Щоб уявити собі наведені вище суми зборів у перший вікенд картини "Захар Беркут": Бюджет картини склав 75 млн гривень, з них держпідтримка - 30 млн гривень.

Це катастрофічний зашквар. Прем'єр-міністр Гончарук сьогодні заявив, що мав "диплом недержавного зразка". Але сам себе називав "доктором філософії". Шахраї лізуть у владу першими.

Мій другий огляд одного дня на розмовному радіо.

https://detector.media/monitoring/article/171593/2019-10-16-ne-budte-yak-katerina-oglyad-odnogo-dnya-ukrainskogo-rozmovnogo-radio/

Ухвалений закон "Про викривачів корупції" є потужним кроком уряду у напрямку консолідації своїх рядів з метою більш ефективного і безпечного привласнення ресурсів населення.

Як і у більшості інших подібних текстів, у цьому мета документу також ретельно приховується за популярною тезою "боротьби з корупцією".

Ухвалення такого закону дає головний сигнал всім зацікавленим особам - причини і джерела "корупції" залишаються недоторканими. Держава не збирається обмежувати своє втручання у життя населення, а отже, поле корупційних дій залишається широким, як і раніше.

Акцент переноситься на викриття слабких ланок у системі корупційної активності, таких, які несуть загрозу викриття механізмів присвоєння коштів та каналів їхнього розподілу.

Інша важлива функція - викриття зрадників та фактів нечесної конкуренції за ресурси. Корупційні дії мають свою логіку і систему, яка базується на ієрархічній піраміді в середині держави і неписаних правилах. Закон дає в руки держави інструмент реагування на сигнали "своїх" і тихого усунення тих, хто втратив "відчуття міри".

Жодної проблеми "стукачів" цей закон не породжує. Більшість випадків "корупції", з якою стикаються громадяни, є фактично послугами, які надаються їм чиновниками і держслужбовцями з метою обійти ідіотизм державного регулювання. Побутовий хабар, в більшості випадків, це плата за збереження сил, нервів і часу. Та за певні гарантії, які, зазвичай, невідомі в системі держуправління. Той, хто "взяв", частіше відповідатиме за результат, на відміну від випадків безоплатних державних "послуг".

Навіть серед громадян, які ще вірять у "боротьбу з корупцією", все більше тих, хто просто не вірить державі. Люди розуміють, що немає жодного сенсу скаржитися на чиновника - він там сидить не випадково, над ним є начальство з яким він ділиться, а будь-який "захист" викривача з боку держави є фікцією і пасткою для наївних.

В умовах, коли грошей мало і взяти їх складніше, начальство піклується про те, щоб награбоване потрапляло до найбільш "достойних". Вони також хочуть захиститися від несподіванок і загроз, які їм важко попередити і передбачити. Такі закони, як щойно ухвалений у Верховній раді, і покликані підвищити комфорт цих людей, які не бережуть себе захищаючи інтереси народу.

Уряд радить скаржится на дії уряду самому ж уряду. Це стара радянська система "народного контролю". Тоді скаргу розглядали разом із тим, на кого скаржилися і йому ж доручали "відреагувати".

https://bykvu.com/ua/bukvy/kabmin-sozdal-komissiju-po-zashhite-biznesa/

«Ми перейшли від сприйняття інтернету як засобу поширення демократії до розуміння того, що інтернет може бути ворогом демократії», — вважає філософ.

Словом "демократія" тут сором'язливо замінено слово "держава". Власне, демократія це лише одна із форм організації державної влади, яка зараз дуже популярна в світі.

"Тому — так, я думаю що потрібно регулювати інтернет більше. Як — це окреме питання", говорить філософ.

Що це означає на практиці? Відмову від інтернету. Інтернетом не можна "керувати" - він так влашований. Коли говорять про "китайську модель", то важливо розуміти, що інтернет-середовище поки що серйозно не бралося за проблему протистояння контролю. З іншого боку, наприклад, Роскомнадзор так і не зміг заблокувати телеграм. В Україні блокування vk і яндекса також виявилися фіктивною бюрократичною забавкою. Отже, регулювати інтернет можна тільки шляхом знищення його.

https://ms.detector.media/web/online_media/chomu_potribno_regulyuvati_internet_vidpovidae_frensis_fukuyama/

Мій "top" список - це 60-70-і, але і у 90-х було що послухати.

https://www.youtube.com/watch?v=EtunN6ZdcfU

Спочатку ви використовуєте гімн країни як звуковий супровід своїх політичних і чиновницьких збіговиськ, а потім дивуєтесь хоровому співу )

зі стрічки ФБ

Непогана спроба визнання того факту, що вся державна банківська система є суцільним шахрайством. В західних країнах люди визнавали грошима виключно специфічні товари - дорогоцінні метали, якими були золото і серебро. Паперові гроші виникли як розписки за золото і срібло певної ваги. Пізніше головні валюти були прив'язані до ваги золота і гарантувався обмін банкнот на метал. Далі, золотий стандарт був скасований урядами і паперові гроші стали інструментом створення інфляції - найнадійнішого державного податку, який генерував бідність.

