Звонив тіки-тіки Папкові:
- Привє
- Здоров був. Та відчепись ти, напрасна!
- і тобі гарного раночку (сміюся)
- та це козам в ясла сіна кладу, а вона паскуда така висмикує і під ноги.
- оце да!
- та отож! Ото якби його сама вкосила і залицювала, то й засівала б собі куди хоч. Хоч у гузно пхни.
- та не жури ти їх так, воно ж остолопина неотесана
- та це тіки так кажецця. Коза вона ще та актриса. Оце зайдеш, то стоятиме в очі заглядатиме. А тіки відвернися, вже мордою по карманах. А там що непопадя зжере. Учора он канхвета з Проводів залежалась, то й ту зтибздила. Ото тобі й коза.
- ні совісті ні страму. шо там по новостях?
- та шо? Кажен раз заходиш в того телеграма в жданні шось толкове почитать, а там …
- а шо там?
- гівна на трісочці.
- і сьонні?
- Са, я даж балакать нехо про оте усе.
- так о шо там, бо я зрання сьодні, як коза дереза.
- Шо? (Сміється) смішно козі, шо срака в грязі?
- (сміюсь в отвіт) та ні! «бігла через гребельку і вхопила кохве крапельку»
(Підгигикуємо обоє-рябоє)
- Та, Са! Шо там казать, як воно здрасті! Оце ждав доки той пройдихвіст виступе в свойом Сенатові. І шо?
- і шо?
- та сине, «хіба ревуть воли як ясла повні?»
- все так паскудно?
- Та балабол балаболом. І воно ж видно, шо хоче шоколадом людім по губам мазать, а в самого одні «Рачки» з похорон.
- Па, не клопочись, бачили очі шо вибирали.
- та воно й так і не так одновременно
- чого?
- виростеш поймеш.
- Па, я вже взрослий наче.
- Все б тобі розказать, та не по телехвону. Так і живем в чустві недосказаності і додумуванні того шо не почули, чи не розчули. Чи одмовлялися чути.
- Па!
- шо?
- я тебе люблю, помниш?
- Е! Не мели лишнього. Давай там! Шоб день задавсь і весь час роби як я тебе вчив?
- то як?
- дивись в оба!
- Харашо.
- давай пока
- давай.

«І  може вам покажецця, що я на те все дивлюся, як ПІтер Паркер на червоносині обладунки, і шо в руці чешеться шмигнути павутиння. Але ніт. То по відчуттю, як наче ти на мить стаєш не супергероєм, а навпаки - на день стаєш самим собою в повну руку.

Настіки собою, шо можна дозволити вийти зі всіма, з бабусею Вірю, моєю квіточкою крихітною, з дідом Грицьком, шо так класно уміє будь який разговор закінчити мовчазним вистрілом очима в припляс з бровою, аж холоне те шо ніколи й не розігрівалося, тьоть Гальою - жінкою, шо знає лучче за саме життя, як краще зробить і як то всьо облаштувати, Олєгом дворідним та його сімнею, Папком і Мамою, братом Сірьогою і його: Танею, Катеринкою і Матвійчиком.

Вийти в садок до старої груші, де в дідуся на верхній гілці висять наклепані коси.
Всі стануть й сядуть в відповідності від відчуття якої сили їх частинка в родинному дереві. Жінки вкладуть по-особенному руки по запасках, пучками пальців рахуючи грубі та ясраві ткані шви клітинок. Мужі накрутять вуси та чуби, надмуть груди, діти обхопивши долонею мізинчик Нені, все крутитимуться барвінком. 
Зі всіма разом стати під грушею і пашіти від відчуття, що кожен знає кожного од рождення, що всі наче й балакають і й переговорюються, але тих слів ніколи не буде вдосталь щоб описати скільки ми всі маємо поміж себе, недосказаного і що мать й не треба й говорить, бо всі все усвідомлено відчувають. 
І в один ніким не озвучений момент, в одну мить, всі вмовкають і дивляцця спокійним споконвічно-наддніпрянським обличчям, поглядом туди, онтудички, он-он.

у саму вічність.»

