Взялась упорядковувати файли на ноті. Знайшла презентацію, яку готувала для студентів перед міжнародним семінаром, де вони мали розповідати про українську літературу після 24.02. Може комусь цікаво буде🤷‍♀️ Там не дуже багато інформації, але все ж

Як можна зрозуміти, вчора я дійшла до розвантаження різних архівів)

Форум видавців, Львів (2023).
Фото Алекса Заклецького.

Тут ми з Вахтангом Кебуладзе сперечались, хто з нас більше грузинської крові має (я)

Скільки днів я не знаходила слів, щоб поділитися відгуком на «Гру в перевдягання» Артема Чеха – і от нарешті вдається вже трохи відійти від суто емоційних вражень. Та спершу – занотоване під час читання: «Воно вивертає мене зсередини, а я все одно лізу і намагаюсь знайти відповідь на єдине питання «що вони всі проживають?»
Мені потрібні деталі, мені потрібні очі й всі інші органи чуття, щоб стати посеред тих степів, лісів, полів – і побачити смерть в обличчя».

Насправді я більше не можу сприймати комбатантську літературу суто як літературу. Чим більше ця війна забирає моїх людей, тим складніше й потрібніше мені читати про неї від першої особи.

Якби казати суто про літературну цінність – «Гра в перевдягання», очевидно, не є найсильнішою книжкою Чеха.
Так, він пише чудово, вміє добирати слова, гратися з метафорами і т.д., але вона помітно слабша. Зокрема через (відчутно – незаплановані) самоповтори й перестрибування. Я не кажу, що все має бути хронологічно, але дуже відчутно, що писалось на емоціях і, можливо, в поспіху. Проте як мемуари ця історія сповна виконала свою функцію.

Чех оповідає, як той, хто не хотів і не хоче бути військовим чи загалом жити в час війни – і ця чесність справедлива.
Його досвід участі в боях значно скромніший, ніж у багатьох військових-неписьменників, але тут на першому плані саме переживання людини, яка багато років тому зняла військову форму, заховала її на балконі й сподівалась більше ніколи не вдягнути. Оповідь починається за кілька днів до 24 лютого, що додає емоційної напруги від усвідомлення неминучого.

Власне, мене розмотало більше через відчуття розмови з людиною, яка за ці менш ніж 200 сторінок стає тобі майже другом. Я ніколи не бачила Чеха так близько, як у цій книзі. Мені здається, емоційне напруження тут і досягається саме через емпатію до головного героя, а не через якісь подвиги чи щось таке. Він не романтизує війну. Але він і не є воїном навіть за своїм внутрішнім відчуттям.
Відтак мемуари майже одразу й стають ближчими до рефлексії чи самотерапії, аніж до мемуарів. Тут досить мало динаміки, більший акцент на внутрішньому світі й описах.

«І нікого в цьому великому світі немає, хто б захистив мене. Всі чекають захисту від мене. Куди йти, за кого триматися, у що вірити? Кому довіряти? З ким ділити любов, страх і, звісно, смерть?»

Чи перечитала б книгу ще раз?
Так.

Сіла передивлятись файли книжок, які встигла відсканувати в Берліні під час стажування.

Родина Троттів з «Марша Радецького», здається, мають реальних прототипів. Ніби нічого надзвичайного, але я трохи в шоці

«БОГИ МОГО КРАЮ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ КРОВ»

🫥 Dark Academia в українських декораціях — щоденники, літературні клуби та київські вулиці оживають у захопливій історії про містику, поезію та історію.

Розмова з Євгенією Кужавською про її книжку в Чернівцях!

Поговоримо про:

✨головну героїню, історичних особистостей та Київ 1917 року;

✨спіритичні сеанси, викрадені картини та містичні вбивства;

✨юну інтелігенцію у буремні часі.

🗓️ 4 квітня о 16:00
📍 книгарня Vivat, вул. Героїв Майдану, 4
🗣Євгенія Кужавська — письменниця
🗣Марина Горбатюк — модераторка, поетка, літературознавиця

✅ Вхід вільний! Реєстрація обовʼязкова — https://forms.gle/5z9pBKGeQdvqH1vF8

За день до події ви отримаєте нагадування на пошту 💌

Цікавий факт: Ольга Кобилянська у 1896–1899 роках жила на вулиці Панській 47 (нині це вул. Ольги Кобилянської).

Зараз – це будівля Чернівецької обласної бібліотеки, де ми й зустрінемось вже за тиждень на обговоренні роману Сельми Лаґерлеф))

Сьогодні у мене знову хороший настрій🥳

Поприїжджали книжкові посилочки – одна від мого німецького друга (несподівана), а друга – з книжкою, яку замовляла на OLX за якісь копійки. І бонусом ще купа всіляких прикольчиків.

ШОК.

Чернівецькі, сильно мене не лякайтесь, якщо побачите десь сьогодні))))

Хто знає, хто не знає – третій місяць працюю комунікаційницею видавництва Vivat. Це мій найприємніший досвід адаптаційного періоду за +-5 років робочого стажу в межах моїх професійних інтересів. Комунікація в команді, реальне вимірювання показників результативності, взаємодія з керівництвом і все інше – то шо треба.

Якщо хтось шукає роботу – придивіться до цих вакансій, може, вам теж до нас))

Лінк на карʼєрний сайт Vivat
https://breezy-crayon-0b4.notion.site/Vivat-2ffded8e2c068083b4d1c88f073cac0a

(Мені не платили😁)

Почала вночі «Сагу про Єсту Берлінґа» (1891) на клуб. Дуже подобається переклад, стиль, психологічний портрет ГГ, який вплітається ще з перших абзаців.

Покладаю велику надію на цю книжку зокрема й тому, що за неї письменниця отримала Нобелівську премію.

Окреме «вау» – біографія Лаґерлеф. Ну і її історія про Нільса Гольґерсона й диких гусей, яку та писала на замовлення для позакласного читання в школах, зробила моє дитинство.

Мене скоро всі працівники найближчої НП знатимуть😌
Сьогодні знову забрала посилочку з книжками.

Дуже давно хотіла Краснагоркаї, постійно відклала. «Навій» читала в «Лібраріусі» для модерування події з автором, але тепер маю ще й паперовий примірнииииик. Ну і Рильський – крамсота.

Шо ще треба дітям для щастя?)

Кохання живиться коханням, а не послугами та добрими вчинками.

«Сага про Єсту Берлінґа» Сельма Лаґерльоф

Ну робота у мене інтересна😍

Я правда читаю книжки (повільно, як равлик, але читаю) і визбирую ресурси на відгуки й враження. Але читати коменти мені поки вдається легше🤭

– Не тужи за людьми, – далі вела своєї жінка в чорному. – Бачиш, які вони дрібні. В одну валізку помістилися. Не затримуйся тут.
– А земля? – спитала я тоді. – Мені шкода землі.
– Земля утворюється з любові, – сказала тоді жінка й почухала правою багрові шрами на лівій руці. – Забери свою і рушай.

«Земля загублених, або маленькі страшні казки» Катерина Калитко

Післязавтра модерую презентацію роману «Боги мого краю дуже люблять кров». Вчора повернулась до перечитування перших 50 сторінок, бо вже призабула.

Легко, ненавʼязливо, з атмосферою Києва початку ХХ ст. Трохи збивають французькі репліки без українського перекладу, але загалом мова/стиль – дуже навіть добре. Чекаю на розгортання сюжету, цікаво, що там далі. Триматиму в курсі)

Я дочитала.
Жесть.
Коли знайду слова, щоб не спойлерити, розкажу.