Дочитав учора)

Запамʼятався мені наступний пасаж, де Ададуров розбирає статтю О. Скрипника "Віктор Петров. Людина, яка повернулася в холод":

Автор нарису, який не є професійним істориком, називає свідчення "Іванова" [тобто Віктора Петрова] несуттєвими й поверховими, при тому майже не цитуючи їх і приховуючи неабиякий масштаб та викривально-обвинувачувальний зміст його доносів на десятки діячів української культури, яких таки було репресовано за його матеріалами.

Ададуров через приховане порівняння нам натякає: моя брошюра є куди кращою за статтю Скрипника, бо ж я є якраз професійним істориком!

Щиро зізнаюся, я не впевнений, що потрібно бути професійним істориком, аби написати таку книгу як "(Не)таємна історія Віктора Петрова". Мені навіть здається, що автор, загалом будучи професійним істориком, проявив у цій книзі якусь свою альтернативну ідентичність. Найбільше книга нагадала мені за своїм духом і генеральним спрямуванням одіозного "Вурдалака Тараса Шевченка" Олеся Бузини (цікаво щонайменше з культурологічної точки зору, що цю огидну книжку хвалили і радили читати студентам Бердянського державного педагогічного університету за часів мого там навчання на історика). Чим книга Ададурова схожа на книгу Бузини? Якщо коротко - тим, що вона така ж огидна. Якщо сказати більш розгорнуто - головним чином, тим, що з ідеологічних міркувань автори намагаються вирізати з української культури ту чи іншу її яскраву постать. Звісно, Ададуров діє з діаметрально протилежного ідеологічного табору - але хіба ж це робить його книжку кращою...? Памʼятаю, що Бузину читати було огидно вже навіть через те, що він там безапеляційно заявляв: ось цей історичний діяч - правильний українець (для Бузини таким був генерал Паскевич), а цей - неправильний. Але ж хіба не те саме ми бачимо в книзі "(Не)таємна історія Віктора Петрова", де автор навіть не посоромився один з підрозділів назвати "Сумнівні українці" (sic!)? Як добре, що ми маємо професійного історика, який зможе пояснити читачеві, яким має бути справжній українець, а яким він бути не має :)

Разом з тим, звісно ж, у брошюрці пана Ададурова є чимало цікавого, бо ж автор працював з архівними джерелами і доніс до читача певні невідомі деталі біографії Віктора Петрова - вже заради цього варто її почитати. Проте завжди треба памʼятати про те, що автор поводиться як ідеолог, а не як історик, і що через це принцип "sine ira et studio" читач змушений застосовувати до тексту самостійно - буквально як під час читання радянських книжок з історії релігії, де постійно доводиться цікаві факти відсіювати від ідеологічно зумовлених висновків та оцінок того чи іншого автора.

Якщо ваш рівень критичного мислення, вельмишановні пані та панове, дозволяє вам читати подібну літературу без загрози некритично прийняти точку зору автора як істину - раджу ознайомитися; тим більше, що брошюрка коштує лише 200 грн.

Їду зараз у потязі (вперше за пʼять років виїхав за межі Києва), думаю, звісно ж, про Гайдеґґера - про кого ж іще думати в потязі!

Залізнична колія - на противагу стежці - для Гайдеґґера слугувала одним з улюблених образів того, що він називав словом Gestell - метафізичного підґрунтя насильницьких способів діяльності, одним з проявів якого є техніка. Згадуються американські аболіціоністи, які прямим текстом казали, що їм, узагалі-то, йдеться зовсім не про свободу негрів; просто в рабовласницькому суспільстві спотворюється сама природа людини: і раба, і рабовласника. В принципі, щось подібне можна сказати і про насильницькі способи діяльності: проблема навіть не в тому, що вони зумовлюють спотворення неприсутньовимірних сущих, підвладних людині; ключовою проблемою є те, що людина, звикла діяти в насильницький спосіб, діє так і з іншими людьми, і навіть із собою. Що можна порівняти з залізничною колією в антропологічному вимірі? Наприклад, коли людина поводиться навʼязливо - це Gestell. Коли людина вимагає від інших певної відповідності своїм очікуванням, а не приймає сутність самих цих людей - це Gestell. Нарешті, коли людина застосовує до себе різноманітні засоби психічної перебудови для досягнення відповідності суспільним очікуванням - це знов-таки Gestell.