Сьогодні ділюся з вами фрагментиком оповідання, що можливо вийде наступного року в збірці крутих і дуже різних авторів.

«Доглядав кота»

Друзі попросили погодувати кота, доки вони будуть за містом. І якщо я хочу, то можу пожити у них. А вони живуть на ЖК «Рибальський».
А хто я такий щоб відмовити собі попрактикувати себе на новому місці?

Тож коротко про враження:

1) загальні коридори на поверхах: знатно облуплені, хоча ж комплекс ще свіженький, хаотичність інженерний лючків на стінах - це якийсь окремий цирк. Ніколи не розумів чому вони мають бути доїльної форми і довільно в розташуванні на стінах. Це ж теж дизайн.
Місць загального користування в комплексі прям вкрай сильно оптимізовано. Я чітко усвідомлюю як архітектор чому це так. Бо 80% ефективності поверху по іншому важко досягти. Але на поверсі дуже тісно.

2) присутність потрібних вбудов в першому поверсі - це прям любоу. Нова пошта, мікро продуктові магазинчики. Навіть маленький коворкінг, та кавʼярня. Це все що точно круто мати під боком. Впевнений, що це запитувано місцевими.

3) внутрішні двори на рівні 2 поверху над паркінгами - це добре. Закритість фізична формує суто домашній двір, де ганяє малеча в квача без батьків. А це велика перевага такого відчуття безпеки в межах великого міста.

4) насиченість дворового простору здається хотілось бачити більшою. Враховуючи що всі фасади всіяні великими балконами, а квартири 2 поверху мають приквартирні тераси. То весь цей глядацький зал потребує вистави. Певен, що навіть одне здоровенне дерево що змінюється з сезонністю - це вже щось. Покищо двори виглядають не насиченими. А вийти по сходах через двір на вулицю - це класний спосіб відчути, що твого простору більше за 8 м2 майданчика між вхідними дверима до квартири і ліфтом.

5) окреме спасибі за пішохідний загальнодоступний бульвар на вулиці. Ці барбекю-столики з лавами, гравійне покриття, голомозі платани з кулястими коробочками насіння. Три собачника і дві коляски ревусячими мальками. Але мабудь найважливіше відчуття, це те що ти з закритого двору, де все максимально домашнє потрапляєш в публічний простір, готовий до рендомних перемовин з незнайомими людьми. Де місто пропонує тобі весь свій спектр можливості. Але круто шо це все відбувається в людяних умовах, де машин так само мало. Окреме спасибі за східно-західне спрямування бульвару. Вранішньо-надіечірні тіні - це окремий вид релаксації. Це той театр на ростанови якого варто виходити щодня. Мабудь через віддаленість району від центральних гуляльних територій, але людей там не особливо. Хоча й відсоток діючих закладів першого поверху також ще низенький. Тож все попереду.

6) добудовується канал. І я думаю це стане точно поворотним аспектом в житті всього району. Бо фізичний контакт з водою, річковий транспорт, рибальство, купальство та всі інші особливості що надає вода - це буде те, що місто Київ ніяк не розродиться запропонувати.

7) звісно відірваність ділянки від всіх сусідніх житлових тканин міста відчувається. За всі три дні не було жодного бажання десь йти. Бо насправді усюди дуже некомфортні простори-перешкоди.

8 ) не робіть тупикові односторонні заїзди з розворотними майданчиками укінці. Це окремий вид мистецтва - як водії там вирулюють. Раджу всім поїхати спочатку подивитись як це працює перед тим як пропонувати в своїх проектах.

9) достатньо сильно відчувається різниця з контингентом, який я знаю на Лукʼянівці. Де живу у звичайному будинку в дворах. Можливо цим можна було б вихвалятися, бо там жеж 30+ айтішніки, що осіли. Така собі молодіжно-інтелектуальне середовище людей що чогось досягли чи досягають в житті. Але мені водночас боляче сприймати, що суспільство поступово сегментується. Нічого хорошого в цьому немає. Бо люди, які чогось досягли - можуть і мають бути прикладом для людей, що ростуть в умовах, де такого живого прикладу - зась.

