піду на дно болота
червоного маку стрілеча рота
закриті небесні ворота
для таких ницих як ми

земля моя попіл
і вільхи як зорі
падають вниз

як наші коліна
розбиті на крихти
бо ми на них не стоїм

ляжу на рейки
зліва, справа - ліси
дзвінкі ці сурми води
але стікає з нічого у нікуди

під землю у труби
позолочені трупи
вибиті зуби

перли мої
змії мої
повзуть під ногами, як білі сніги

зима моя мати
хоронить утрати
під білі крила
лелечі свої

я розпалю ватру
світанкову варту
на погості стою

мої гості старіють
мої юні - сивіють
чорні цвинтарі, сни

обгорнуся землею, пригадаю тепло
на цій каруселі кінне сідло
ще буде неділя, де липи цвітуть
у садах і у мріях зберігати суть

мова - днк нації, сплати мені репарації, грошам не вилікувати моєї фрустрації, але куплю кілька нових книжок. мій квиток - я замовив його по рації в один кінець чи в один початок. розстріляли у школі дівчаток, маленьких, волосся в косицях, кліткою на спідницях. мені це все ще сниться, мені це все ще видиться, коли обертаюся серед ночі, на ліжку, відкриваю свою спину чорному окові. старший брат бачить, старший брат бачить, він не кліпає майже, але це нічого не значить.
я - частина ризоми колективного несвідомого, найкращі люди яких я знаю мають психічні хвороби, моє патологічне мислення пристосоване для зв'язків між сходом і північчю, між рисом і рибиною. білява жінка, темношкірий мужчина, вона розрізає йому черево, у пошуках золота. тут лава, і пісок, що не творить скло, тут бігають пластикові пакети без ніг, літають у повітрі як медузи у морі. без серця, без мозку, без крові. колись я віднайду свої корені, я на три чверті - українець, на іншу четверту - варвар. хоча якщо мислити згідно з історичною думки enlightenment - я варвар на усі 100 відсотків, і я повністю цим задоволений.
при світлі дня я бачу як повстають пост-радянські народи, проти свого гнобителя, проти гноблення. як тоді коли мені було вісім, і батьки передавали мені свою лють до свободи, я стояв поруч, це вичистило усі мої пори. я відчуваю як гріє мої замерзлі руки коктейль молотова, і я вдивляюсь у бездушні чорні очиці істот по ту сторону - по ту сторону барикад.
коли мені було 15 я був пацифістом, але світ змушує тебе це перерости, стати жорстким, радикальним, більш нахабним, брутальним. це територіальний інстинкт самозахистом, а самозахист - ніколи не був аморальним, лише кримінальним, але хто вірить суддям і поліцаям?
тут все просто, око за око: якщо помирати то за руку з ворогом. море сьогодні укрите водоростями, і вони поприставали до моєї шкіри, яскраво-зелене волосся, на моєму волохатому мавпячому тілі.
сподіваюсь у тих в кого хочу - я викликаю страх, так щоб їхав дах на дно океану, щоб підкосились коліна й уже не встали. кого з нас більше? анархічні погани, стріляють по металевих лицарських обладунках. стоять струнко, падають струнко. з прямою спиною, у пісок головою, іще до початку бою. і тут серед каменів, жінки у довгому легкому одязі, їхнє волосся приховано, від сонячного мороку. а під одягом у них - теж зброя, вони носять її з собою, щоб ніхто не насмілився скривдити їх.
це місто - немов кораловий риф, я - риба, срібна луска, догори животом я сплю, прикидаючись мертвим.

чия я жертва?
чия ти жертва?
хто моя жертва?
хто твоя жертва?

під пірамідою морського мулу, моя нитка долі вона натягнена над прірвою, я на ній балансую, як Філіп Петі у 1974-ому, між вежами близнюками.

потім сталося 11-те вересня. я тоді ще не народився.

