Ну от як таке побажання з за кордону, можна залишити без уваги і не постаратися його виконати?
Дякуємо всім хто допомагає

На жаль ми все дуже любимо спрощувати. І спрощуємо. Ми навіть не намагаємося зрозуміти по якому краю досі йдемо. Замість цього якісь нескінченні срачі. Чи то така самотерапія? По українськи. ХЗ. Почав по діагоналі читати стрічку. Нерви здають. Таке враження, що дійсно щось вимикаєтеся в головах. Хоча ось воно, поряд. Вся інформація лежить.
Вся картина світу в якій в нас таке хитке положення. Просто пост на сторінці Головнокомандувача ЗСУ від 16 серпня. Два абзаци. Цитати.
"Зауважив, що по всій лінії фронту противник продовжує наступати. При цьому здійснює близько 700-800 обстрілів наших позицій щодня, застосовуючи від 40 до 60 тисяч боєприпасів. Основні зусилля зосереджує на витісненні наших військ із Донецької області. Найбільш напружена ситуація зараз на напрямку Авдіївка-Піски-Марʼїнка."
"Подякував генералу Ейру за допомогу, особливо в підготовці наших військових. В умовах важких бойових дій ми відчуваємо брак викладацького складу, адже всі, хто можуть тримати зброю і вміють воювати, знаходяться у бойових порядках."
.....
"По всій лінії фронту противник продовжує наступати. Обстріли наших позицій щодня, застосовуючи від 40 до 60 тисяч боєприпасів". Треба просто розуміти це. Противник продовжує наступати. Застосовуючи до 60 тис боєприпасів. Просто зафіксуйте це. Просто усвідомте це. "Ситуація напружена, але повністю контрольована", це не значить що ми перемагаємо. Це значить, що в нас є десь резерви які ціною великих втрат не допустять просування до визначених рубежів. До рубежів, які визначені важливими сьогодні. Просто у ворога не буде сил. Бо ми його знекровимо ціною своїх втрат. Це на сьогодні. А що буде завтра, ще нічого не ясно. І нема іншого вирішення цього питання на війні. Тільки наносити ураження ворогу, та нести втрати. Бо це не кіно.
Під Ізюмом ворог вчора намагався атакувати силами танкового батальйону при підтримці піхоти. В Бахмуті пекло. За Піски взагалі мовчу. Інтенсивність боїв така, що не те що поїсти, в туалет по маленькому ніколи сходити. Зате в соцмережах адіще срачове. Що з нами, люди?
І зразу наступний абзац. Про підготовку. Всім же зрозуміло про що там? Про підготовку військових. За кордоном. Вам треба пояснювати чому в нас не вистачає зараз підготовлених військових? Чи ви самі то все розумієте? Не вистачає їх. Закінчуються підготовлені військові. Всі розуміють чому? І тут не до заламування рук. Бо все ще питання виживання держави відкрите. Чи справді думаєте, що ворог, якщо буде мати сили та перевагу, просто зупиниться на якихось умовних кордонах та не спробує йти далі? Відмовиться від планів? Правда? Ну от хоча б одну причину назвіть? То чому на більшій частині України склалося враження, що війна то вже десь там далеко локалізована, та вже час влаштовувати срачі?
Я правда не розумію. Чи то я собі намалював таку картинку, мотаючись між Ізюським напрямком, Бахмутом, Харковом та навчанням командирів піхотних відділень, чи то люди в більшості своїй роблять "чік, я в домікє".
В нас не вистачає часу, нервів та сил. Потім заходиш в соцмережи а тут піздєц якийсь. По іншому не назвеш.

Розумієте, в нас зараз війна в самому активному процесі. Це та війна, про яку ми нічого не знали навіть з історії. Навіть якщо добре вчили історію. Бо це все стосується нас особисто. Кожного. Бо вбивають нас. Наших знайомих та оточуючих. Руйнують наші домівки. Це потім, історики, ідеалізують кожного з нас, кожного загиблого та опишуть, як надлюдськими зусиллями, ми всі разом... І ціна якою то все далося нікого не буде шокувати. Бо буде суха статистика. Тисяча туди, три тисячі туди, плюс мінус десять тисяч там. Це завжди так в книжках працює. Коли вмикають героїчний епос. І всі будуть пишатися. Бо ми з вами про героїзм багато читали, поки не прийшов наш час жити під час цього героїзму. І з'ясувалося, що за статистикою живі, близькі нам люди. Які ще вчора були, а сьогодні більше ніколи не будуть. І сьогодні ще не край. Ще нічого остаточно не вирішено. Ворог наступає, а в нас брак підготовлених людей. Оце проста істина на яку ми не хочемо зважати. Я не знаю де взяти час та сил щоб робити більше. Правда не знаю. Бо поки не бачу перелому на краще. А втому бачу. Нехватку всього бачу. Нестачу бачу. Людей, які втомилися від "війни" бачу. Тільки війна не закінчиться через те, що ми від неї втомилися. Поки вона, війна, не втомиться через нас, вона не закінчиться. Поки ворог не закінчиться до критичного рівня, вона не втомиться.