Ростислав Семків
Любко Дереш
Артем Чех
Софія Андрухович

Монументальні люди в моїй читацькій свідомості. Просто стовпи великого літературного хмарочосу України.

Чи мріяв я потрапити в одні списки на премію з напів богами слова?

Коли я просив мою вчительку української мови та літератури Валентину Миколаївну Христянин написати відгук про мою книгу «Оринин», то єдине про що мріяв, щоб Вона мене не сварила ☺️

Але того дня Ви мені сказали важливі слова, що мабудь залишаться в моїй памʼяті назавжди.
«Саньочок, як ти ловко передав життя на сторінки».
Для мене Ваші слова стали квитком в великий Світ Української Літератури, де виявляється дозволено бути по-тубільному українцем, де звичайний триб слобідського життя може стати настільки запитуваним, щоб потрапити в довгі списки визначних творів на цілу країну.

Я просто сиджу і мовчки дивлюсь на списки авторів, коло яких опинився і мій текст.
І мені стає так тепло на душі, що я живу в часи, коли говорити за свій край стає важливо та запитувано.

Дякую всім і кожному, хто помічає тексти про маленькі світи, де розповідають за унікальних і водночас звичайних українців.

PS: Па, поглянь як я матьоро описав в книзі нашу родину, шо вже на офіційних преміях мене підписують Сашко Оринин))) понімаш? Наскіки вжився!)

https://osvitoria.media/news/shho-radyat-chytaty-blogery-ukrayinskyj-dovgyj-spysok-knyzhkovoyi-premiyi/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2u0j_GpTd0Bk44oC0Tg8ly7qlc6VqbSqKh3zoiP5RrHcZLZqhc1c7HadQ_aem_lK0ozmsrNbQK5bpjNSFXzA

Люблю українську за лаконічні способи писати і говорити:
бо - короткий варіант «тому що»
досі - по цей день
хтозні - я не знаю що відповісти
ля - поглянь
ди - подивись

А якими скороченнями ви користуєтеся?

Коли читаю про російсько-фінську війну не можу спинити себе думати про обставини з точки зору українського хлопця, якого погнали вбивати фінів «за родіну».

Маю приклади таких хлопців зі свого села тих часів.

Тільки подумайте.

Хлопчина з Козіївки загинув в лісах Фінляндії в війні, де суомі відстоювали своє право на самостійність, де москва вже яке століття зʼїдала новий свіжий окраєць чужого різноманіття, щоб ферментувати в своїх нетрях в «новава рускава».
Тільки за що там був той козіяр?

Не маю жодних ілюзій чи сентиментів до поневолених народів сьогодні, яких гоне росія вбивати тепер нас.

Але наскільки ми сьогодні в іншій позиції? В системі нашого колонізатора ми знову очунявша перешкода, яку він був думав проковтнув 300 років тому.

В системі українця - ми наразі в позиції фіна початку 20 століття.

І тільки хочеться зустріти зараз фіна і спитати як воно жити після? Які камені хова у собі великий ставок збереженої незалежності?
На що резервувати наступні джерела енергії?

Повний зал Ельбської філармонії, або як проектувати село на 2000 мешканців?

Вже деякий час маю унікальну можливість консультувати студентів КНУБА по курсовому проекту «село на 2000 мешканців».
Враховуючи, що села обрані реальні, далеко від мегаполісів, які потребуватимуть відновлення, залишу тут декілька базових принципів, які диктує реальність і їх як мінімум треба брати за основу багатьом громадам, якщо вони замислюються про розвиток і планування свого розвитку.

Читайте шість пунктів в наступному дописі.

1. Розвиток на скорочення.

Ми живемо в унікальний час, коли людство вважайте вперше стикнулося з розвитком під час скорочення чисельності населення.
Тобто, якщо ви плануєте як житиме поселення далі, враховуйте, що структура розселення має бути з врахуванням, що вона зменшиться і не втратить якості.
Тобто якщо село на дві тисячі, плануйте, що воно з часом стане тисячу, а не 5 тисяч.

