Продовжуючи серію #шойогосказатьколивоноканєшно.

Дуже дивно звучить, але вписалась у психологічний проєкт для дорослих дітей алкоголіків.

Чи може алкоголізм бути "благополучним" та мати соціально прийнятний вигляд? Запросто. Та він від того не перестає бути руйнівним шопіздєц.

Дуже багато проблем, які зараз не дають спокійно жити, схоже що якось пов'язані з цією єбалою. Дуже хочеться це в голові полагодити.

Сталась ситуація " – скільки вам було років, коли... – зараз років 🫠"

Була колись у Хелавіси пісня "Дуб, терновник и ясень" (посилання давать не буду, обійдеться).

Так от, в сьогодні рочків я зрозуміла, що це
1) Кіплінг в перекладі
2) у Лонгестів пісня на той самий текст, яку ми радісно співаємо періодично (https://youtu.be/mr1CM_yw68c?si=rWGtCc6xdsprGUcJ)

Окремо переслухала російську версію щоб звірити годинники. Вихуїла від різниці рівнів, що музичного, що поетичного, що виконавського. Таке враження, що все, до чого ця культура торкається, стає якоюсь пародією на самого себе.
Особливо воно помітно на контрасті.

P.S.
https://youtu.be/46VHdzSdB7k?si=-_S6JmD-kde36Tph – запис, ближчий до оригіналу (можливо навіть оригінальний)

P.P.S

"Oak and ash and thorn" здорової людини
"Дуб, терновник и ясень" курця
😁

#размишлізми
#моменти

На фоні загального хоа-хоа подивились/передивились Сутінки.

Міленіальські висновки:
1. Якщо пити кожен раз коли Едвард розгортає та демонструє свої редфлеги, можна поїхати в токсикологію ще до середини фільма
2. До біса романтику, як мобілізувати вампірів для виконання бойових та спеціальних завдань в складі СОУ?

#коротке
#размишлізми

небо шепоче:"просто помри". помри,
як помирають вулиці та двори, 
як розгубили сенси буденні речі.
в місті, що повнилось реготом дітвори,
чутно лише кряхтіння сухе старече.

небо нашіптує смерті:"лети, лети",
в крику розкриті вікон беззубі рти,
з'їдено час, як опівдень з'їдає тіні.
у височінь піднімається сизий дим.
стогне повітря, болем гудить густим,
щоб і земля озвалась глухим тремтінням.

сірим туманом землю вкриває жах,
стелиться по підвалах і бліндажах,
в'язне у ньому воля й зникають сили,
як у мовчанні тоне невдалий жарт.

поміж світами тут затонка межа,
тільки ніде на світі уже, на жаль,
небо не буде й близько таким красивим.


#стихосложество

На смерть Артура — вінок сонетів, подарунок тим, хто творять історію та бережуть пам'ять.

ілюстрації по фото Саши Че, Фра, Вольхи

#стихосложество
#моменти

Всі побігли, і я побіг.
Насправді ахуєнна кімната, дуже подобається.
І срач як в реальності.

#моменти

От розкажіть мені, невже такий страшний гріх використовувати ШІ для, наприклад, технічного ілюстрування?

Викладаю я, значить, велику поетичну роботу із стилізованими жпт ілюстраціями, зробленими з ігрових фоточок. Бо викладати фотки, воно звісно да, але атмосферу не підкреслює в даному випадку. До того ж, оно Вольха згадала про анонімізацію гравців, бо не всі хочуть і можуть викладати фото публічно.

Замовити в живих художників чи намалювати самостійно 15+ робіт в єдиному стилі не стане ні грошей, ні сил, ні часу.

Але я так розумію, що люди ущємляються навіть коли ти бавишся із ШІ в такому ключі та викладаєш це безкоштовно для тусовочки, правильно?
Бо як сміє митець ото користуватись бездушною штучкою замість заплатить живому художнику мільйон грошей і почекати пів року-рік?

#терпіння_і_труп
#размишлізми

Тут у Яліні днюха, треба кинуть донат на корчі 🥰
Бажаю натхнення, сил, та традиційно побільше дохлої русні!

Чоботи з натуральної замші, без замків, нові, за 125 грн.

