— Слово "єбать" має багато різноманітних способів використання. "Єбать!" можна сказати в двох варіантах: коли відбулось щось дуже погане, і так само коли відбулось щось дуже хороше і радісне. Навіть інтонація буде схожа. Також це слово може позначати безпосередньо процес. А ще можна додати одне слово, і вийде "єбать-єбать" — вираження крайнього занепокоєння і тривожності.
— А як же "єбать-копать"?
— Це не літературний вислів, не розглядаємо.

#діалоги

Проносила потилицю з класичними афрокосами рівно два місяці, брейди зверху переплітала раз на 4 тижні.

Прокляла все на світі, доки розплутувала те, що звалялось в місці відростання афрокос, за допомогою оливкової олії та вимушеного мазохізму 🥲

Але завтра йду заплітатись ще.

#коротке

А ми сьогодні знімали шось кросиве: мороз, сонце, вітер, крижана пустеля замерзлої води.

І збирали мене на зйомку всім темним селом, звісно.
Як будуть фоточки, розкажу, що чиє 😁

Але мені це за вайбом нагадало старі-добрі фестивальні часи, коли на костюм товаришу можуть скидатись десятеро.

#коротке

А от скажіть мені: нормальні стоматологи в Києві залишились не за всі гроші світу?
Проблем багато, тож дешево не буде, але 110к я поки теж платити не готова.

Буду вдячна за рекомендації.

Це якась шляпа: поспілкувавшись трохи по навчанню та роботі з чатом gpt я тепер бачу написані ним пости так само, як чую з перших звуків АІ-музику.

Весь інстаграм в цих коротких-емоційних-крінжових фразах.

Окей, ладно, я розумію, що структурувати і конспектувати самому може бути складно й довго, а мовні моделі дійсно спрощують цей процес. Але ж формулювання i tone of voice не викликають нічого, окрім бажання ригать.

Чи це зі мною щось не так і мене глючить?

#размишлізми

Сьогодні 4 роки з дня моєї мобілізації, а святкую я цю шляпу підписанням контракту.

Радіостанція "пройобана молодість" веде мовлення для вас, не перемикайтесь 🥰

#коротке

Сон.
Я – файтер-варвар в якомусь навколокосмічному сеттингу.
Дуже схожа на Хабру (моя персонажка в DnD-кампанії по Еберрону)

Спочатку сцена: ми б'ємося проти недружньої команди, але регламентовано якимось хитромудрим кодексом честі, при цьому досить жорстоко.

Підбігає величезний чувак типу Халка, страшний, у крові, реве, в нього вчепилися двоє якихось замурзаних тоненьких дівчаток.
У мене мандраж, я підскакую до нього, рублю раз, він такий:

– Не вийшло!

Рублю другий раз. Обоє дівчат відпадають, розрубані навпіл.
Він посміхається:

– Дякую.

І я розумію, що це взагалі мій побратим по пачці, а вони – якісь паразити і взагалі не люди були. Я цього не знала, а моя персонажка – знала, і одразу била по них, допомагаючи «халку».

Потім ми готуємося до основної сутички, і представники іншої команди стікаються в ту ж залу.

Я розумію, що рубатися будемо зовсім серйозно, і це чи не мій перший бій такого турнірного формату, хоч і далеко не перший взагалі.

Ми коротко переговорюємо з командиром про тактику. Він – досить шахраюватого вигляду рога, я розумію, що набагато сильніша за нього, але відчуваю повагу під час розмови.

Він каже:

– Ти – основна ударна сила в цьому бою. Не показуй цього завчасно. Не атакуй першою, у тебе є своє завдання, але коли вони будуть наближатися... ти зробиш так, що вони помруть.

Я із зусиллям ковтаю слину, бо мені здається, що вони – прославлений чемпіонський склад, а я взагалі незрозуміло хто, чому взагалі на мене розраховують... І тут підходить одна з них, худа, з голими руками і чорними зубами, ламким волоссям мишачого кольору, очима вбивці (хоча хто б говорив). Від неї віє небезпекою, що мене аж пересмикує. Звертається до командира, мене ігнорує:

– А що ж ви виставляєте проти мене – її? – це вона про мене. Ніби поруч стоять якісь меблі. – Пригадую, у вас була більш гідна суперниця, чому не вона?