Кожен раз коли я в'їжджаю до Харкова, я мінімум пару раз обов'язково бачу воду яка тече з під землі. Я не буду вдаватися в деталі і забивати собі голову чому так. Місто хворе. Місто все в пораненнях. І в найближчій перспективі, краще не буде. Місто буде виживати. Я з острахом думаю про те що буде, коли почнуться морози. Коли влада каже що буде важка зима, це означає, що буде тупо жерсть. А якщо ще добавити руйнування критичної інфраструктури, яке будуть завдавати окупанти, то жерсть буде жорсткою.
Я не знаю куди мене занесе взимку. Чи навіть вона буде для мене, ця зима. Але на всяк випадок хочу рулон плівки товстої, може плити УСБ щоб були в запасі на всі вікна. Саморізи, планки та таке інше. Обігрівач, та електроплитка теж є. Про буржуйку поки не думав, бо зразу тягне проблему з дровами. А ще є досвід який ніякий з зими 14-15 під Донецьком. А ще друзі в приватному секторі, де можна буде палити щось.
До чого цей пост? Бо все те що навколо нас, воно не дінеться нікуди. Бо воно нічого різко не закінчиться і не відновиться. Зима буде важка. На фронті і в тилу. Особливо в прифронтових та фронтових містах. І не готові до екстриму цивільні, це жорстке навантаження на військових та військові адміністрації. Просто пам'ятайте це. Сама велика допомога військовим та МЧСникам від мирняка, це не створювати головну біль. По можливості. І вже час над цим задуматися.
Буде жорстко.

Шестеро з 20 "студентів", покидають тренінг командирів піхотних відділень. Просто нема бажання, та нема хисту навчатися. Вони хороші хлопці. Просто це не їх. Вони мабуть гарні вояки. Мабуть. Але вони не можуть і не хочуть бути командирами відділень. Командирами піхотними відділень. Тому наші відносини з ними закінчуються.
Саме страшне що зараз може бути, це втрата часу. Нема в нас того часу. Час це безцінний ресурс. Час викладачів, це ресурс. Ресурс який передається від одного воїна іншому. Ресурс від якого потім буде залежати життя як мінімум піхотного відділення. А як показує досвід, то набагато більше. Тому мене просто рве на шматки, коли командири безвідповідально підходять до відбору людей.
В нас черга в кілька сот людей бажаючих. Але нема механізму, щоб зробити збірну солянку. Поки нема.
Бо ми пішли від низу, цементувати передній край. Одне навчане відділення у взводі, це потужний взвод. Бо є впевненість у людей і є довіра у сусідів. 20 відділень з навченими командирами, це дуже дуже потужно навіть в масштабах бригади. Ми пішли саме таким шляхом. Дайте нам здібних людей, ми підсилим піхоту. Тому не ми визначаємо кого ми хочемо бачити, або взяти, а командувачі визначають кого треба підсилити. Але це теорія.
На практиці, все як завжди. І це мені дивно. Адже наша задача навчити людей як виживати, перемагати, бити ворога, та навчати цього своїх підлеглих. Ефективність збільшується на порядок. За кожним командиром відділення мінімум десять душ, життя яких він не розміняє на якусь прикру помилку. Або незнання. Бо навчаність не дасть йому зробити цю помилку. Не покотитися відділення, не покотитися взвод, рота і далі. Це так працює. Не покотиться. Не буде втрат на відході. А це зовсім різний порядок цифр.
Є розуміння главкома щодо навчанності командирів піхотних відділень. Піхотне відділення, це саме та піхота, яка виграє війни. В Залужного взагалі щодо навченості особового складу велике розуміння та вимоги. На жаль трошки маємо форс мажора. Тому главком дякує нашим союзникам за навчання людей за кордоном.
А ще є сотні людей які хочуть пройти грамотне навчання. А ми не можемо їх індивідуально залучати. Повторюю - поки не можем.
І є 6 чоловік з 20, які через тиждень індивідуальної підготовки відраховані. Бо до відбору їх командири віднеслись на від'єбись.
Ми майже два дні доходили згоди до питання як бути. Відраховувати чи знижати планку навчання та вимоги до учнів. Вирішили однозначно відраховувати. Тепер ми зможем приділити залишившимся уваги в середньому на 30% більше. Це теж ресурс. Це теж те, що допоможе їм воювати. Навіть якщо треба буде відраховувати половину, ми будем це робити. Бо за кожним з цих людей, я бачу мінімум 10 його підлеглих. Бо це не АТО. Не буде часу та шансу виправляти помилки в окопах. Або залишився живий, або загинув. А саме страшне, що загибель не гарантує того, що ворог не піде далі. Тому задача піхотного відділення, дожити до піхотного бою, вступити в бій, в піхотному бою перемогти і знищити ворога. Все дуже просто. А ми просто будемо вчити як робити це ефективніше. Ефективно вчити. Або ніяк.