Люблю таке 🤌

#моменти

Порядні мерці не лишають могил,
шанують відведені межі. 
Не відають суму, не знають жаги,
у снах не приходять бентежних,
у бронзі відлиті, утримують стяг,
стоять гордовито і вперто. 

Вони не повчають, як жити життя – 
живі розберуться без мертвих. 

Порядні митці не лишають листів,
скандалів, брудної білизни,
не пишуть на стінах, не пишуть у стіл,
кохають нестримно – вітчизну.
Не мають надміру моральних дилем,
не просять грошей, мов бариги.
 
Майстерно чіпляють завжди за живе,
нічий не чіпляючи тригер. 

Порядні військові сидять на війні,
а не у кав'ярні на розі. 
Духовно ростуть, пропрацьовують гнів,
не пишуть з окопів у блозі – 
писати вартує лише заповіт,
кожнісіньке зваживши слово. 

Шкода, що вони тимчасово живі. 
На щастя, лише тимчасово.


#стихосложество

Взагалі дійсним доповідаю щоб мене похвалили:
1) вперше в житті здала аналізи на вітамін Д – не дефіцит, але недостатність, двадцяточка
2) із залізом теж не дуже понятно, ніби недостатність є, хоч і без анемії, краще пропити курс
3) в іншому все заєбісь

Я так і не пойняв, симулянт я, чи нє, але хай буде.

(Неочевидні плюси бути накаченими: чим накаченіше людина, тим легше шукати в неї вени)

#коротке

Не те щоб у мене був досвід займатись в кучі різних спортивних залів, але неперевершений дух качковської качалки довелось тут відчути в усіх сенсах.

Зал, в який тут доводиться ходити, викликає відчуття паніки, фейспалму та захвату водночас.

Паніки – через кількість людей на квадратний метр площі, які, як мені повсякчас здається, постійно витріщаються. Я їх з однієї сторони розумію, бо в царстві жимів сидячи гантелей по 3 кілограма я роблю, наприклад, відтискання в стійці на руках, але внутрішній самозванець диктує, що всі вони розмірковують винятково над моєю недолугістю (робить їм більше нема чого).

Місцеве радіо без утоми волає відповідний репертуар та відповідну рекламу. Навушники, що їх можна всунути у вуха, викликають ніхуйове відчуття сенсорної депривації – здається постійно, що без можливості орієнтуватись на звук я почну врізатись в стіни, як контужений кажан. До речі, відчуття рівноваги в навушниках суб'єктивно гірше.

Фейспалм – це обладнання. Окрема категорія розваг – пошук другої гантелі потрібної ваги та експериментальне порівняння іржавих, з облущеними багатьма шарами фарби різних років блінів, на предмет їхньої ваги. Бо тут не думаєш, яка саме вага тобі треба. Аби вона на обох кінцях грифа була однакова.

Тренажери, що скриплять незмазаними блоками і важілями, ніби кораблі-привиди індустріальної епохи. Реліктові дядечки із помідорного кольору обличчями питомих українських упирів, пихтять та піднімають хвилястий гриф штанги на біцепс, котрий рік стоячи в процесі на тоненьких ніжках-сірничках; тітоньки, що нехотя роблять випади під наглядом позіхаючих тренерів – частини корабля, частини команди, прописані тут багато років три рази на тиждень із перервами на відпустку. Тут важливий процес, а не якийсь там результат, який буває лише в казках.

Що вже тут казати, така постійність викликає захват. Качалці вже років двадцять, а вона все така ж: незмінна, велична, сповнена духу незламного тестостерону, ненависті до дня ніг, приторно-солодких парфумів у жіночій роздягальні та свіжих пліток між підходами.

Дуже хочеться в маленький аутичний зальчик із тих що так милі моїй темній пожованій життям душі. Але нам так поки не буде.

#спортивна_демотивація

Купив гіталеле.
Гіперфокус, I'm waiting for you dude

#коротке

От просять мене розказати про себе.
А я розумію, що половина цієї інформації грифована, а іншої вистачить на повноцінний роман, про який літературна спільнота висловить своє "фе", бо нелогічно і нереалістично.

Тому мозок перегрівається і я нічо не розказую. Дуже таінствєнно виглядає, а насправді в голові просто мавпочка в тарілки б'є.

#коротке