В Україні нам одразу запропонували папірці, які ніколи не були "грошима". Це так звані фіатні гроші, тобто гроші, введені наказом начальства. Ми змушені віртити в те, що це гроші. І цілком справедливо, не віримо в це, використовуючи їх тільки для поточних розрахунків, а для зберігання і заощаджень ми міняємо їх на більш "якісні" гроші, що мають "золоте" минуле - долари, в першу чергу. А держава має легальну можливість постійно друкувати гроші, руйнуючи добробут людей.

https://nv.ua/ukr/biz/finance/gontareva-pro-privatbank-piramida-girsha-vid-mmm-novini-ukrajini-50048913.html

Один з найбільших міфів, які поширюються, в першу чергу, завдяки медіа - це існування "державної" власності. Це пропагандистський фейк. Власність завжди "приватна", тобто цей інститут є результатом взаємодії людей, індивідуумів в умовах коли ресурсів бракує "на всіх". Логічно власність починається із власності на себе, на своє тіло.

Те, що називають державною власністю є формою приватної власності державних чиновників, які конкурують за неї і контролюють її не економічними, а силовими і адміністративними методами. Люди чудово відчувають, що "державна" власність це нічия.

Тобто, в економіці існує або "власність", або "нічійність". Існують тільки такі правові способи набуття власності: перше привласнення нічійного, купівля у власника, дарування власником, наслідування у власника.

Свідоцтво хору "академічний" виявилося недержавного зразка. Є курси, ну ви знаєте...

В'язні однієї з тюрем Нью-Йорку перемогли у дебатах студентів Гарварду

В'язні одного із виправних закладів на сході Нью-Йорка провели у вересні дебати зі студентами - членами дискусійного клубу престижного Гарвардського університету і отримали переконливу перемогу.

Дебати були ініціативою Bard Prison Initiative, програми, яка покликана запропонувати вищу освіту тим в'язням, які відповідають необхідним вимогам.

Дискусійний клуб в'язниці має вже історію успішних дебатів. Вони, зокрема, перемагали відомий в цих колах дискусійний клуб студентів університету із Вермонту та курсантів з військової академії Вест-Пойнт.

У дебатах з членами дискусійного клубу Harvard College Debating Union, ув'язнені були змушені відстоювали позицію, якій вони, насправді, запекло опонують. Таке часто трапляється у подібних дискусіях. В'язням довелося захищати право державних шкіл відмовляти у прийомі дітей іммігрантів, які не мають необхідних документів.

Команда в'яниці готувалася до дебатів у дуже складних умовах: доступу до інтернету не було взагалі, а отримання будь-яких друкованих матеріалів необхідно було узгоджувати з адміністрацією закладу, що суттєво затримувало підготовку.

Але можливість отримати бажану університетську освіту для багатьох в'язнів мала виняткове значення.

Згідно до Bard Prison Initiative, яка вже відкрила доступ до освіти 300 колишнім в'язням в штаті Нью-Йорк, менше їхніх 2% студентів пізніше знову опинялися за ґратами. Для порівняння, 68 з кожних 100 ув'язнених по всій країні протягом трьох років після звільнення, знову повертаються в тюрми. (CNN)

https://digest.vistkar.com/issues/issue-311-206056

Повний текст домовленостей між Британією і ЄС щодо Brexit.

https://publications.parliament.uk/pa/bills/cbill/2019-2020/0007/20007.pdf

"У 2019 році українці стали набагато менше довіряти ЗМІ - довіра до всіх традиційних медіа впала на 11% у порівнянні з 2018 роком. Довіра коливається між 19% до загальнонаціональної преси, 22% - до місцевого радіо та 49% - до загальнонаціональних телеканалів", - йдеться в дослідженні USAID-Internews "Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів медіа у 2019 році" презентованому 22 жовтня в Укрінформі.

Водночас, за даними USAID-Internews, загальнонаціональним інтернет-медіа довіряє 51% респондентів, що є найвищим показником цьогоріч. При цьому... 68% респондентів використовує соціальні мережі для отримання новин."

На мою думку, вищий рівень довіри до "інтернет-медіа" пояснюється невизначеністю формулювання. Як відрізнити "загальнонаціональні" медіа від "незагальнонаціональних" в інтернеті? Люди розуміють це просто як "сайти" і додають до них соцмережі.

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2803560-dovira-ukrainciv-do-zmi-za-rik-znizilasa-na-11.html

Ніякого комерційного телебачення в Україні немає. Воно все державне. Тому що існує за гроші з бюджету та враховує тільки враження верхівки державної влади, для якої і готуються подібні програми. Останнім часом такі програми ведуть самі депутати - і колишні, і ті, що мають мандати. Олігархи, які також змушені забезпечувати наявність для широкої та бідної аудиторії свореної на екрані картинки альтернативної реальності, залишають за собою право спекулювати на міфах про те, що саме ТБ створює рейтинги політикам. І політики ведуться, а це додаткові доходи. Так вони і співіснують, не здатні жити одне без одного - влада і телебачення.

https://detector.media/production/article/171746/2019-10-22-na-11-zapustili-proekt-oleksandra-dubinskogo/

"Я жартую", - підтвердив міністр економіки все, що сказав перед тим про себе.