Проте, якщо подумати, майже будь-які відносини між людьми виявляються отаким-от Gestell-ем, і уявити собі ненасильницьку взаємодію між людьми - в стилі das Denken und das Dichten - надзвичайно складно: подібне суспільство просто не могло б існувати. Здається, що хіба що в Царстві Небесному люди - ставши безгрішними, увійшовши в пряме спілкування з Богом - здатні так взаємодіяти. Власне, так само складно й уявити собі людську культуру без насильницьких способів діяльності, без техніки.

Маючи постійно під руками всі ці смартфони, планшети, компʼютери і т.п. корисно інколи думати про них як про маркер спотвореності нашого світосприйняття Gestell-ем. Корисно, сидячи в потязі, пороздумувати про такі-от соціоментальні колії, які ми прокладаємо в інших людях, вважаючи це навіть чимось цілком гідним - як за радянщини пишалися тим, що змінюють напрямки руху цілих річок.

А разом з тим - а хіба ж можна якось інакше? Ми ж не святі.

Читаю "Автаркію" вельмишановного пана Євгена Врядника.

Нагадала мені ця цікава книга, як свого часу я слухав лекцію Дорже Жамбо Чойдже лами в монастирі Шейчен-Лінґ. Для тих, хто не знає - Шейчен-Лінґ був єдиним в Україні монастирем школи Ньїнґма-па (одне з відгалужень Ваджраяни), і розташований він був у селі Ольгінка на Донеччині. Я тоді жив у Бердянську (власне, я тоді покинув третій курс бердянського істфаку, готувався до вступу на перший курс філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка і хотів наостанок відвідати монастир, бо не був упевнений, що в принципі повернуся колись на схід-південь України), тож автобусом я дістався Волновахи, а звідти пішки пішов до Ольгінки. Волноваха була дуже довгим та вузьким містом, ніби якимось гротескним коридором, Ле Корбюзьє би потішився. В Ольгінці я зайшов до місцевих баптистів та спитав, як пройти до буддистів. До честі цих людей скажу, що вони мені ввічливо пояснили маршрут і навіть запропонували кави (але я тоді не пив ані кави, ані чаю, тож я ввічливо відмовився).

Настоятель монастиря (гадаю, що більшість моїх нечисленних підписників знають біографію цієї людини, а якщо ні - раджу загуглити) був справжнім кшатрієм - і підтвердженням моїх слів є його поведінка за часів війни. Він постійно розповідав про героїзм, про сміливість, про звитяги, він вчив нас кидати металеві кинджали в мішень, він марив подвигами! Він розповідав нам про шість секторів Бхавачакри: оце-от боги, до них Будда приходить з обіцянкою краси; оце-от люди, до них Будда приходить з обіцянкою наживи; оце-от ті, оце-от ці, а ось - асури (!!!).

В цю мить очі вчителя запалювалися містичним вогнем, і він захоплено казав (це майже цитата, але пам'ятайте, що я оповідаю події 13-річної давності): "От бог бачить річку і думає: як красиво, як вона дивовижно шелестить хвилями; от людина бачить річку і думає: оце так, надсилаємо товари сюди, сюди, і ось вони - гроші; а от дивиться на річку АСУР (голос вчителя ставав захопленим) і думає: тут побудуємо такі фортифікаційні споруди, тут поставимо балісту. Бог думає лише про якусь там красу, людина про наживу, а от АСУР - про могутність, про звитяги".

Було більш ніж очевидно, що Дорже Жамбо Чойдже лама асоціює себе саме з могутнім героїчним асуром. І він довів це своїм життям (в разі чого, я жодним чином не підтримую те, що він робив наприкінці свого життя, але це теж цілком асурична - в його інтерпретації - поведінка).

Я також зустрічався свого часу і з Євгеном Врядником, ми у львівській Дзизі пили каву з ним та з його тоді ще майбутньою дружиною - відверто скажу, від цих людей в мене було таке враження, як від ковтка чистого гірського повітря. Між іншим, вони хотіли видати мої переклади Лавкрафта ще у 2016 році, але я тоді втратив художницю, яка єдина в світі могла б створити ілюстрації, які я тоді хотів - і в мене була певного роду фрустрація, яка тривала кілька років. Мені досі незручно через те, що я тоді занурився в цю фрустрацію і припинив спілкування про наш проект. В результаті, ми видали цю книгу з паном Русланом Халіковим уже в 2024 році з ілюстраціями художників-сучасників Лавкрафта - йдеться про книгу "Наближення до Говарда Лавкрафта".

