Іван Багряний
«Ave Maria»

Всім бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері
Крик свого серця присвячую.
Автор


ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!

Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.

Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.

Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.

Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.

<…>

…………..
І вся людськість хіба не єсть
інфузорії
(пожирай, пожирай себе в
краплі води)?
П. Тичина
("В космічному оркестрі")

ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи,
Цілував лише вітер та час…
Я такий необтесаний, грубий,
І мій біль не за вас, не про вас.

Не про вас, що спокійні і певні…
Не про вас, в кого сила — закон,
Що прийшли і, мов велетні древні,
Штурмом злота взяли рубікон,

Узяли і усілись на троні
(Щоб судить непокірних братів):
"О віки! Наші скарби мільйонні!
Наші ви!!!
До незнаних часів!" —

Не за їх, що з крицевих Нью-Йорків
Заґнуздали, мов спрут, бігуни…
Нарядили любов у опорки,
А культуру — у панцир війни.

Або тих он шляхетних, що мітять
На героїв казковий шолом,
Золотаві вінки Афродіти,
А сестрі…
Дні печаллю розбиті
І ганебне тавро на чоло.

Такі чисті, культурні і чисті:
Непокірних пускають в "расход"
І на брата, на братові діти
Шлють наклепи й десятки угод
Запродажних,
за мілку монету,
За блискучі дзвінкі копійки…

Не про Вас я. О, що Вам поети?
Такі мудрі, гуманні такі.

Я всього лиш, всього про Марію,
Я про тих, кого час заґнуздав,
Димом смирни в леґендах овіяв
І пожер Ваш голодний удав.

О Ви, люди — брати по плянеті,
О в’язниць і законів творці!
Ідеал Ваш — новенькі штиблети
І портфель в "худосочній" руці.

Ви боги. Ви Владарі. Ви…
Кретини!
Хто сказав там, що радість — закон?!
Мабуть, той, що єдину дитину
Зґвалтував
для рублів,
для корон.
А після у костьолі, у клюбі
Розпинався за брата свого,
Смертним боєм ламав свої груди:
"Я за нього в петлю і в огонь!!"

Так, я знаю, — я виріс між вами,
Так, я знаю, — бодай би не знать:
Ви за підлість ув’єте вінками,
За любов — ведете умірать.

Показую новеньку. Вийшла друком лише 3 дні тому🥳

Буду модерувати чернівецьку презентацію. Усі деталі й дати згодом, але я заінтригована цією книжкою))

Почала читати ще в електронному форматі, не помітила як проковтнула 30 сторінок і заснула з телефоном в руках😁

До речі, назва – цитата з Оскара Вайлда (здається)

Моя, на жаль, непопулярна думка.

Тема «віктимності» української літератури ХІХ–ХХ ст. і масове засудження «страждальництва» у творах – дуже шкідливе явище, яке може призвести до витіснення великого пласту української культури загалом.

Більшість людей у дописах і коментарях оцінюють всю укр.літ. того періоду з висоти власних знань і особистого читацького досвіду, який нерідко обмежується шкільною програмою або й скороченими переказами. Ні, це аж ніяк не применшує вагомість їхньої думки, але саме через те, що люди масово висловлюють цю думку, не намагаючись попередньо збагнути причин і обставин появи текстів або проаналізувати їх і винести для себе ідею твору, формує ланцюжок:
«класична українська література = сум і сльози» — «через це люди її не хочуть читати» — «її масово кенселять, отже, вона не варта уваги».

Це звучить смішно. І поки ми сміємось, теза успішно прижилась і породжує чергову хвилю меншовартості.

Софокла, Шекспіра, Дікенса, умовну Марґарет Мітчелл чи інших світових класиків не кенселять за депресивність. Знецінювати зручніше своїх, звісно ж.

А моє улюблене – звинувачення в провінційності укр.літ. Оноре де Бальзак, Еміль Золя, Кнут Гамсун та їхні описи сільського життя це ж зовсім інше, ніж Нечуй-Левицький, Парас Мирний, Ольга Кобилянська та інші😌

А знаєте в чому основна різниця?)
Питання, певна річ, риторичне.

Українська література, як і будь-яка інша національна література – це віддзеркалення світогляду та дійсності народу.

