За збігом обставин якраз учора замовив.

Вадим Ададуров. (Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки (документальний нарис). Львів: Видавництво Українського католицького університету 2025. – 166 с.

Анотація:

Віктор Петров (1894–1969) – чи не найзагадковіший український інтелектуал XX ст. В ньому вмістилися й співіснували декілька важко поєднуваних соціальних ідентичностей, яких цілком вистачило б на кількох осіб небуденних талантів. Цей документальний нарис, написаний у стилістиці мікроісторії за методою детективного розслідування (від наслідків події – до її витоків), представляє Петрова як агента НКВС-МДБ-КДБ на псевдо «Іванов». Ця настільки ж таємна, як і темна іпостась була прихована від сучасників та наступних поколінь під соціальними масками солідного академічного вченого В. Петрова, сенсаційного літератора В. Домонтовича, знавця цивілізаційної парадигми В. Бера (як з’ясувалося, останнє псевдо було гаслом, яке засвідчувало бажання вживленого в середовища української еміграції агента вийти на зв’язок зі своїми кураторами з радянської розвідки).

Нарис написано на основі розсекреченої в 2020 р. в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України особової справи В. Петрова, а також матеріалів інших українських і діаспорних архівів. Мова не тільки про інституційні документи, які подають погляд радянських органів держбезпеки на Петрова, але й про недоступні досі оповіді, як-от каяття, доповіді тощо, написані «Івановим» для особливої категорії читачів із НКВС-МДБ-КДБ. У світлі цих документів Петров постає не як видатний український гуманітарій, а навпаки, як підступний діяч антиукраїнського спрямування, смертельно небезпечний гвинтик у радянській системі нагляду й покарання.

Таку-от книжку собі замовив - побачив випадково в анонсі Книжкового Арсеналу.

Поки що її не привезли, тому категоричних тверджень не робитиму. Проте, вже з анотації помітно, що ця невеличка брошурка на 166 сторіночок є черговою спробою хайпанути на чи не найзначнішому українському письменнику доби радянської сірості. Симптоматично, що автором сенсаційної книжки є історик, який спеціалізується на... початку XIX століття! Мабуть, сучасному українському читачеві про Віктора Петрова цікавіше читати, ніж про якогось умовного Василя Капніста, тому історикам доводиться "перекваліфіковуватися".

Коли я час від часу відвідую могилу Віктора Петрова і бачу поряд могилу його дружини Софії, мені пригадується цей майже комедійний спогад Івана Драча, який наводить Андрій Портнов в "Історії істориків":

Був сірий день, слизота неймовірна. Зайшли ми до будинку в районі теперішнього Володимирського базару. Дуже мені не сподобалось подружжя. Великий інтелектуал і видатний письменник був у якомусь сірому одінні і видався мені слизьким. Я з докором молодості дивився на стареньку дружину Петрова і очима картав її, що вона не лишилась Зеровою...

Портнов коментує:

Іван Драч ані на хвильку не замислився над тим, а як він - молодий поет-комуніст, який щойно повернувся з Нью-Йорка, куди в 1960-ті роки виїзд аж ніяк не був відкритим для всіх охочих, - міг виглядати в очах старенького Петрова. Ще й у контексті передавання привіту від людини, яка офіційно вважалася в СРСР "фашистським колаборантом" і "буржуазним націоналістом". Іще цікавіше спостерігати, як упевнено мемуарист прийняв роль морального й естетичного судді і Петрова, і його дружини. Останнім цвяхом у "слизький" портрет Петрова стає згадка про його похорон 1969 року, на якому Драч, звісно, не був: "Коли розповідали про його похорон, то дивувались, що генералів КДБ було на цвинтарі більше, ніж археологів, не кажучи вже про українських письменників".

Що тут можна додати, вельмишановні! Чекаю на книжку)

Якось в моїй інформаційній бульбашці стороною обійшли смерть Валерія Шевчука. А у Вашій?

Чесно кажучи, на мою думку, Шевчук беззаперечно був найкращим україномовним письменником ХХІ століття. Бачив я його лише раз - на Книжковому форумі у Львові (у 2012 році); він мені тоді ще підписав "Дім на горі". Запам'яталося тоді два епізоди.

1) Поки ми чекали на Шевчука в залі Театру Юного Глядача, якийсь хлопець захоплено казав дівчині (ми сиділи поряд): "Якби не Шевчук, я б зовсім втратив віру в українське слово, в українську писемність - з усім тим, що нас змушували читати в школі". Цікаве зауваження, чи не так? Цікаво, скільки людей могли би під ним підписатися.

2) Перед Шевчуком виступала Забужко; запам'яталося, як вона все робила - рухалася, розмовляла, реагувала на слухачів - поспіхом, якось різко, була дуже галасливою і наче знервованою. Симптоматично, що першими її словами на сцені було щось на кшталт "Де мікрофон? Дайте мікрофон". Натомість, Шевчук розмовляв якось спокійно і вмиротворено, і показово, що він просто попросив усіх слухачів підсісти поближче, аби не користуватися мікрофоном без потреби - хоча слухачів у Забужко і в нього було приблизно однаково. Свого часу цей контраст мене вразив.

До речі, це слушна нагода, аби передивитися чудовий фільм "Голос трави", де в основу сценарію покладені твори Шевчука.

Якщо ж раптом хтось із присутніх ніколи не читав прозу цього письменника - рекомендую почати з його "філософських повістей" - це "Птахи з невидимого острова", "Сповідь" і "Мор".

Вчора було 1022 роки з дня смерті Папи Римського Сильвестра ІІ (Герберта Аврілакського). Чудовий привід поцікавитися одним з найзагадковіших дослідників його творчості - студентом Київського університету Святого Володимира Олександром Горовим, який написав про нього дисертацію, але не встиг її захистити, оскільки... помер.

