океан тиші між нами лежить,
майбутнє тремтить, наче проміння світанку.
незрозумілість ховає в собі,
що стане з нами?
повір, не варто знати

не варто хвилюватись про те, що немає,
можливо, й не станеться цього кінця.
теперішнє завжди сильніше,
тримай його міцно, воно нас зігріє.

насолоджуйся тим, що зараз живе,
бо в світі все швидкоплинне.
хапай ці хвилини, поки вони — твої,
не дай їх забрати в холодній пустоті.

легкість у грудях,
де зовсім немає тривог.
мить тиші, жодних турбот,
та десь у глибинах – невпинний зворот.

ти знаєш, я – шкода,
та все ж повертаєшся знову щоразу.
мить тепла, короткий політ,
і знову розтанеш у сірій блакиті.

я – спокуса, солодкий обман,
що манить у безмежний туман.
мить стає простішою, легшою враз,
але чи потрібна вона кожен раз?

боюсь відкритися в пітьму,
де минуле сховалось в уламках думок.
а раптом – не те світло, що мені не вистачає,
а тільки холод і черговий урок.

боюсь, що слова стануть ножем,
що правда відкриється, гірка і пуста.
що розіб'юся під важким дощем,
а біль мене огорне знову сповна.

що якщо – не той, ким здається у сні?
що якщо це лиш гра свідомості?
боюсь доторкнутись до цієї стіни,
щоб не втратити знов віру в себе й в життя.

серед снів розливається ніжний мотив,
наче вітер торкає забуті думки.
щось незтримне веде, наче тихий порив,
чи то надія, чи то марний сюжет,
що лишає мене серед сумнівів своїх.

люди поруч — мов вогонь у нічній пітьмі,
то зігріють, то зникнуть без жодного слова.
їх присутність ненадовго,
розчиняється часом і зникає раптово.

не чіпляйся за кроки, за тіні по дорозі,
бо ніхто не належить нікому навік.
прив’язаність тисне, мов тягар на плечах,
а відпустити — значить зробити свій вибір.

не варто чекати, що хтось стане всім,
бо шляхи перехрещуються лише на мить.
ті, хто йдуть, залишають у серці уроки,
а ти далі йдеш — хай і сам, але вільний.

зрештою, кожен один у собі,
і немає нічого, крім тиші і болю.
не шукай в інших те, що бракує тобі,
бо відповіді завжди в твоїй голові.

майбутнє розпливається в сірій імлі,
кожен новий день – ще один крок по розбитому льоду.
не вистачає сил на перший ковток,
тіла вже не відчуваєш, а голова кричить:
хто я? де моє місце?

ранок, пігулки від болю, вода та тяжкість у грудях,
хоч і ці пігулки ніколи не зможуть
знеболювати той біль, який відчуваю –
виходу іншого не шукаю.
погляди колють з усіх боків,
що змушує руки опустити вниз?

немає сил почати день нормально,
тиск на серце, думка, що ріже, як ніж:
якби я зникла, хто б це помітив?
все одно я знову прокинаюсь.

я полюбив тебе весною,
коли ти була мені чужою,
як корабель, що пливе по безкраїй мрії,
не знаючи, про те, що чекає далі.

ти був як титанік, вражений красою,
і я була, як безжальна хвиля,
ми зустрілись на краю цієї долі,
і серце рвалось, знаючи, що це все даремно.

але я полюбила тебе, як шторм,
ти — мій океан, мій безмежний всесвіт,
і хоч розбились ми, мов крижана брила,
в твоєму погляді я залишилась назавжди.

навколо світ такий гучний —
сміх, вогні і рухи.
всі поспішають, день бринить,
вплітає зорі у їхні мрії

лунає сміх, лунає пісня,
все в русі — місто, люди, світ.
а я стою між цим беззвучно,
мов за склом власних тривог.

не сум, не радість — просто порожньо,
немов між кадрами філму.
а десь у глибині невимовне
знов розгортає крила сну.

можливо, завтра стане легше,
можливо, зникне цей туман.
віднайду свій власний ритм,
і світ заграє голосніше.

та і може, це мине,
розтане в променях ясних.
і знов відчую знову сили
як жити, любити, горіти серед них.

знову це дивне повітря в кімнаті
наче хтось залишив там частину весни
запах дощу
і тепло, яке — не для мене

я мовчки рахую кроки до дому
і кожен — про нього, хоча й не признаюсь
пальці стискають не його долоню
а лише уяву, що ніч не забрала

мені лишаються сни
де все майже торкання, майже слова
я там сміюся, а він — дивиться
ніби знає, ніби відчуває

а потім прокидаюсь
і ранкове світло ранить сильніше ночі
бо знову день
у якому ми просто не перетнулись

не розумію твоїх почуттів.
мовчиш, посміхаєшся не мені.
шукаючи в кожному слові себе,
випадкові жарти,
погляд, якого я не мала б ловити.

я так хотіла б подивитись в твої очі —
і не ховати тривогу.
не думати, що там — порожнеча або хтось інший.
просто подивитись без сумнівів.

чи ти теж відчуваєш це — хоч на мить?

може, я для тебе — просто хтось на фоні.
а може, навпаки — просто ти ще досі мовчиш.

хочу бути поруч.
без страху, без сумнівів.
просто поруч.  і цього вже надто багато…
і все ще так мало.

він — як дощ у спеку,
несподіваний, тихий,
торкається серця —
і зникає у мріях.
і що робити якщо,
не можу позбутися
думок про тебе.

ти мовчиш,
а я вже втретє
пишу в нотатки «ну чому саме він».
гублюсь у погляді,
а він
просто мовчить.
як завжди.

він не знає,
про що я мовчу,
хоч і всередині
все кипить.

бо знову думаю:
«та ні, точно щось було».
а було?
тільки він.
і моя дурна надія.

і я вже втомилась.
я не його.
і, здається,
ніколи не буду.

«але чомусь
в голові тільки
ти.»

ти мовчиш — і, мабуть, так і треба.
я не пишу, відчуваю, що не варто.
все спокійно, стабільно.
ніби байдуже, ніби й нормально.

я гуляю, слухаю улюблені пісні,
сміюсь, ніби все, як треба.
але буває — щось не те.
і в голові знову ти.

не скажеш, що ми були близькі.
але ж чомусь мені не вистачає.
не тебе прямо — а того всього,
що було між рядків, що зникає.

мені добре. ну майже. не брешу.
просто часом ловлю себе на тому,
що хочеться, щоб ти хоч щось —
не знаю. слово. думку. дотик.

нічого чекати
ти ж знаєш – не вийде
нема про що розмовляти,
мовчання для мене – відповідь теж

не треба шукати причин,
там, де їх вже немає
і навіть сумувати немає сенсу –
все одно все минає

нічого назад повертати,
якщо між нами тиша –
то нічого вже не чекає на нас.