"68 відсотків опитаних назвали джерелами новин саме соцмережі, 66 відсотків - ТБ, 59 відсотків - новинні сайти, кожен п’ятий - радіо, 15 відсотків залишаються вірними друкованим ЗМІ."

Враховуючи, що респонденти називали по кілька джерел, можна стверджувати, що онлайн остаточно переміг ТБ. Але найважливіше те, що і перший і другий спосіб споживання новин є пасивним. Публіка просто вбиває час "за новинами", вони є популярним інформаційним фоном для життя. Враховуючи рівень недовіри до ЗМІ, а також низький рівень економічної активності населення, українцям новини не потрібні, вони просто хочуть бути в курсі, якщо трапиться "щось ТАКЕ виняткове".

https://p.dw.com/p/3RjAy

В історії з 13% українців, які користуються російськими медіа, є ще одна цифра. Коли йдеться про "оточення", то ця цифра зростає до 30%. Я думаю, тут ми бачимо ефект "політизованих" опитувань, коли респонденти розуміють, що певні відповіді можуть не відповідати "політичному моменту".

Саме через це, мені здається, цифра 30% значно ближча до фактичного стану речей, ніж 13%. Ще один важливий момент - це невизначеність запитань. А що таке "російські ЗМІ"? Блог Бєлковського, Парфенова чи Латиніної - це ЗМІ? Ясно, що ні. Але подібні ресурси популярніші за деякі ЗМІ. Я не виключаю, що ті, хто читає новини на російськомовних сайтах так само просто не вважають їх ЗМІ. Це, знову таки, говорить про те, що 30% ближче до істини.

Цікавим є і такий момент. Яким є ефект обмежень, які запровадила українска влада, відключаючи канали і блокуючи сайти? Як це сказалося на результаті? Я схильний вважати, що мінімальним чином, тобто скандалу і галасу було більше, ніж результату.

Українці дйсно "дрейфують" у напрямку від росіськомовних медіа. Це відбувається не завдяки заборонам влади, а тому, що інтереси їхнього життя мігрують на Захід. Умовно кажучи, українців більше цікавить, що там в Варшаві чи Празі, а не що там у Москві. Москву їм нав'язують українські політики, а не потреби життя. Важливо пам'ятати, що серед споживачів ЗМІ багато людей похилого віку, тому вони просто вмирають, а не міняють російські ЗМІ на українські.

Важливим показником є також програш українських ЗМІ російським у "якості". Якісна подача і цікавіші програми - серед головних причин інтересу до РосЗМІ. Саме тут і відбуваються головні процеси. Українські ЗМІ, в першу чергу, новини, не стають з часом якіснішими, бо тотально політизовані і заангажовані пропагандою. Значна кількість каналів не сприяє конкуренції. Онлайнові ЗМІ фактично повторюються під різними назвами. Серед журналістів не виникає зірок, які цікаві публіці. Телебачення вирощує зірок для внутрішнього споживання.

Висновок тут можна зробити один - час забути про РосЗМІ. Вони жодним чином не впливають на ситуацію в медіапросторі України і нам, також, немає чого з ними порівнювати. Наші проблеми викликані нашими, власними, причинами. Виграшні порівняння з РосЗМІ вже нагадують практику, коли в радянські часи все порвінювали "із 1913 роком" та "царським режимом". Для ефекту начальство навіть урожай пшениці вимірювало у пудах - щоб цифра виглядала вражаючою. "1 млрд пудов хліба" - так писали у 80-і роки в газеті Правда. Хотлося б залишити ці фокуси зі статистикою, які замилюють очі, в минулому. Через це, до речі, ми все ще дуже мало знаємо про власні медіа.

Як не треба робити інтерв'ю (хіба що вам байдуже, що думають глядачі).

Сумний приклад розмови двох людей, які ледве-ледве розбираються у предметі. Сумно і соромно за обох. Невдалий вибір співрозмовника, невдалий вибір тем тощо. Це наївно думати, що приватизація підприємства, назву якого ніхто не знає, цікавить когось із аудиторії. Ваш папа там працює? Ні? То дайте їм спокій.

https://www.youtube.com/watch?v=am_Q35RYPVY

"Лише 11 % українців змогли відрізнити фейки. При цьому 65 % стверджують, що вміють відрізняти неправдиву інформацію в медіа".

Чому так? Тому що більшість фейків стосується інформації, яка не цікава людям. З того, що для них має значення, люди чудово виловлюють брехню і фейки. І вони ж не здатні виділити фейки серед інформації, яка їм байдужа, а це, головним чином, політична та державна пропаганда.

Фейки створюються не з розрахунку на споживання, а з урахуванням інтересів замовника. Індустрія фейків це обсулуговування замовників фейків. Фейки не потребують довіри. Ніхто не очікує, що це може когось серед публіки зацікавити. Ну, хіба що, крім "борців з фейками", які просто є частиною цього ринку і сприяють його розширенню.