на стіні вбиральні: червоний прапор - сєрп і молот
у вітальні до столу: чай з молоком, накрохмалений ворот
тут небо сіре, пустеля, голод

той голос: чорно-червоний, звучить як сурма, і голос тієї сурми змусить розступитися води
там гори - страшної вроди, за таке помирали, та й справді, помирають і досі
і траву заплітають, вплітають в коси

який же ж у тебе був досвід, якщо зараз - мале кошені з неприродньо великими очними яблуками,
чхнеш - випадуть, і куди мені їх потім діти? під ліжко заштовхнути, чи в холодильник покласти, а може спалити?
не знаю чи можна навести порчу за допомогою очних яблук, напевно, можна, але точно треба спалити - волосся і нігті, чи втопити, на крайній випадок. але чи можна порчу навести за допомогою пороху?

листя мокре. чіпляється з долонь ніби просить, іще один танець, іще один напій, іще один поцілунок
а мені це остогидло, знаєш? у мене промерзла до кісток сорочка, ніби підстрелений кадавр, блукаю, похитуючись, ніби маленький дубок, що не зміг вирости вище розсади, бо його закрив своїми кронами грабовий ліс
до столу фраппе, молочний шоколад, я рахую цукринку за цукринкою, усього 252 на сто сорок грамів

скільки іще тих грабів, через які чужі діти ніколи не виростуть? дарвін нас обманув - наше виживання залежить одне від одного, як би не хотілось думати по іншому
чому ж з'явилось суспільство? щоб душити духмяні душі останньої ночі листопаду
але тяжко викорінити брехню, у неї велике брюхо, вона на смак як дор блю

мені до смаку дор блю, а ще равлики, і маслини, і кава без кофеїну - три-чотири "відра" на день.
мені байдуже до майстерності форми, до вдалості порівняння, мені б "вона - сфінкс з зеленим оком", напрочуд влучне лайливе слово, "яблуко", "дорога".
я не шукаю punctum, він або є - або його немає.

мені б - щоб у мене стіляли, маленькою кулею, мов рапіра

чи тому що я провокатор, чи недостатньо гарно пишу
слишу шуршить миша, поміж простирадл, десь там, унизу
нескінченні плацкарти, де кочівники живуть роками, заростають кавою три в одному та цукром, у паперово-пластикових пакетах
на чорному небі - маріонетки, танцюють як виконавці театру Но
історії про божевілля, ірраціональне зерно, для вашого серця, яке ви вбили просвітленим пришестям
що пестить вас проти шерсті, а ви - взагалі без шерсті, поголені на кожному сантиметрі, ніби істоти з пробірок, білі й очі у вас - навикіт
глипаєте, гупаєте, тяжкими п'ятками по граніту резервуарів, де вас зварили, з елементів та мінералів
у мого друга - кістки зі сталі та він безсмертний, єдиний живий із усіх кого я знаю
чи я провокатор? ходжу напівоголений з автоматом на лівому плечі
у мене очі - страшні, якщо дивитися надто довго у дзеркало - вони зникають зливаються з шкірою
зашиті повіки, циклоп на віки, вистріли мені в око, це єдине вразливе місце, не грудна клітка, не мізки
ходжу узад-уперед, вгору-вниз сходами плавленого повітря, як сир, клеїться до пір'я
і я картопля із сирним соусом, багато жиру мало поживи
косатки мають власну мову, у них суспільство матріархальне і вони не їдять людей
тому я сідаю одній на спину, вона - голова родини, я пригортаюсь щокою до її зубів і слухаю спів спів спів
я сяду у рощі снів, де немає дзвонів щоб мене розбудити, ні на недільну службу, ні на намаз
бог десь там сидить і чекає чекає на нас,
хоч і знає - ми не повернемось, не навернемось
бо він - один з багатьох, а ми тільки багато одиниць
немає однакових душ і лиць, хтось спить просто неба, бо більше нічого йому не треба, а я сплю у ліжку - можливо я розбещений, але лише трішки
лише трішки

