Ворожий БпЛА «КУБ-БЛА» вартістю близько $160000 більше не становить загрози.
Завдяки злагодженій та професійній роботі наших перехоплювачів ціль була виявлена, супроводжена та успішно знищена ще до виконання нею бойового завдання.
Мінус один дорогий ресурс ворога - плюс безпека для усіх нас.
Захистимо Сумщину 🇺🇦
Завдяки злагодженій та професійній роботі наших перехоплювачів ціль була виявлена, супроводжена та успішно знищена ще до виконання нею бойового завдання.
Мінус один дорогий ресурс ворога - плюс безпека для усіх нас.
Захистимо Сумщину 🇺🇦
❤47👏1
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Поки хтось спить спокійно — вони тримають небо і землю під контролем.
«Богдана» в руках воїнів 27 ОАБр — це гарантія того, що Сумщина вистоїть.
Сила, витримка і холодний розрахунок — щоденна робота наших артилеристів.
Дякуємо кожному, хто боронить 🇺🇦
«Богдана» в руках воїнів 27 ОАБр — це гарантія того, що Сумщина вистоїть.
Сила, витримка і холодний розрахунок — щоденна робота наших артилеристів.
Дякуємо кожному, хто боронить 🇺🇦
❤57👍2🔥1
Наші перехоплювачі-сила🫡
❤51👍2💔2🔥1
Замість футбольного м’яча - пульт БПЛА: історія 19-річного Кирила, який обрав фронт замість закордону.
У тексті однієї з популярних пісень лунає фраза: «Війна - це справа молодих». Слова звучать красиво, майже романтично, але насправді в цій формулі прихована велика трагедія. Війна - це за своєю суттю явище, що суперечить природі людського буття, адже юність має асоціюватися з навчанням, коханням та мріями про майбутнє, а не з окопами та вибухами. Проте саме на плечах таких відчайдушних юнаків сьогодні тримається незалежність України.
Один із них - Кирило, номер обслуги гармати у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Йому лише 19. 3 травня він відсвяткує свій двадцятий день народження. Але за плечима у цього хлопця досвід, який не кожен дорослий зможе осягнути.
До великої війни Кирило жив звичайним життям юнака з Сумщини. На рідній Краснопільщині, він був душею компанії: вболівав за місцеву футбольну команду «Оріон», сам ганяв м’яча на сільському стадіоні. Вільний час проводив у шкільному спортзалі, де «тягав залізо», виховуючи в собі силу та витривалість. Після школи, яку теж знищили ворожі бомби, закінчив профтехучилище в Сумах. Він готував себе до мирної праці, але лютий 2022-го перекреслив усі плани.
«Війна застала мене в рідному селі, - згадує Кирило. - Ніколи не забуду ті страшні дні, коли тягнулися колони ворожої техніки. Здавалося, їм не буде кінця: танки, БТРи, БМП, вантажівки, бензовози. Злість переповнювала, саме тоді я твердо вирішив: обов’язково стану військовим».
Юнак приголомшує своєю скрупульозністю. Поки ворог сунув його вулицями, хлопець ретельно, день за днем, вів підрахунок. За тиждень через село пройшло 567 одиниць техніки. Кирило сподівався передати ці дані нашим військовим, але зв’язку не було - окупанти відрізали село від світу. Втім, сьогодні він не приховує стриманої посмішки: «З тієї величезної кількості техніки назад повернулося лише 62 одиниці».
Коли навесні минулого року його рідне село почали нещадно закидати КАБами та касетними бомбами, сім’я Кирила евакуювалася до більш безпечного міста на Сумщині. Сам хлопець тримався до останнього. Навіть під обстрілами намагався влаштуватися на роботу у місцеве товариство, але черговий приліт за 500 метрів від дому, змусив поїхати до рідних.
У Кирила була легальна можливість виїхати за кордон. Рідні пропонували цей варіант, але не тиснули - знали, що він не змінить свого рішення. Юнак навідріз відмовився: «Мені за кордоном робити нічого!». Замість квитка до Європи він обрав шлях до ТЦК. Це був свідомий вибір - військова служба за контрактом.
Сьогодні Кирило - номер обслуги гармати у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Про свій вибір не шкодує ні на мить.
«Тут надійні побратими та командири. А це, як на мене, найважливіше на фронті», - ділиться боєць.
