Рубіжне і околиці, весна (2021)

#архів

11 років тому відбувся, напевно, перший проукраїнський мітинг у Рубіжному. На той момент по всій області проходили сепаратистські шабаші, була захоплена будівля СБУ в Луганську, колаборанти активно просували «референдум» і розкачували ситуацію в області.
Ще перед мітингом у соцмережах з'являлися заклики «гнать фашистов», що спонукало прихильників Росії вийти з плакатами «НЕТ ЕС» та триколорами.

Незважаючи на це, у Рубіжному не побоялися та вийшли на мітинг за єдину Україну.

І, звісно, ​​на нас напали. Мирна акція, яку люди проводили у своєму місті, у своїй країні та під своїми прапорами, не обійшлася без кровопролиття.

Переважну різницю в силах зробили за рахунок пропитих гастролерів із георгіївськими стрічками, яких возили по всій області. Але навіть незважаючи на переважаючі сили, дехто залишався на площі і намагався дати відсіч. Коли стало зрозуміло, що ми не вивеземо, перша думка була — врятувати прапори, щоби неандертальці їх не спалили.

Я тоді приніс додому шість, на що почув від одурманених телевізором близьких «вали к себе на запад, бандеровец!». Куди на захід? Навіщо на захід? Я на той момент західніше Києва не бував.
Того дня моєму другу порізали «розочкою» руку, міліціонеру, який намагався зупинити натовп, вибили зуби, а відомого музиканта Василя Лютого прив'язали до дерева і допитували на камеру.
Можна сказати, що тоді нам просто показали трейлер «русского мира».

Багато з того часу змінилося. Навряд чи знайомий, який брав участь у розгоні мітингу на боці сепаратистів, думав тоді, що у 2022 році загине за Україну на фронті. А люди з триколорами напевно не підозрювали, що коли прийде омріяна Росія, то спалить їхні будинки та половину міста. Когось із них уб'є, а когось зробить бомжем.

Рубіжне три роки під російською окупацією. Того міста, що було, більше немає. Але є люди, які люблять своє українське місто, а отже – ця ідея жива.