Я бачу, що і досі дуже багато людей не розуміє повністю що відбувається на фронті, та хто вимушений зараз воювати. Розумієте, більшість людей, які зараз воюють, не вибирали собі професію військового. Вони не обирали долю - захист держави зі зброєю в руках. Вони цивільні, дуже мирні люди, яких руzька наволоч примусила взяти в руки зброю і йти воювати. Воювати і гинути. Бо війна без втрат, то тільки в кіно.
Я напишу одну річ, яка може вас шокує, але вона чітко розповість про моє ставлення до ситуації, та про мій внутрішній стан.
Коли ми організовували тренінг, був ряд бюрократичних моментів. Як назвати, щоб не лізти в курси лідерства, як не ламати систему фахової підготовки. Бо є речі фундаментальні, а є речі на час війни. Наш тренінг так і зветься - тренінг командирів піхотних відділень у військовий час. Коли ми хотіли для відбору залучати сержантів, то спілкувалися з представниками сержантського корпусу. Вони люди, які займаються фундаментальними речами. Для контрактників. І в ході спілкування виникло у досвідченного сержанта цілком логічне питання - а от що потім, після вашого тренінгу з вашим сертифікатом? Я перепитав - в сенсі? Ну, от у людини буде сертифікат, та свідоцтво про тренінг. Але вони йому юридично не дають потім ніяких привілей та росту. Просто молодший сержант. А це можна і без тренінгу в умовах військового часу. От що потім він може з цим робити? Як використати?
Відповідь була приблизно така - Якщо у будь кого з тих хто пройшов тренінг з'явиться бажання думати "про потім", це значить що ми це все зробили не дарма. Для того щоб думати про потім, треба вижити. Не просто вижити, а вижити в піхотному порядку. Це значить вижити та перемогти ворога під сотнями артилерійських обстрілів, та в черзі піхотних боїв. Якщо буде "потім", значить що все зроблено з віддачою на 100 і ефективністю на 100. Ми це все зробили, щоб у них було це потім. І так похуй, як воно потім буде з точки зору бюрократі, що аж соромно. Ми хочемо дати знання людям для того, щоб у них та їх підлеглих було "потім".
Ми всі досі не завжди перелаштувалися. В нас війна. В нас йдуть воювати люди, які 6 місяців тому не те що воювати, просто зброю в руках у страшному сні не тримали. А зараз вони екстрено йдуть в окопи. Піхота. Вони йдуть вбивати. І їх ворог хоче вбити. Хоче щоб не було потім. А ми хочемо щоб було. А для цього треба саме зробити з ворогом те що він хоче зробити з тобою. Тільки раніше.
Оце і є мета. В цьому і є сенс. Кожен хто буде мати "потім", це доказ що ми все робили правильно. Бо він не тільки сам вчиться, він буде навчати людей. І зараз ми в тому стані, що війна всіх дожене. І нажаль вона доганяє не тільки морально. Гинуть кращі сини та доньки України.
Ті хто хоча б трохи в курсі, як воно працює в ЗСУ, ті розуміють що це таке, хоча б приблизно запустити таку «тєму», як курси чи тренінги. З нуля. Я може потім колись про це зможу розповісти. Це ж не тому, що не було чим зайнятися. Часу не вистачало критично. Але мотивацією, яка все перебила, особисто для мене були прості речі - втрати серед піхоти з мобілізованих, ТРО та ДФТГ. Люди з мотивацією йшли воювати не знаючи нічого. Це добре потім в історії буде написано, що героїчно голоруч спиняли танки. А в житті то трохи по іншому.
Я правда не знаю, хто з нас побачить перемогу. Те що не всі, це однозначно. Але в нас є маленький шанс зробити так, щоб людей, які побачать перемогу та будуть її виборювати більш фахово, було більше. От і все.
Тому що там буде потім, то не важливо. Головне щоб воно було.

"Ручки-ножки", сьогодні під Ізюмом

Кілька атак відбито сьогодні під Ізюмом. Але точніше результати можна буде порахувати завтра. Кожного дня ворожа піхота при підтримці бронетехніки намається сбити ЗСУ з позицій. Коли не вдається, знову починаються чавунові опади.

Новітня Харківська прикмета. 100%.
- чутно вибух або два, або три десь в якомусь з районів міста.
Харків‘яни флегматично:
- О, зараз сирена включиться по всьому місту.

Під Ізюмом хлопці знають, що українцям сподобалась експозиція з підбитою ворожою технікою. Тому роблять все, щоб експонатів битої техніки окупантів було більше. Правда іноді від захвату від роботи наших танкістів у окупантів зносить башту. В прямому сенсі.