Нещодавно командування помітило здібного та дисциплінованого бійця. Кирилу запропонували пройти навчання на оператора БПЛА «Вампір» - грізної зброї, яка наводить жах на окупантів. На питання, чи важко було перекваліфікуватися, хлопець відповідає просто:
«Ні, не складно. Головне - не просто «відбувати номер», а вникати в усі нюанси, які пояснюють інструктори. Треба знати матеріальну частину на зубок. Тут допомагає і молодий вік: моторика рук, зір та реакція - все це працює на результат».
Попри військові будні, серце хлопця залишається вдома. Він сумує за рідним селом, яке колись було заможним і людним, а тепер спорожнілим, яке вже рік живе без світла, газу та зв’язку.
«Злість і помста - можливо не найкращі порадники, - каже Кирило, - але і пробачити ворогу те горе, яке він приніс на нашу землю, я не збираюся».
Він мріє про Перемогу і про те, щоб на стадіоні в рідному селі знову залунали крики вболівальників «Оріона». А поки що його «гра» - це точні удари по ворогу, що наближають цей день.
У тексті однієї з популярних пісень лунає фраза: «Війна - це справа молодих». Слова звучать красиво, майже романтично, але насправді в цій формулі прихована велика трагедія. Війна - це за своєю суттю явище, що суперечить природі людського буття, адже юність має асоціюватися з навчанням, коханням та мріями про майбутнє, а не з окопами та вибухами. Проте саме на плечах таких відчайдушних юнаків сьогодні тримається незалежність України.
Один із них - Кирило, номер обслуги гармати у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Йому лише 19. 3 травня він відсвяткує свій двадцятий день народження. Але за плечима у цього хлопця досвід, який не кожен дорослий зможе осягнути.
До великої війни Кирило жив звичайним життям юнака з Сумщини. На рідній Краснопільщині, він був душею компанії: вболівав за місцеву футбольну команду «Оріон», сам ганяв м’яча на сільському стадіоні. Вільний час проводив у шкільному спортзалі, де «тягав залізо», виховуючи в собі силу та витривалість. Після школи, яку теж знищили ворожі бомби, закінчив профтехучилище в Сумах. Він готував себе до мирної праці, але лютий 2022-го перекреслив усі плани.
«Війна застала мене в рідному селі, - згадує Кирило. - Ніколи не забуду ті страшні дні, коли тягнулися колони ворожої техніки. Здавалося, їм не буде кінця: танки, БТРи, БМП, вантажівки, бензовози. Злість переповнювала, саме тоді я твердо вирішив: обов’язково стану військовим».
Юнак приголомшує своєю скрупульозністю. Поки ворог сунув його вулицями, хлопець ретельно, день за днем, вів підрахунок. За тиждень через село пройшло 567 одиниць техніки. Кирило сподівався передати ці дані нашим військовим, але зв’язку не було - окупанти відрізали село від світу. Втім, сьогодні він не приховує стриманої посмішки: «З тієї величезної кількості техніки назад повернулося лише 62 одиниці».
Коли навесні минулого року його рідне село почали нещадно закидати КАБами та касетними бомбами, сім’я Кирила евакуювалася до більш безпечного міста на Сумщині. Сам хлопець тримався до останнього. Навіть під обстрілами намагався влаштуватися на роботу у місцеве товариство, але черговий приліт за 500 метрів від дому, змусив поїхати до рідних.
У Кирила була легальна можливість виїхати за кордон. Рідні пропонували цей варіант, але не тиснули - знали, що він не змінить свого рішення. Юнак навідріз відмовився: «Мені за кордоном робити нічого!». Замість квитка до Європи він обрав шлях до ТЦК. Це був свідомий вибір - військова служба за контрактом.
Сьогодні Кирило - номер обслуги гармати у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Про свій вибір не шкодує ні на мить.
«Тут надійні побратими та командири. А це, як на мене, найважливіше на фронті», - ділиться боєць.
Нещодавно командування помітило здібного та дисциплінованого бійця. Кирилу запропонували пройти навчання на оператора БПЛА «Вампір» - грізної зброї, яка наводить жах на окупантів. На питання, чи важко було перекваліфікуватися, хлопець відповідає просто:
«Ні, не складно. Головне - не просто «відбувати номер», а вникати в усі нюанси, які пояснюють інструктори. Треба знати матеріальну частину на зубок. Тут допомагає і молодий вік: моторика рук, зір та реакція - все це працює на результат».