Смерть / страждання / біль – це не ідеї творів. Ідеї поміж рядків або деколи й прямим текстом прописані.

Я нікому не намагаюсь навʼязувати українську літературу, бо це справа невдячна. Як і не збираюсь брати участь у дискусіях з людьми, які навіть не знають, про що говорять. Просто сподіваюсь, що ця масова лихоманка самозакопування з боку наших співгромадян не відлякає когось від можливості власних відкриттів.

У мене все. Дякую за увагу

Знаю, що сьогодні багато хто не може заснути. Я не сплю, бо замість писання чи читання дивилась в стелю, на кішку, в телефон – та куди завгодно, але не зробила нічого із запланованого.

А потім зі мною трапилась «Гра в перевдягання», яка терпляче чекала на свою чергу і, певно, чекала б ще з кілька тижнів.

«І нікого в цьому великому світі немає, хто б захистив мене. Всі чекають захисту від мене. Куди йти, за кого триматися, у що вірити? Кому довіряти? З ким ділити любов, страх і, звісно, смерть?»

Чех змінився. Я відчула це два чи три роки тому – не памʼятаю, коли саме прочитала його колонку на УП. Щось незворотно клацнуло. На жаль, не здалось.
На щастя, він живий і я можу читати його мемуари.

______
Девіз Великої війни:

«Більше люті. Більше ненависті.
Убий!
Убий кацапа!
Убий, блядь, інакше він убʼє тебе».

Шукала якийсь матеріал, випадково натрапила на сайт проєкту «Амнезія» – і зависла від краси й змісту. Залишаю тут лінк, щоб і самій не забути, і вам показати: https://amnesia.in.ua

На сайті «Видавництва 21» діють весняні знижки -50% (не «до», а саме «мінус»), тож несу вам свої рекомендації, на що можна звернути увагу.
За період роботи там перечитала майже все, якщо будуть питання – питайте, підкажу по жанрах і всьому іншому)))
Марина-консультантка – чисто бонус для підпищиків🤭

«Я, Жанна Ебютерн» Олівія Елькаїм – психологічний роман, у центрі оповіді дружина Амадео Модільяні.

«Лагідна байдужість світу» Петер Штамм – два герої з однаковими іменами і долями, але з різницею в віці. Любовний трикутник. Рефлексивна повільна оповідь.

«Уночі під камʼяним мостом» Лео Перуц – роман австрійського класика. Середньовічна Чехія, блазні, коханці та все інше.

«Викрадене дитя» і «Ми робили бомби для Гітлера» Марші Форчук Скрипух – цикл про двох українських сестер, розділених за нацистською програмою Lebensborn. Думаю, десь 14+

Цикл про Червоного Арлекіна – для фанатів фентезі-антиутопій. Боротьба за власну ідентичність, протистояння злу, любовна лінія (не памʼятаю вже, з якої книги зʼявляється)

«Мисливець на вовків» Крістоф Рансмаєр, Мартін Поллак – три есеї про польське прикордоння. Текст про українців мене розбив у 2023.

«Лист в Україну» Вальтрауд Міттіх – погляд «іншої» на нас. Шикарний авторський стиль, багато стереотипів від типової представниці західного світу – але це важливо для розуміння, як «вони» бачать «нас». Трохи ця книжка повибивала мені рожеві скельця, але я її все одно люблю.

«Кіоск» Анете Мелеце – дитяча, але корисно прочитати й дорослим. Неймовірні ілюстрації і дуже глибокий зміст. Є однойменний короткий мультфільм.

«Мікова книжка» Лауріс Ґундарс – доросла література в дитячій обгортці. Брошурка про іграшкового ведмедика, який пережив війну і кілька окупацій Латвії. Дуже💔

У лютому прочитала всього 5 книжок. Але це все одно на 1 більше, ніж у січні🥳
Ще дві розпочала і не встигла дочитати, тому не додаю в перелік.

Про Кобринську і Чеха ще напишу, а інші відгуки вже є на каналі

Як минув ваш читацький лютий?)
З чим взагалі заходите в березень, гаааа

Взялась упорядковувати файли на ноті. Знайшла презентацію, яку готувала для студентів перед міжнародним семінаром, де вони мали розповідати про українську літературу після 24.02. Може комусь цікаво буде🤷‍♀️ Там не дуже багато інформації, але все ж

Як можна зрозуміти, вчора я дійшла до розвантаження різних архівів)

Форум видавців, Львів (2023).
Фото Алекса Заклецького.

