До речі, побачив тут на деяких фото з Книжкового Арсеналу, що "Віхола" видала отаку-от гарну книжечку.

Зміст вражає; це найцікавіші з есеїв Віктора Петрова, мої найулюбленіші. Я із задоволенням придбаю це видання, хоча в мене є всі ці тексти у велетенському тритомнику за ред. п. Вячеслава Брюховецького; по-перше, бо ж видання "Віхоли" такі зручні, якщо хочеться почитати книгу не вдома (до речі - коли вже почнуть видавати такими невеличкими книжечками окремі книги Старого Заповіту! Хоча б окремими групами, щоб можна було покласти в рюкзак книги великих пророків чи малих пророків, і щоб там був нормальний папір і нормальний шрифт, а не як завжди в Біблії, яку незмінно видають на тоненькому папері та малесеньким шрифтом, бо інакше не все поміститься - а книга виходить все одно здоровезна, як-от всім відоме вишневе видання в перекладі Івана Хоменка); по-друге - бо ж одразу хочеться підтримати видавництво, яке розповсюджує такі вартісні тексти.

Тож щиро рекомендую і вам придбати та прочитати цю книгу, вельмишановні.

Сьогодні в потязі побачив напис, де просили не кидати в унітаз нічого, крім туалетного паперу; англійською використали слово toilet, українською unitas унітаз. Я якось ніколи особливо не замислювався над тим, що слово "унітаз" закордоном не використовують.

Unitas це латинською єдність. Так наприкінці ХІХ століття називалася фірма, яка, власне, виготовляла те, що ми називаємо унітазами. Чому єдність? Імовірно, тому, що до самого керамічного виробу приєднані зливний бачок та каналізаційна труба, які утворюють з ним єдність.

Проте в слова unitas є й інше значення; справа в тім, що це схоластичне поняття, яке позначає один з атрибутів Бога (наприклад, ось, що про це пише Тома Аквінський в Суммі Теології). Це сутнісна єдність Бога.

Цікаво, чи не так? За доби пізнього Модерну атрибутом Бога називають винахід, призначений для... ви розумієте чого.

В потязі я також бачив рекламу: мовляв, повертаймося до витоків української культури, називаймо копійки шагами (цікава ініціатива з огляду на нинішню інфляцію!). Виходить, що є чимало людей, яких непокоїть слово копійка, але мало хто турбується через те, що від радянського союзу ми успадкували звичку називати атрибутом Бога місце, в яке ми щодня самі знаєте що. Такі пріоритети чудово ілюструють специфіку нинішньої епохи.

Друг поділився таким гарним посиланням, сподіваюся, що на вихідних знайду можливість відвідати. А також сподіваюся, що на тій виставці буде щось дійсно цікаве, а не така мізерія, як у київському "музеї гетьманства", де найцікавішою є сама будівля, а не предмети експозиції.

https://www.kashtan.news/u-kyievi-vidkryietsia-vystavka-prysviachena-pylypu-orlyku/

Відкрив для себе чудовий відеоблог вельмишановного пана Андрія Портнова. З великим інтересом послухав цю бесіду між п. Андрієм та п. Вʼячеславом Брюховецьким про деякі аспекти творчості та особистості Віктора Петрова. Там і крім цього відео чимало дійсно цікавих речей!

https://youtu.be/XARy64Y4CY8?si=NE3XkTm4hWleQRIS

Чудова кінематографічна порада від п. Віталія - фільм "Exhuma". Подивився і дійсно із задоволенням провів недільний вечір. Складно його не порівнювати з фільмом "The Wailing", і причина не в тому, що вони обидва корейські, але радше в дуже живому балансуванні на межі між буденністю та потойбіччям. Західна людина вміла так балансувати за часів хіба що Бенвенуто Челліні, який разом з батьком на власні очі бачив саламандру в полум'ї. Натомість, східна культура, яка прийняла культуру Модерну в готовому вигляді, не проживши її глибинно, зараз цілком здатна так відчувати світ - згадаймо також "The Discarnates", пращури людей, які створюють таке мистецтво, також знали поміж себе своїх декартів та кантів, дідро та вольтерів, проте конфуціанська традиція ніколи не дозволяла таким мислителям отримати повну свободу та влаштувати на Сході те, що ми знаємо як Новий Час; та чого вже там, на Далекому Сході, в країнах т.зв. "the Confucian Commonwealth", навіть марксизм свій, не модерний.