Попри військові будні, серце хлопця залишається вдома. Він сумує за рідним селом, яке колись було заможним і людним, а тепер спорожнілим, яке вже рік живе без світла, газу та зв’язку.
«Злість і помста - можливо не найкращі порадники, - каже Кирило, - але і пробачити ворогу те горе, яке він приніс на нашу землю, я не збираюся».
Він мріє про Перемогу і про те, щоб на стадіоні в рідному селі знову залунали крики вболівальників «Оріона». А поки що його «гра» - це точні удари по ворогу, що наближають цей день.
❤45
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Історія бойового шляху військовослужбовця на позивний "Якут"
👍19❤4
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
А наш екіпаж-перехоплювач greece мінуснув підарську дрочь💪
👍25❤11🔥7
Наші козаки нищать підарську дрочь 💪
🔥48👍8
Анатолій Іванович зараз у відпустці, хоча відпочинком це назвати важко — здебільшого лікує спину, що «нагадала» про себе за роки війни. Вдома, у рідних на Сумщині, господарство вимагає рук, але чоловік лише розводить ними: «Воно ніби й роботи повно, і те треба підлатати, і там підправити, а як прихопить — то хоч вовком вий. Що його робити, хто знає?» — усміхається він. Ця посмішка — щира й трохи втомлена — належить людині, яка за свої 56 років встигла змінити не одну професію, але на кожній зрештою стала незамінною.
До великої війни він два десятиліття крутив кермо, поки хвороба спини не змусила поставити крапку. Тоді Анатолій Іванович вирішив, що з водінням зав’язав назавжди, і перекваліфікувався на зварювальника на місцевому підприємстві. Проте 24 лютого 2022 року все пішло не за планом.
«Я як завжди пішов на роботу, — згадує чоловік. — Там і почув це коротке, наче постріл, слово — війна. Звісно, вже не до роботи було. Відразу пішов до військкомату, а він зачинений. А по обіді у рідному місті вже опинилися в оточенні. Довелося чекати березня, поки росіян не погнали з Сумщини. Я знову туди, у війсккомат».
За батьком до військомату пішов і син Ігор. Цей момент Анатолій Іванович згадує з особливим щемом:
«На другий день дивиться на мене син і каже: «Тату, а ти чого мене з собою не взяв?». Мені тоді серце обірвалося. А кому ж хочеться, щоб діти воювали? Ми, старші, тому й ішли першими, добровільно, щоб молодих захистити, щоб вони цього жаху не бачили. Але що вдієш, як син для себе все вирішив...»
Служать разом у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Були в одній батареї, буквально плече до плеча.
«Чи легше, коли син поруч? — перепитує він. — І так, і ні. З одного боку, бачиш його кожен день, знаєш, що живий. А з іншого — за нього хвилюєшся вдесятеро більше, ніж за себе. Потім наші шляхи розійшлися: Ігор вивчився на сержанта, зараз він командир відділення в іншій батареї. Головне, що робимо спільну справу, кожен на своєму місці».
Хоча Анатолій колись обіцяв собі більше не сідати за кермо, на фронті вибору не було. Довелося приборкувати багатотонних гігантів. Починав оператором важкої транспортно-заряджальної машини, а далі — «Урагани», «Урали», «Камази», «Крази». Але й навички зварювальника не пропали дарма. Зараз він не просто водій, а й «технічний лікар» — майструє антидронові «мангали», ремонтує техніку. Каже коротко: «Роботи вистачає».
Про бої на Донеччині та звільнення Харківщини чоловік говорить неохоче. Згадує лише моменти, коли життя трималося на волосині:
«Бувало всяке. Одного разу касетні снаряди пролетіли так близько, що аж повітря біля вуха свиснуло. Знаєте, в такі секунди не думаєш ні про що. Боюся навіть уявити, що було б, якби влучило хоч на кілька метрів ближче. Бог милував».
Людей у підрозділі за цей час поменшало: хтось пішов за віком, хтось перевівся. Але для Анатолія побратимство — це не прості слова
«Люди різні, буває, що психологічно людина просто «вигорає», виснажується до краю. Але військове братерство — це те, на чому все тримається. Без цього відчуття ліктя, без впевненості, що тебе підтримають, жити й воювати було б неможливо. Це щось таке, що залишається з тобою назавжди».