у той день, коли скінчився мій перший і останній в житті роман - я пішов у книгарню і купив собі книгу сенеки
величезну книгу в червоній палітурці
пройшло понад два роки з того моменту, я так цю книгу і не прочитав
той день не був кінцем мого страждання, тільки антрактом перед другим актом
але будь-яка вистава колись закінчується
закінчилось і моє страждання
я купив багато книг які досі не прочитав, але багато книг яких я прочитав
я прочитав і багато книг які й не купував
я не рахував їх кількість, на відміну від кількості фільмів які я дивлюсь
кількість переглянутих фільмів це шлях самоствердження незайманих "інтелектуалів"
чи щось типу того
я багато у чому самостверджуюсь
іноді з внутрішньої потреби, але більше з любові до соціальної гри, яка відбувається тільки в мене в середині
мої уявні товариші й вороги, мої подвиги і поразки
у моєму напівсвідомому сні я, як яструб, як прекрасний напівбог
я не маю недоліків і провин перед самим собою, для інших - маю, але чим я їм зобов'язаний?
щось просто відбувається, я слідкую за танцем зірок на чистому небі далеко від міст
я не маю в собі жодного змісту, тільки ґлейке тісто з комах, ягід та піску
книжка сенеки стоїть на моїй полиці, але я не римлянин, я вразливий, як отруйний плід

моє почуття набухає у грудях
як брунька ядерного гриба

коли я жив у чорнобилі, сорок років тому
ми їли ядерні гриби, м'які як солодкі хмаринки
і коли ми їх їли нам являлися візії:

дерева ростуть із води, високо-високо
а на гілках тих дерев - плоди що ніколи не старіють
виринаєш з води, чіпляєшся за гілля, зриваєш плід - харчуєшся
а гілля це м'яке мов перина, поміж нього - гнізда
і у цих гніздах спиш, таким сном яким не спав навіть в утробі, коли ще не відав навіть власного тіла, не те що розуму

стрибаєш із дерева - у чисту небесну воду
що тепла як ковдра і ти ховаєшся під нею доки вистачає кисню
виринаєш під сонце, а волосся мокре і липне до лоба
а ще в тій воді ніхто ніколи не помирає, як і на тих деревах, як і на луках, що тягнуться на захід схід північ та південь
і швидко забувається смерть, коли про неї немає згадок поруч з тобою

коли сніжить - сніг падає тобі на язик, теплий з присмаком ванілі
на твоє гніздо він не падає, то ти сидиш і набираєш його жменями з сусіднього гілля та їси прямо язиком з долонь
і спати можна прямо в снігу, ніби в бавовняній ваті
а хорей немає, тож ти ніколи не прокинешся з гарячкою
стрибаючи в воду знаєш - вона усе ж така тепла і чиста як і тоді, коли не сніжило
і ходиш нагий, бо тобі нічого соромитись.


ми їли їх у чорнобилі та повали на двоголового оленя разом зі зграєю вовків о п'ятих лапах
нічого більше не було, в ядерні гриби - усе вибухали та вибухали у наших шлунках
і наші животи боліли, доки не вибухнули
але навіть тоді наші рештку - їли ядерні гриби
уже не тому, що нічого було їсти, а тому, що нічого було жити

полонина полонила
мою душу, моє тіло
перекохала перелюбила
стала ліжко, стала крила

і летіла наді мною
як чорнильний перський килим
і летіла піді мною
як безмежна дика сила

огортала і тримала
за серце, за забрало
вітри на мене насилала
щоб горіло і зривало

мій дух, мій друг
стояв у підніжжя
збирав для зупи
свіже збіжжя

і мене туди тягнуло
в теплу хату друзів любих
їсти свіжу чашу зупу
і без часу там побути

та полонила полонина
і несла мене на крилах
у високі гірські склепи
годувати вітром білим і кістками, що згоріли

він у ліфті - наляканий. останні три поверхи жовта цифра на маленькому чорному екранчику не змінювалась. хоча двері відчинялися уже тричі.

йому потрібно було потрапити на 199 поверх, а лічильник застряг на 99-ому, тому він не певен був чи зуміє правильно зійти, легко збитися коли рахуєш від 99-ти до 199-ти. також не було сходів, поверхи сполучались лише чотирма ліфтами, приїзду яких треба було чекати від 20 секунд до 20 хвилин, залежно від твоєї удачі.
такий стиль архітектури залежав від необхідності у безпеці та приватності кожного поверху (тому в ліфтах стояли камери, а виходячи чи заходячи до ліфту тебе перевіряв офіцер, ці офіцери і, - деколи, - офіцерки, мали однакове зеленкувате вбрання та каштанове волосся, різноманітної довжини, але завжди пряме, і очі у них були різного кольору, але ніколи - коричневого), а також певній садистичній жилці власника цієї будівлі, адже нескінченне чекання та відсутність сходів, а тепер і неправильне підрахування поверхів, було специфічним видом психологічних тортур.
уявлялось як власник будівлі запрошує до спальні свою нинішню партнерку (чи партнера) і змушує їх мовчки стояти та дивитись на стіну протягом 20 хвилин. їхні ноги втомлюються, а свідомість агресивно пручається нудьзі. а старому садисту того і треба, його збуджує безпорадність та нервовість, яку відчувають його жертви-партнери.