Переглядаючи фільм "Exhuma", я згадав трилогію Лю Цисіня "Памʼять про минуле Землі" - в якомусь сенсі цивілізація Трисолярісу, яка відкриває для себе кінематограф і починає створювати для землян трисоляріанське кіно, дуже нагадує неєвропейські народи, які також відкрили для себе кіно, не пройшовши принизливий шлях модернізації, який поступово призвів до виникнення цього феномену культури. Трисоляріанці відкрили для себе кіно, не будучи людьми; Далекий Схід відкрив для себе кіно, не опошливши свої святощі. Можна сказати, що трисоляріанці Лю Цисіня для землян - як далекосхідні люди для людей Заходу.

#кіно_пана_Власа

Тільки-но повернувся з кінотеатру, де подивився "Дракулу" Люка Бессона. Готовий сказати, що це найкраща з екранізацій роману Брема Стокера, яку мені доводилося бачити.

У рік мого народження - у 1992 - Коппола запропонував глядачеві свою дуже цікаву та вільну інтерпретацію Стокерового Дракули - хоча фільм його, ніби в насмішку, називався якраз "Дракула Брема Стокера". У тій інтерпретації режисер ставить кілька важливих питань, проте по суті не наважується їх розкрити і, відтак, дати на них хоча б щось подібне на відповідь. Зараз я у віці Христа, і нарешті хтось спромігся відповісти Копполі. Дійсно, фільм Бессона виглядає як полеміка з Копполою, як намагання доробити до кінця те, що в 1992 році зробили частково.

Коппола дає нам деталізований сюжет втраченого Дракулою кохання. Люк Бессон наповнює цей сюжет емоційним змістом і, відповідно, робить його переконливим для глядача. Тут важливу роль відіграє і любовний трикутник, який досить легко сприймати серйозно, коли Дракулу грає шляхетний Ґері Олдмен, а Джонатана - аналогічно шляхетний Кіану Рівз (якось я читав у філософа Рендела Ґрема, що Кіану Рівз уособлює для нього голівудську пошлість, як вина Нового Світу, але я якось не помічав пошлості ані в цих винах, ані в цьому акторі), проте який взагалі не сприймається як трикутник, коли дивишся фільм Люка Бессона (зверніть увагу, наскільки Джонатан Бессона відрізняється від Джонатана Копполи - йому б у шинку козакам горілку продавати, а не боротися з князем Валахії за кохання жінки). Справа в тім, що два кути цього трикутника це назва книжки Марії Оссовської - "Лицар і буржуа"; і, звісно ж, лише у хворому розумі Карла Маркса буржуа може мати перевагу над лицарем, особливо в очах Міни Мюррей, пов'язаної з Дракулою долею задовго до свого народження в якості Міни. Кожного разу, коли я додивлявся фільм Копполи, мене дивувало: невже режисер гадає, що після Дракули Міна може повернутися до свого нікчемного клерка-нареченого? Але ж не нареченого, а вже чоловіка - за версією Копполи. Мабуть, Бессона теж це бентежило всі ці 33 роки, і він вирішив це питання значно логічніше.

У фільмі дуже мало забобонів, пов'язаних з вампірами, і це теж плюс. Натомість тут показано, що Дракула не гнив увесь цей час у своєму замку - в цьому сенсі мені фільм асоціативно нагадав твори Юрія Косача, в якого Гетьманщина показана не у вакуумі або в оточенні ворогів (як у більшості українських письменників), але у постійних зносинах чи не з усіма гравцями політичної карти Європи. Дракула Бессона дуже активний і вільний, йому не потрібно спати в рідній землі, він легко відвідує всі двори Європи XV-XIX століть, йому служить безліч вампірів по всій Європі, а не лише три замкнуті у замку наложниці та жалюгідний Ренфілд, і в усьому цьому він нагадує радше якогось безсмертного чорнокнижника, ніж примару чи живого мерця (але ж таке переосмислення цього героя почав Коппола - просто не довів до кінця). Звісно, тут треба зауважити, що через це фільм Бессона має значно менше загадково-містичної атмосфери напівсну, тут нема таких перлин, як-от сцена вбивства Люсі у склепі чи сцена її зваблення Дракулою в подобі звіра - власне, сцен, які особливо запам'ятовуються після перегляду "Дракули" 1992 року; фільм Бессона прямолінійніший, проте від цього не пошлий (на відміну від ремейків класичних фільмів Гільєрмо дель Торо, які на догоду сучасному глядачеві стають пласкішими, але видовищнішими). Я б сказав, що Бессонові доводиться жертвувати примарною атмосферою заради того, щоб глядач сприйняв історію, показану у фільмі, як щось дійсне, а не як черговий сон.