У відпустці, попри болі в спині, він не відмовляє родичам, якщо треба щось підварити. А ще — малює. Це захоплення з’явилося як порятунок від важких думок у хвилини відпочинку на позиціях. Понад сто українських прапорів, розписаних його рукою, тепер прикрашають бліндажі побратимів. Також Анатолій малює годинники, які передає волонтерам для зборів на потреби ЗСУ.А ще пейзажі, портрети близьких людей.
«Чого я хочу? Щоб нарешті настав мир, — каже старший солдат. — Найстрашніше на війні — це коли гинуть діти. Хочу, щоб вони жили в безпеці, щоб люди повернулися до своїх домівок, до нормального життя. Ми за це там і стоїмо».
До великої війни він два десятиліття крутив кермо, поки хвороба спини не змусила поставити крапку. Тоді Анатолій Іванович вирішив, що з водінням зав’язав назавжди, і перекваліфікувався на зварювальника на місцевому підприємстві. Проте 24 лютого 2022 року все пішло не за планом.
«Я як завжди пішов на роботу, — згадує чоловік. — Там і почув це коротке, наче постріл, слово — війна. Звісно, вже не до роботи було. Відразу пішов до військкомату, а він зачинений. А по обіді у рідному місті вже опинилися в оточенні. Довелося чекати березня, поки росіян не погнали з Сумщини. Я знову туди, у війсккомат».
За батьком до військомату пішов і син Ігор. Цей момент Анатолій Іванович згадує з особливим щемом:
«На другий день дивиться на мене син і каже: «Тату, а ти чого мене з собою не взяв?». Мені тоді серце обірвалося. А кому ж хочеться, щоб діти воювали? Ми, старші, тому й ішли першими, добровільно, щоб молодих захистити, щоб вони цього жаху не бачили. Але що вдієш, як син для себе все вирішив...»
Служать разом у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Були в одній батареї, буквально плече до плеча.
«Чи легше, коли син поруч? — перепитує він. — І так, і ні. З одного боку, бачиш його кожен день, знаєш, що живий. А з іншого — за нього хвилюєшся вдесятеро більше, ніж за себе. Потім наші шляхи розійшлися: Ігор вивчився на сержанта, зараз він командир відділення в іншій батареї. Головне, що робимо спільну справу, кожен на своєму місці».
Хоча Анатолій колись обіцяв собі більше не сідати за кермо, на фронті вибору не було. Довелося приборкувати багатотонних гігантів. Починав оператором важкої транспортно-заряджальної машини, а далі — «Урагани», «Урали», «Камази», «Крази». Але й навички зварювальника не пропали дарма. Зараз він не просто водій, а й «технічний лікар» — майструє антидронові «мангали», ремонтує техніку. Каже коротко: «Роботи вистачає».
Про бої на Донеччині та звільнення Харківщини чоловік говорить неохоче. Згадує лише моменти, коли життя трималося на волосині:
«Бувало всяке. Одного разу касетні снаряди пролетіли так близько, що аж повітря біля вуха свиснуло. Знаєте, в такі секунди не думаєш ні про що. Боюся навіть уявити, що було б, якби влучило хоч на кілька метрів ближче. Бог милував».
Людей у підрозділі за цей час поменшало: хтось пішов за віком, хтось перевівся. Але для Анатолія побратимство — це не прості слова
«Люди різні, буває, що психологічно людина просто «вигорає», виснажується до краю. Але військове братерство — це те, на чому все тримається. Без цього відчуття ліктя, без впевненості, що тебе підтримають, жити й воювати було б неможливо. Це щось таке, що залишається з тобою назавжди».
У відпустці, попри болі в спині, він не відмовляє родичам, якщо треба щось підварити. А ще — малює. Це захоплення з’явилося як порятунок від важких думок у хвилини відпочинку на позиціях. Понад сто українських прапорів, розписаних його рукою, тепер прикрашають бліндажі побратимів. Також Анатолій малює годинники, які передає волонтерам для зборів на потреби ЗСУ.А ще пейзажі, портрети близьких людей.
«Чого я хочу? Щоб нарешті настав мир, — каже старший солдат. — Найстрашніше на війні — це коли гинуть діти. Хочу, щоб вони жили в безпеці, щоб люди повернулися до своїх домівок, до нормального життя. Ми за це там і стоїмо».
❤30👍2