Пан Євген в мене асоціюється найбільше з Гераклом - могутній герой і при цьому гідний поваги інтелектуал. Коли я читав оцей-от пасаж, то одразу подумав, що автор теж усвідомлює цю подібність:

"Засновник Афін ходив по всій Греції та постійно вбивав когось відомого й сильного просто заради слави. Тут розуміємо: сенс існування героя у пригоді, а не в користі".

Засновник Афін - це Тесей; його ідеалом та взірцем був, власне, Геракл - як розповідає нам Плутарх. Дорже Жамбо Чойдже лама в мене не асоціювався з античними героями, проте "Автаркія" пана Євгена викриває той самий вогонь, який палав в очах настоятеля монастиря, коли він розповідав про асурів.

Проте я згадав про лекцію в Шейчен-Лінґ не лише через те, що відчуваю типологічну спорідненість між кшатрієм Дорже Жамбо та кшатрієм Євгеном Врядником.

Справа в тім, що крім асурів Бхавачакра зображає ще п'ять класів психофізичних станів, і для кожного з цих станів Будда приходить у специфічній машкарі зі специфічним дарунком. Як автор "Автаркії", пан Євген постає Буддою асурів: він вказує на шлях до Традиції через звитягу. Проте цим дарунком звабиш лише ту шосту частину людства, яка за єством своїм розкривається крізь війну. Пригадую в "Шакунталі" Калідаси такий епізод, коли брахмани просять царя Душ'янту піти та перемогти асурів. Брахмани могли б і самі піти битися, але натомість вони чекають, поки це зробить кшатрій Душ'янта. Це знаковий епізод, і він багато чого нам каже про єство війни. В нашому суспільстві, звісно, нема варнашрами, і мобілізувати можуть кожного - проте це не значить, що кожен з того отримає відповідний духовний досвід (одразу пригадую дописи Едуарда Юрченка про відмінності між станами суспільства). Декому в якості дороговказу до Традиції значно краще підійде, скажімо, "Філософія вина" Хамваша, або "Час і вічність" Кумарасвамі. Симптоматично, що Ґенон і Кумарасвамі пережили дві світові війни, проте не брали участі в жодній.

Це лише скромне зауваження з-за межі кшатрійського стану. Разом з тим, впевнений, що книга пана Євгена стане класикою свого жанру, і її перекладатимуть іншими європейськими мовами так само, як ми перекладаємо Ґенона, Кумарасвамі та їхніх послідовників.

Цілий день сьогодні провів на Хортиці.

Поблукав стежкою, якою свого часу ходив 29-річний Тарас Шевченко. Якраз нещодавно був у київському будинку, де жив Шевченко приблизно після цієї мандрівки - аж до свого арешту. Тут красиво - хоча, звісно, через греблю бачив я зовсім не те, що свого часу бачив Шевченко. З Хортиці люди схилами спускаються на мілину і фактично гуляють дном Дніпра. Дніпр широкий тут не реве і не стогне (хоча, власне, "Причинну" Шевченко написав за кілька років до свого візиту на Хортицю).

Бачив тут також місце, де нібито знайшли меч князя Святослава (за відбитками пальців визначили). Смішно, чесно кажучи, повірити, що з черепа князя хан зробив собі чашу, але покинув ніби якесь сміття княжий меч, який можна було би принаймні продати, якщо зберігати такі трофеї кочовикам було незручно.

Спробував увійти на січ, проте під час тривоги нікого не впускали (там було чимало бажаючих, зокрема, військові - всім сказали чекати; я так розумію, ніхто так і не увійшов, бо та "січ" працює до пʼятої, а тривога була до сьомої); музей історії запорозького козацтва і зовсім був зачинений на реконструкцію.

Потім я пішов ще трошки далі й натрапив на ресторан "Запорозька січ": мене радісно привітали, зробили мені "Панську уху" з двома видами риб та ікрою, посмажили на грилі коропа та сома, дали холодного пива.

Цікаво, правда? Прийшов доторкнутися до фантомів історії, а натомість смачно повечеряв у цілком сибаритському стилі. Яка дивовижна метафора, чи не так?

До речі, побачив тут на деяких фото з Книжкового Арсеналу, що "Віхола" видала отаку-от гарну книжечку.