Словом, кожен, кому подобався фільм Копполи, але не подобався післясмак, може отримати від Бессона те, чого так хотілося весь цей час. Всім раджу сходити в кінотеатр.

#кіно_пана_Власа

Гуляю київською картинною галереєю.

Оцю-от картину під назвою "Ватаг" в 1930-ті роки заборонили, а художника репресували через формалізм. А от здавалося б, мали б навпаки дати якусь премію за пропаганду - чи не так?

Не так. Справа в тім, що такий мистецький стиль був чужим для радянського світогляду. Художник підтримував радянську ідеологію, пропагував її так, як вмів, але його репресували за стиль. Митець творив іконографію нових міфів (до речі, якщо подивитися уважно, можна помітити, що на картині зображені три середньовічні стани суспільства - oratores, bellatores et laboratores: ось воно, нове радянське Середньовіччя, про яке пише Домонтович у "Без ґрунту"!), але самі міфологічні герої не прийняли запропоновану ним форму цих міфів. З таким тонким відчуттям стилю як ключової характеристики культури радянські ідеологи і перед Шпенґлером не зганьбилися б!

Цікаво.

А от учора я чув на Березняках, як на весь район лунала пісня:

Ми будем разом, я знаю.
Таких, як я, не буває.
Таких, як ти, не втрачають.
Ми будем разом, я знаю!

Ми всі чудово знаємо цю пісню в російському оригіналі; часи змінилися, і її переклали та переспівали. Нічого в ній не змінилося, крім мови - і пісня вже ніби стала українською. Тобто справа була лише в мові? А як же те, що понад мовою - Прафеномен, культура, стиль? Чи в ХХІ столітті наші душі стали занадто грубими, щоб оперувати такими поняттями?

Тут безперечно є про що подумати.

Ніяк не міг дочекатися, поки ця книжечка зʼявиться на сайті видавництва, і, нарешті, ось вона! Впевнений, що стане вона гідним антидотом після ідеологічної брошюрки Ададурова, бо ж усі попередні публікації п. Брюховецького про Домонтовича завжди були гідними уваги і несли в собі щось цікаве й нове. Купляйте, поки є, бо на деяких інших сайтах вже розібрали.

https://duh-i-litera.com/bookstore/viktor-petrov-u-dvobo-z-leviafanom-biorafichni-rozvidki-j-literaturoznavchi-konstatatsi

Ну що ж, забрав я цю велетенську книжку. Радше, ні, вона могла би бути велетенською, якби мала нормальний шрифт. Натомість, вона звичайна з малесенькими літерами, тож читати її не особливо комфортно навіть в окулярах. Ну що ж, ось чергова паперова могила для гарної книги, де лежати їй доведеться, поки її не оцифрують або не перевидадуть в нормальному форматі.

Вичитав я у Гекатона, що покласти межу бажанням — значить знайти засіб проти страху. "Перестанеш,— мовив,— боятися, коли й надіятися перестанеш". Скажеш: "Як це можуть в одному запрягу йти настільки не подібні речі?" — Але ж так воно є, мій Луцілію: хоч вони й видаються різними, а насправді — поєднані. Як один і той же ланцюг пов'язує охоронця і в'язня, так і ці, такі різні речі йдуть побіч себе: за надією ступає страх. Та я не дивуюся, що вони йдуть саме так: обоє ж притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього. Але головна, спільна причина і надії, і страху — це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе. Отож передбачливість, те найбільше, що випало на долю людини, справді велике добро — обернулося злом. Звірі тікають від очевидної небезпеки; втікши од неї — спокійні. А от ми як од майбутнього страждаємо, так і від минулого. Чимало того, що є добром для нас, іде нам на шкоду: пам'ять повертає нам муки страху з минулого, передбачливість — змушує переживати їх заздалегідь. Ніхто не буває нещасливим у межах одного лиш теперішнього.

Сенека, "Моральні листи до Луцилія".

"Скучать мы будем после смерти, в раю. А если попадем в какое-нибудь другое место, то будем сочинять эпиграммы на чертей" 😈

(З листа Максима Рильського до Михайла Алєксєєва. Цит. по: Агеєва В. Мистецтво рівноваги, с. 50).

Отримав сьогодні.
Ну що ж, дамо цій книжці шанс... Принаймні шрифт там людський, і це вже тішить)