Ох, після «Вітки» треба взяти щось таке легеньке, світле, в ідеалі якийсь ромком..

Моє оповідання народилося із кількох розрізнених ідей і вражень, які мене дуже торкнули свого часу.

…бажання відсторонитися від всіх славетних подвигів і жахливих історичних облог, описаних очима принців і принцес у «Замку» і подумати про тих, хто був не на пагорбі, верхи на мертвому коні, а на бранному полі. І про тих, хто втратив на війні своїх.

Звісно, феодальні війни, а особливо - фантастичні феодальні війни - мають дуже мало схожого із війною сучасною, але прийняття втрати, повага до військових та вшанування пам’яті загиблих звучить, на жаль, дуже знайомо усім нам.

Оповідання похмуре, з відчуттям безнадії, в якій персонажам доводиться жити і щодня знаходити мету рухатися далі.

Початок 20-го століття, людство програло війну почварам, істотам нелюдам та живе в окремих містах-сегрегаціях. Панує голод та епідемія, хворі знаходять надію в церквах. Населення росте, тож питання приватної власності зникло, заможні віддали свої маєтки, аби розмістити нужденних.

Серед цього мороку однієї ночі до певного кола жінок навідуються їхні давно загиблі чоловіки із закликом «розірвати пута й віддатися голодній косі».

За слідство беруться Орест Волощук та помічниця Мая Підгурська. Вони розуміють, справа може виявитись надто складною, адже нелюди не потикалися до сегрегації вже багато-багато років.

«Її душу пришили до тіла кістяними відьомськими голками» - це речення давно припадало пилом серед купи інших моїх ідей, і саме від нього я почала розкручувати історію.

Підлітка Наталя приходить до тями в закинутій хаті, з дивними стібками на шкірі, а згодом починає бачити страшні речі.

«Кістяні голки» — оповідання про повсякденність і відьомство, про проблему, яку майже ніхто не помічає, і непрохану допомогу, що вилазить боком. У ньому немає гумору, але є промінь світла, попри всю похмурість.

Оповідання було написано восени 2023 року - коли вперше відчулася втома партнерів від нашої війни за виживання. Сенат США почав блокувати виділення пакетів військової допомоги, Європа заговорила про необхідність поступок і компромісів...

Це історія месниці, яка зненавиділа не лише кровожерного ворога, а й союзника, що зрадив у найскрутніший момент.
Воно дозволило обіграти декорації Русі, які я давно хотів використати у фентезійному творі.

Від нескінченніості космічних просторів кров стигне в жилах, але водночас є в них щось, що вабить, тягне за собою, манить обіцянками незбагненного.

Опинившись у Вежі, Самбора постає перед вибором, до якого готувалася все життя: стати зорезнавицею і дізнатися таємниці Всесвіту, віддавши взамін своє тіло та колишнє «я», чи залишитися в незнанні, зберігши себе, але так і не отримавши бажаних відповідей? Досліджуючи Вежу та її химерних жителів, Самбора намагається зробити вибір, що вплине на усе її подальше існування.

Це історія про фентезійний світ, у якому між двох країн стоїть кордон. В одній країні тривала війна, в іншій нема. Кордон рідко прочиняється, тож коли крізь нього таки пройдуть, людям зі світу із війни та без неї доведеться запитати себе, наскільки легкою буде дорога до того, аби зрозуміти один одного.