Зміст вражає; це найцікавіші з есеїв Віктора Петрова, мої найулюбленіші. Я із задоволенням придбаю це видання, хоча в мене є всі ці тексти у велетенському тритомнику за ред. п. Вячеслава Брюховецького; по-перше, бо ж видання "Віхоли" такі зручні, якщо хочеться почитати книгу не вдома (до речі - коли вже почнуть видавати такими невеличкими книжечками окремі книги Старого Заповіту! Хоча б окремими групами, щоб можна було покласти в рюкзак книги великих пророків чи малих пророків, і щоб там був нормальний папір і нормальний шрифт, а не як завжди в Біблії, яку незмінно видають на тоненькому папері та малесеньким шрифтом, бо інакше не все поміститься - а книга виходить все одно здоровезна, як-от всім відоме вишневе видання в перекладі Івана Хоменка); по-друге - бо ж одразу хочеться підтримати видавництво, яке розповсюджує такі вартісні тексти.

Тож щиро рекомендую і вам придбати та прочитати цю книгу, вельмишановні.

Сьогодні в потязі побачив напис, де просили не кидати в унітаз нічого, крім туалетного паперу; англійською використали слово toilet, українською unitas унітаз. Я якось ніколи особливо не замислювався над тим, що слово "унітаз" закордоном не використовують.

Unitas це латинською єдність. Так наприкінці ХІХ століття називалася фірма, яка, власне, виготовляла те, що ми називаємо унітазами. Чому єдність? Імовірно, тому, що до самого керамічного виробу приєднані зливний бачок та каналізаційна труба, які утворюють з ним єдність.

Проте в слова unitas є й інше значення; справа в тім, що це схоластичне поняття, яке позначає один з атрибутів Бога (наприклад, ось, що про це пише Тома Аквінський в Суммі Теології). Це сутнісна єдність Бога.

Цікаво, чи не так? За доби пізнього Модерну атрибутом Бога називають винахід, призначений для... ви розумієте чого.

В потязі я також бачив рекламу: мовляв, повертаймося до витоків української культури, називаймо копійки шагами (цікава ініціатива з огляду на нинішню інфляцію!). Виходить, що є чимало людей, яких непокоїть слово копійка, але мало хто турбується через те, що від радянського союзу ми успадкували звичку називати атрибутом Бога місце, в яке ми щодня самі знаєте що. Такі пріоритети чудово ілюструють специфіку нинішньої епохи.

Друг поділився таким гарним посиланням, сподіваюся, що на вихідних знайду можливість відвідати. А також сподіваюся, що на тій виставці буде щось дійсно цікаве, а не така мізерія, як у київському "музеї гетьманства", де найцікавішою є сама будівля, а не предмети експозиції.

https://www.kashtan.news/u-kyievi-vidkryietsia-vystavka-prysviachena-pylypu-orlyku/

Відкрив для себе чудовий відеоблог вельмишановного пана Андрія Портнова. З великим інтересом послухав цю бесіду між п. Андрієм та п. Вʼячеславом Брюховецьким про деякі аспекти творчості та особистості Віктора Петрова. Там і крім цього відео чимало дійсно цікавих речей!

https://youtu.be/XARy64Y4CY8?si=NE3XkTm4hWleQRIS

Чудова кінематографічна порада від п. Віталія - фільм "Exhuma". Подивився і дійсно із задоволенням провів недільний вечір. Складно його не порівнювати з фільмом "The Wailing", і причина не в тому, що вони обидва корейські, але радше в дуже живому балансуванні на межі між буденністю та потойбіччям. Західна людина вміла так балансувати за часів хіба що Бенвенуто Челліні, який разом з батьком на власні очі бачив саламандру в полум'ї. Натомість, східна культура, яка прийняла культуру Модерну в готовому вигляді, не проживши її глибинно, зараз цілком здатна так відчувати світ - згадаймо також "The Discarnates", пращури людей, які створюють таке мистецтво, також знали поміж себе своїх декартів та кантів, дідро та вольтерів, проте конфуціанська традиція ніколи не дозволяла таким мислителям отримати повну свободу та влаштувати на Сході те, що ми знаємо як Новий Час; та чого вже там, на Далекому Сході, в країнах т.зв. "the Confucian Commonwealth", навіть марксизм свій, не модерний.

Переглядаючи фільм "Exhuma", я згадав трилогію Лю Цисіня "Памʼять про минуле Землі" - в якомусь сенсі цивілізація Трисолярісу, яка відкриває для себе кінематограф і починає створювати для землян трисоляріанське кіно, дуже нагадує неєвропейські народи, які також відкрили для себе кіно, не пройшовши принизливий шлях модернізації, який поступово призвів до виникнення цього феномену культури. Трисоляріанці відкрили для себе кіно, не будучи людьми; Далекий Схід відкрив для себе кіно, не опошливши свої святощі. Можна сказати, що трисоляріанці Лю Цисіня для землян - як далекосхідні люди для людей Заходу.