Тут ми з Вахтангом Кебуладзе сперечались, хто з нас більше грузинської крові має (я)

Скільки днів я не знаходила слів, щоб поділитися відгуком на «Гру в перевдягання» Артема Чеха – і от нарешті вдається вже трохи відійти від суто емоційних вражень. Та спершу – занотоване під час читання: «Воно вивертає мене зсередини, а я все одно лізу і намагаюсь знайти відповідь на єдине питання «що вони всі проживають?»
Мені потрібні деталі, мені потрібні очі й всі інші органи чуття, щоб стати посеред тих степів, лісів, полів – і побачити смерть в обличчя».

Насправді я більше не можу сприймати комбатантську літературу суто як літературу. Чим більше ця війна забирає моїх людей, тим складніше й потрібніше мені читати про неї від першої особи.

Якби казати суто про літературну цінність – «Гра в перевдягання», очевидно, не є найсильнішою книжкою Чеха.
Так, він пише чудово, вміє добирати слова, гратися з метафорами і т.д., але вона помітно слабша. Зокрема через (відчутно – незаплановані) самоповтори й перестрибування. Я не кажу, що все має бути хронологічно, але дуже відчутно, що писалось на емоціях і, можливо, в поспіху. Проте як мемуари ця історія сповна виконала свою функцію.

Чех оповідає, як той, хто не хотів і не хоче бути військовим чи загалом жити в час війни – і ця чесність справедлива.
Його досвід участі в боях значно скромніший, ніж у багатьох військових-неписьменників, але тут на першому плані саме переживання людини, яка багато років тому зняла військову форму, заховала її на балконі й сподівалась більше ніколи не вдягнути. Оповідь починається за кілька днів до 24 лютого, що додає емоційної напруги від усвідомлення неминучого.

Власне, мене розмотало більше через відчуття розмови з людиною, яка за ці менш ніж 200 сторінок стає тобі майже другом. Я ніколи не бачила Чеха так близько, як у цій книзі. Мені здається, емоційне напруження тут і досягається саме через емпатію до головного героя, а не через якісь подвиги чи щось таке. Він не романтизує війну. Але він і не є воїном навіть за своїм внутрішнім відчуттям.
Відтак мемуари майже одразу й стають ближчими до рефлексії чи самотерапії, аніж до мемуарів. Тут досить мало динаміки, більший акцент на внутрішньому світі й описах.

«І нікого в цьому великому світі немає, хто б захистив мене. Всі чекають захисту від мене. Куди йти, за кого триматися, у що вірити? Кому довіряти? З ким ділити любов, страх і, звісно, смерть?»

Чи перечитала б книгу ще раз?
Так.

Сіла передивлятись файли книжок, які встигла відсканувати в Берліні під час стажування.

Родина Троттів з «Марша Радецького», здається, мають реальних прототипів. Ніби нічого надзвичайного, але я трохи в шоці

«БОГИ МОГО КРАЮ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ КРОВ»

🫥 Dark Academia в українських декораціях — щоденники, літературні клуби та київські вулиці оживають у захопливій історії про містику, поезію та історію.

Розмова з Євгенією Кужавською про її книжку в Чернівцях!

Поговоримо про:

✨головну героїню, історичних особистостей та Київ 1917 року;

✨спіритичні сеанси, викрадені картини та містичні вбивства;

✨юну інтелігенцію у буремні часі.

🗓️ 4 квітня о 16:00
📍 книгарня Vivat, вул. Героїв Майдану, 4
🗣Євгенія Кужавська — письменниця
🗣Марина Горбатюк — модераторка, поетка, літературознавиця

✅ Вхід вільний! Реєстрація обовʼязкова — https://forms.gle/5z9pBKGeQdvqH1vF8

За день до події ви отримаєте нагадування на пошту 💌

Цікавий факт: Ольга Кобилянська у 1896–1899 роках жила на вулиці Панській 47 (нині це вул. Ольги Кобилянської).

Зараз – це будівля Чернівецької обласної бібліотеки, де ми й зустрінемось вже за тиждень на обговоренні роману Сельми Лаґерлеф))