2. Теорія Високих Бурʼянів

Завжди тримайте в голові, що ці 2000 людей а в подальшому менша кількість буде експлуатувати вами запропоноване село. Тобто дуже важливо, щоб кількість спільного публічного простору та кількість громадських будівель публічного використання була дуже оптимізована. Універсіалізуйте все що можна універсіалізувати. Обʼєднуйте все що вдається обʼєднати.

Тео́рія розби́тих ві́кон — теорія, яку сформулювали Джеймс Квінн Вілсон і Джордж Келлінґ у 1982 році. Відповідно до цієї теорії, якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в цьому будинку не залишиться, а потім почнеться мародерство.

В селах головний «мародер» - природа. Якщо щось вчасно не доглянуто чи не попорано - завтра там ростимуть високі бурʼяни і вовки витимуть.
А це значить - село втрачає свою успішність.

Завжди придумуйте село так, щоб доглядати було мешканцям мінімальну кількість простору.

3. Приватна власність.

От уявимо що ваше село 2000 мешканців. І це орієнтовно 700 дворів. Це в середньому 2100 приватних ділянок під забудову, під садівництво та під сінокос.
Уявимо, що ви пропонуєте проектом змінити архаїчну куткову систему розселення села на модерністичну радіально кільцеву.
Ви підкладаєте існуючий кадастровий план під ваше «сонце» і відмічаєте, що 96% ділянок (2016 штук) треба змінити.
Скільки коштуватиме послуга цій громаді юристів і скільки в середньому потрібно часу, щоб всі ці справи вирішити?

Як ви гадаєте, чому масова багатоквартирна нерухомість українських міст від 50-х років, яка має максимально убогий вигляд дуже повільно вирішується місцевою владою?
Бо це сотні-тисячі власників квартир, з якими треба домовитися і підписати десятки тисяч документів.

Зважайте на приватну власність. Якщо ваш проект села враховуватиме місцеву ситуацію - це полегшить місцевим управлінцям його реалізувати.

5. Віртуальне в матеріальне.

Коли займаєшся розвитком наших поселень, то кожен раз замислюєшся, що в нас дуже небагато традиційного збереглося. А коли відновлюєш після того де пройшли росіяни - там взагалі від бувшого світу - місця живого не лишається.
Тому коли працюєте з відновленням сіл завжди памʼятайте, що наша культура практично ніколи не мала шансу на достатній час, щоб переродитися з нематеріальної в матеріальну. Тому українці величезні багатії в нематеріальній спадщині. А архітектор і урбаніст, за природою своєї професії вміє перетворювати віртуальне, ненамацувальне в матеріальне.
Скористайтеся цією унікальною можливістю. Якомога більше читайте за історію цього села, спілкуйтеся з місцевими за їх побут та стиль життя. Краєзнавство, етнографія, соціологія - все в ваших руках аби відзнайти якусь особливість тутешніх, що живе в головах, яку варто реалізувати в камені.

6. Мало людей.

Ніколи не забувайте, що в селах завжди живе мало людей. 2000 мешканців - це чотири київські 25-поверхівки, або повна зала Ельбської філармонії.
Важливо памʼятати, що відчуття згуртованості будує в уяві мешканців комфорту проживання. Що ти за потреби завжди можеш побачити когось, попросити допомоги, чи домовитись про спільну справу. Взагалі простір завжди має сполучати людей, а особливо в селах, коли щільність розселення формує комфорт повної відлюдкуваності. В селах дуже легко ні з ким не комунікувати. Тому в селах люди більше потребують простору, де вони можуть випадково з кимось зустрітися.
Тому якщо центральна площа, то скоріше одна, де всі можуть побачитись і відчути село. Бо село - це ж не про будинки, а про взаємозвʼязки між людьми.
А якщо актова зала - то теж одна, щоб грошей вистачило більше аніж пофарбувати підлогу і панелі на стінах.

А за сходки щоб односельці відчували свою спільну потугу не менше аніж глядачі Ельбської Філармонії.

Відчулось шо треба сказати аби зафіксувать

Поділюся з вами своїм новим напрацюванням

Десь отак поступово зазвичай в моїй голові і створюється світ нового твору.