можливо тому у ліфтах і поруч з ліфтами стоять камери, порнографія нудьги у прямому етері для старого володаря будівлі на найвищому поверсі. з вікон його офісу видно як хмари б'ються об скло і видно якими дрібними є будиночки знизу порівняно з космічними просторами, а він сидить і дивиться в камери та скавчить від задоволення. можливо вид з вікна викликає у нього тотожні почуття. відчуття власної величі над термітністю долівки, він же ж ближчий до космосу ніж ці примітивні істоти унизу? значить він кращий, величніший, божественний. він може робити з ними що хоче. змушувати стояти на одному місці та дивитись на стіну протягом двадцяти хвилин.

у ліфтах не можна: курити, займатися сексом, їсти, пити щось окрім води, слухати музику в навушниках, читати, вишивати, сидіти, розмовляти, писати, спати, перевдягатися тощо. кожен раз до цього списку додається щось нове, ніби кожен прояв життя тут заборонений, від відверто вульгарних до найбезневинніших.
переглядаючи цей список не можеш не перелякатись, старий хрін на горі справді має владу над маленькими термітами яких споглядає зі свого офісу, де він може курити, займатися сексом, їсти, пити щось окрім води, слухати музику в навушниках, читати, вишивати, сидіти, розмовляти, писати, спати, перевдягатися тощо.

тому Ф. і стоїть у ліфті наляканий, наляканий лише тому, що тільки так може придушити своє обурення. він уявляє старого хріна не старим хріном, а драконом, десятиголовою гідрою, величезним павуком, що смикає за ниточки, величним хтонічним чи космічним монстром, що має надлюдські здібності, надлюдську владу. тоді йому не так соромно і не так обурливо. бо хто він? лицар? ні, він не лицар. тож як він може боротися зі злом?

ніби дорахував до ста, вийшов. 197-й поверх, чорт.

його обшукав охоронець. сіроокий високий хлопець. тільки з ним щось було не так. корені його каштанового волосся не були каштановими, вони були сірими, такими ж сірими як і його очі.

Ф. дочекався свого ліфта, простоявши 14 хвилин в очікуванні. тепер він спізниться, це його не радувало.

охоронець зайшов у ліфт разом з Ф., що збентежило останнього, навіть враховуючи те - що хлопець привітно усміхався.

- вам на який поверх? - спитав охоронець.

Ф. перелякано зиркнув, тут не можна говорити.

хлопець не звернув уваги на Ф.

- знаю що на 199-ий, вище цього поверху усе одно всі поверхи порожні, як власне і 197-ий, половина поверхів тут порожні, навіть понад половину. чи не видається це вам безглуздим? так, видається я знаю. а все це - комплекс величі, знаєте. я розумію звісно, я велич поважаю, але не таку, не люблю штучну велич, вона мене дратує. я не якийсь релігійний фанатик, просто людина, а це все якось не по людські.

я б зробив тут квест-кімнату чи щось таке, або просто залишив би стояти. це мертве місце, най буде краще повністю мертвим ніж манекеном. так, напевно так буде краще, просто залишити його, чи, може, засадити деревами, це буде красиво, 220-ти поверхові сади семіраміди. але щось що не потребує догляду, бо тут немає сходів. це найбільше мене дратує, це - психологічний садизм.

тепер чорний екранчик показав правильну жовту цифру - 199. я вийшов разом з хлопцем-охоронцем. він пройшов вільно, Ф. же ж затримала охорониця на догляд. Ф. побачив як хлопець зайшов у кабінет куди мав би зайти Ф. почувся постріл.

охорониця відпустила Ф. та посміхнулась.