрута обвивали якісь слова, яких я не могла прочитати через незнання грамоти. Поруч із ними красувався людський череп, що стояв пліч-о-пліч із пробитим серцем, і…
— Маленька рибко, попри те, що мені неймовірно приємно відчувати на собі твій допитливий погляд, я, здається, наказав усім повернутися до роботи.

Я черпаю більше сили, змушуючи пісню сильніше тиснути на його опір. Перш ніж я встигаю вирішити, що саме хочу змусити його зробити, його коліна з глухим стукотом ударяються об палубу. Він опускається на коліна переді мною, злегка схиливши голову; його дихання нерівне, наче він біг на величезну відстань і тільки тепер зупинився, щоб перевести подих.
При виді його в такому стані моє серце шалено б’ється об ребра, і пісня затихає на моєму язиці.
— Я не хотіла... — я не продовжую, бо немає слів, які б сюди підійшли.

Він посміхається.
— Люба, — видихає він, — якщо ти хотіла бачити мене на колінах, могла б просто сказати.