——————

Сьогодні селом ходе слух, що в Миколи Лузганого в хліві здохла корова.

І здохла так давно, шо її вже й в двері не витягти.
Гаврилівна, сусідка його, каже, як заходила, а там кізяччя - по жижки. Як та Квіточка й в стійлі була? Хай Бог милує.

Та шо з тим Миколою коїться? Чого ту худобину та так занапастив?
А на його городину подивитись - там вовки з літа виють.
Не те шо год тому. Як яєчко було. Любо глянути, рядочок до рядочку, прольот до прольоту, грядочка в грядочку. Й грудки більше за мизинець не знайти. Правда у Миколи мизинець - як у когось пів ляшки. Все викошене, вискубане, виполене, обгорнуте кропіткою роботою. Й знанням свого діла.

Тай наче в батьків був залюбленим сином, і хату йому перенесли з Гаврилівки куплену в середняка, аж 4 вікна на очілок , та такі завширшки, як сам Микола в плечіх. Ставай та красуйсь у повен зріст на пів села. І хозяйство - на два хліви худоби. Бери й роби. Що ж йому не йнялось?

Тиждень як він з двору не виходе.
Одні брехні селом й розводять. А ніхто в нього й не перепита. Жижки трусяться.

Послідній раз як бачили Миколу на базареві, то ото він з торбиною мотузчиною на велові примотаною проходив. Люди так тихо його у слід очима проводжали, шо казалось тиша та, як та торбинка на веломашині натягнута, зараз ось-ось ще міліметр дожми великими жилистими, релʼєфними од судин миколинишими ручищами. І все.

І воно базарь каменем наче встелений, а од взглядів людських, і замовкань на відстані витягнутої Миколиної руки (а руки він має, о! Не руки а сволоки. Хату крити можна.) та камінь той мощений базарьом, ніби в калабаню ставав і ноги грузли, і йти ставало все важче, аби хоч й дійти до розвилки, де кінець селу і людім, шо йому так випитливо мовчать в потилицю. Німо топлять в мислях аби довідатись те, шо сам собі Микола боїться сказати.

Руки стискають руля на велові, мотузчину по торбинці. Жмуть, скручують.
Секунду і.
І лусне.
Торбина.
Тиша.
І Миколи таємниця.

Життя дуже дивна штука. Бува таке наче все - ось воно. Під боком животіє наготовлене. Все є.
Шо ж воно ще треба?
А виходить шо треба. Але хто те пойме, коли й сам боїся собі зізнатися, шо такий вернидуб, сил в грудіх - річки руками гатити, а требуєш малесенького гвинтика, без якого жодна гора не поворухнеться, без якого і сонце не світе, і ніч не спить, требуєш ту частинку більше за саме життя.

Любов.

Чи годен Микола любити? Коли од одной думки по мʼязистій спині стіка піт до попереку і все мліє та паморочиться.
Хіба він може собі дозволити таку хитру та неконтрольовану витівку, коли душа ніпелем в футбольному мʼячеві хоче вискочити з-за шкіри і летіти кудись за кудикані гори по зелені помідори.

Чи здатен Микола любити? Аби щоб то зкоїти треба все пустить шкереберть, і все що було під контролем зтерти в дерть. Любов для нього наче смерть. Любов для нього наче край, де ти сказав до неї «хай!», але ж всі знають у селі, що «хай» - погані хазяї.
І схоже з нею не можливо все чітко мітко кропітливо контролювати. Розрахувати.

Але, о Боже. Та схоже, що ситуація гвіздком застрягла поміж життєвих механізмів і не вистачає далі нічого аби сподвигнути себе на подвиг.
Крок щось робити. І схоже - жити. Жити життям наповнено-смислевим. Бо треба віддати правді очі.
Та ні, то хтось наврочив.

Чи колись Микола зможе полюбити? Схоже ні. Й душу не треба сатані для цього продавати. Треба лиш брехати мікроскопічними словами. Щоб на 50 рік життя хватило того небуття, як гора здорова, що перекрила все, призупинила. І від тієї пустоти на два яри у хліві душу віддала твоя корова.