#кіно_пана_Власа

Тільки-но повернувся з кінотеатру, де подивився "Дракулу" Люка Бессона. Готовий сказати, що це найкраща з екранізацій роману Брема Стокера, яку мені доводилося бачити.

У рік мого народження - у 1992 - Коппола запропонував глядачеві свою дуже цікаву та вільну інтерпретацію Стокерового Дракули - хоча фільм його, ніби в насмішку, називався якраз "Дракула Брема Стокера". У тій інтерпретації режисер ставить кілька важливих питань, проте по суті не наважується їх розкрити і, відтак, дати на них хоча б щось подібне на відповідь. Зараз я у віці Христа, і нарешті хтось спромігся відповісти Копполі. Дійсно, фільм Бессона виглядає як полеміка з Копполою, як намагання доробити до кінця те, що в 1992 році зробили частково.

Коппола дає нам деталізований сюжет втраченого Дракулою кохання. Люк Бессон наповнює цей сюжет емоційним змістом і, відповідно, робить його переконливим для глядача. Тут важливу роль відіграє і любовний трикутник, який досить легко сприймати серйозно, коли Дракулу грає шляхетний Ґері Олдмен, а Джонатана - аналогічно шляхетний Кіану Рівз (якось я читав у філософа Рендела Ґрема, що Кіану Рівз уособлює для нього голівудську пошлість, як вина Нового Світу, але я якось не помічав пошлості ані в цих винах, ані в цьому акторі), проте який взагалі не сприймається як трикутник, коли дивишся фільм Люка Бессона (зверніть увагу, наскільки Джонатан Бессона відрізняється від Джонатана Копполи - йому б у шинку козакам горілку продавати, а не боротися з князем Валахії за кохання жінки). Справа в тім, що два кути цього трикутника це назва книжки Марії Оссовської - "Лицар і буржуа"; і, звісно ж, лише у хворому розумі Карла Маркса буржуа може мати перевагу над лицарем, особливо в очах Міни Мюррей, пов'язаної з Дракулою долею задовго до свого народження в якості Міни. Кожного разу, коли я додивлявся фільм Копполи, мене дивувало: невже режисер гадає, що після Дракули Міна може повернутися до свого нікчемного клерка-нареченого? Але ж не нареченого, а вже чоловіка - за версією Копполи. Мабуть, Бессона теж це бентежило всі ці 33 роки, і він вирішив це питання значно логічніше.

У фільмі дуже мало забобонів, пов'язаних з вампірами, і це теж плюс. Натомість тут показано, що Дракула не гнив увесь цей час у своєму замку - в цьому сенсі мені фільм асоціативно нагадав твори Юрія Косача, в якого Гетьманщина показана не у вакуумі або в оточенні ворогів (як у більшості українських письменників), але у постійних зносинах чи не з усіма гравцями політичної карти Європи. Дракула Бессона дуже активний і вільний, йому не потрібно спати в рідній землі, він легко відвідує всі двори Європи XV-XIX століть, йому служить безліч вампірів по всій Європі, а не лише три замкнуті у замку наложниці та жалюгідний Ренфілд, і в усьому цьому він нагадує радше якогось безсмертного чорнокнижника, ніж примару чи живого мерця (але ж таке переосмислення цього героя почав Коппола - просто не довів до кінця). Звісно, тут треба зауважити, що через це фільм Бессона має значно менше загадково-містичної атмосфери напівсну, тут нема таких перлин, як-от сцена вбивства Люсі у склепі чи сцена її зваблення Дракулою в подобі звіра - власне, сцен, які особливо запам'ятовуються після перегляду "Дракули" 1992 року; фільм Бессона прямолінійніший, проте від цього не пошлий (на відміну від ремейків класичних фільмів Гільєрмо дель Торо, які на догоду сучасному глядачеві стають пласкішими, але видовищнішими). Я б сказав, що Бессонові доводиться жертвувати примарною атмосферою заради того, щоб глядач сприйняв історію, показану у фільмі, як щось дійсне, а не як черговий сон.

Словом, кожен, кому подобався фільм Копполи, але не подобався післясмак, може отримати від Бессона те, чого так хотілося весь цей час. Всім раджу сходити в кінотеатр.

#кіно_пана_Власа