Командир морщиться:
– Ірина? – і я згадую, що вона, чиясь протеже, була дуже незадоволена моєю появою в команді, думала, що я займаю її місце. Десь так воно і було, і я об'єктивно була краща за неї, яка за три роки не навчилася нічому новому, але відточила необґрунтовані амбіції.

– Я не пам'ятаю, як звуть твоїх дресированих собачок, – посміхається чорнозуба.

– Боїшся не здобути слави, вбивши мене замість Ірини? – перехоплюю ініціативу. Мені якось не подобається, коли до мене ставляться як до предмета інтер'єру.

Вона звертає увагу на мене. Дійсно, як на кімнатну собачку, яка спробувала обгавкати гостю писклявим голоском.

– Дорогенька, я зараз розмірковую тільки про те, що не можу пригадати твою робочу сторону, – вона каже це дуже ліниво, а я розумію, що це натяк (товщиною зі світове дерево) на мою невідомість. Якби на моєму рахунку були гучні турніри – мої поєдинки аналізували б посекундно та покадрово розбирали, як шахові партії. Але я все життя билась в – хаосі? – без камер і публіки, і мої супротивники зазвичай не виживали, щоби щось комусь розповісти. Але раптом цього дійсно виявиться недостатньо?

Тому намагаюся нічим не видати хвилювання:

– Не знаєш сторону – бий в центр, – я знизую плечима і демонстративно відходжу. Мені треба налаштуватися, перш ніж я вб'ю чорнозубу, коли вона цього найменше очікуватиме.

#сниться

Якщо і можна було б проломити чимось лід Хельхейма, який скував мозок і серце автора цього неподобства (себто каналу), так це грою, де б сталась магія.

Гра відбулась, і гра повернула мені віру у власну здатність цю магію відчувати.

Багато слів хочеться написати, багато подій засвідчити, можливо, повернутись трохи назад та закарбувати ще й тут кілька подій ретроспективно.

Артур помер, але ми вкотре займемось некромантією стосовно цього місця.

На смерть Артура

Стікають чаші кров'ю, як вином.
Уламки скла в руках стискають гості.
Порочно-чесні та прекрасно-гострі
Складаються фрагменти в полотно.

Збілілі пальці смикають нитки,
Що творять нас і роблять нас – такими,
Сплітаються у безкінечний килим
І стелять шлях, не віданий ніким.

На тім шляху, де стужа та імла,
Потрібні обладунок, меч і плащ,
І серце – для любові і для болю.

Та стежку, що по ній тепер іти,
Останній промінь сонця освітив.
Корона впала. В добру путь, королю.

#стихосложество

Одне з ключових протиріч у моєму житті: я щиро тішусь від спілкування із крутезними людьми, що мене оточують, але не здатна ініціювати і належним чином (як мені здається) це спілкування підтримувати.

Як ополонка, яку затягує кригою буквально на очах, я втрачаю здатність підтримувати зв'язки, аж поки щось цю кригу не проб'є знову. Виходить таке собі замкнене коло, яке потребує зовнішньої події, щоб я на якийсь короткий час вирвалась із полону думок "мене недостатньо – мене забагато – краще хай мене не буде зовсім".

Соціальна тривожність як краще б її не було.

#коротке

Канал покинув учасник нашого шкільного "золотого тріо", хлопець, який виїхав до США після другого курсу.
Любитель російської музики, музиківнєпалітікі та інших цікавих ментально-гімнастичних вправ.

Колись ми були близькі, посилали нахуй шкільні умовності (від уроків до випускного), проводжали одне одного додому, грали в камерному ансамблі, ловили ротом сніжинки, писали смішні віршики та навіть спали втрьох з іще одною дівчиною (всі дуже круто спали, не хропіли, не ворочались).

Висновків не буде.

#коротке