Цікаво, чи щось мені знайдуть.

Почав читати книжку Вадима Ададурова про Віктора Петрова. Перші слова цього "наукового видання" Українського Католицького університету дійсно налаштовують на поважний тон обʼєктивного дослідження:

Якби комусь спало на думку поставити памʼятник Вікторові Платоновичу Петрову, то його варто було б зобразити таким, що зручно примостився на двох стільцях. Як учений і літератор-"неокласик" доби "Розстріляного відродження" Петров в історичній памʼяті сусідить зі своїм найкращим приятелем Миколою Зеровим. От тільки історія їхньої дружби далебі не така однозначна, як памʼять про неї, бо непокірного ідеаліста Зерова в 1937 р. розстріляли, а лояльного прагматика Петрова - ні.

І далі:

Логіка життєвої стратегії Віктора Петрова, який непогано знався на філософських ідеях, напрочуд подібна до епікурейського принципу carpe diem. Він "не поспішав поперед батька в пекло", не загинув як мученик за свою українську ідентичність, пережив Зерова більш ніж на тридцять років...

І ще трошки:

На відміну від М. Зерова, В. Петров із власної ролі зіграв роль такого класичного антигероя, як посіпака зла.

Власне, ні, це не тон обʼєктивного дослідження, і ми бачимо, що автор з першої сторіночки запрошує нас до площини міфологічного чорно-білого мислення, до магічного світу героїв і чудовиськ. Навіть якщо не звертати увагу на те, що як аксіому подано тезу про два стільці (до речі, ці ж два стільці маніпулятивно зображено на обкладинці книги), автор з самого початку намагається грати на контрасті між Зеровим та Петровим - цікаво, як міфологічний образ "непокірного ідеаліста" поєднується в мисленні самого Ададурова зі словами самого Зерова, написаними ним у листі до знайомої після того, як він втратив роботу в Києві та влаштувався на роботу в Москву:

Если б Вы знали, как отвратительны мне эти болтающие без удержу хохлы – всегда были отвратительны, а сейчас особенно. Если бы не воспоминания об озаренных нашим мальчиком днях, если бы не три-четыре дорогих человека, я бы ничего не имел, кажется, против, чтоб мне совсем уже не видеть Киева (Лист Миколи Зерова до Тамари Волобуєвої від 28 лютого 1935 р., цит. по: В. Панченко, “Повість про Миколу Зерова”, с. 583).

Ця цитата яскраво ілюструє той очевидний факт, що реальність є значно складнішою за ідеологічні міфологеми, бо ж Зеров не сказав цього спересердя й напідпитку - це цитата з його листа; а за естетичними переконаннями Зерова, текст мав завжди шліфуватися до досконалості - це переконання становило фундаментальну рису його творчості. Тож коли Зеров з Москви пише про "хохлів", які завжди були йому огидними, це мало було би бути щонайменше цікавим для тих, хто вішають на нього медаль "непокірного ідеаліста" та борця за все українське, який згинув у нерівному двобої з репресивною радянською машиною, агентом якої натомість став підступний Петров. Але ж хто памʼятає цю цитату!

Варто визнати, що подібні біографічні казуси ніяк не заважають виходити друком таким книгам, як ця, тим більше, що мислити міфами так привабливо.

Дочитав учора)

Запамʼятався мені наступний пасаж, де Ададуров розбирає статтю О. Скрипника "Віктор Петров. Людина, яка повернулася в холод":

Автор нарису, який не є професійним істориком, називає свідчення "Іванова" [тобто Віктора Петрова] несуттєвими й поверховими, при тому майже не цитуючи їх і приховуючи неабиякий масштаб та викривально-обвинувачувальний зміст його доносів на десятки діячів української культури, яких таки було репресовано за його матеріалами.

Ададуров через приховане порівняння нам натякає: моя брошюра є куди кращою за статтю Скрипника, бо ж я є якраз професійним істориком!

Щиро зізнаюся, я не впевнений, що потрібно бути професійним істориком, аби написати таку книгу як "(Не)таємна історія Віктора Петрова". Мені навіть здається, що автор, загалом будучи професійним істориком, проявив у цій книзі якусь свою альтернативну ідентичність. Найбільше книга нагадала мені за своїм духом і генеральним спрямуванням одіозного "Вурдалака Тараса Шевченка" Олеся Бузини (цікаво щонайменше з культурологічної точки зору, що цю огидну книжку хвалили і радили читати студентам Бердянського державного педагогічного університету за часів мого там навчання на історика). Чим книга Ададурова схожа на книгу Бузини? Якщо коротко - тим, що вона така ж огидна. Якщо сказати більш розгорнуто - головним чином, тим, що з ідеологічних міркувань автори намагаються вирізати з української культури ту чи іншу її яскраву постать. Звісно, Ададуров діє з діаметрально протилежного ідеологічного табору - але хіба ж це робить його книжку кращою...? Памʼятаю, що Бузину читати було огидно вже навіть через те, що він там безапеляційно заявляв: ось цей історичний діяч - правильний українець (для Бузини таким був генерал Паскевич), а цей - неправильний. Але ж хіба не те саме ми бачимо в книзі "(Не)таємна історія Віктора Петрова", де автор навіть не посоромився один з підрозділів назвати "Сумнівні українці" (sic!)? Як добре, що ми маємо професійного історика, який зможе пояснити читачеві, яким має бути справжній українець, а яким він бути не має :)

Разом з тим, звісно ж, у брошюрці пана Ададурова є чимало цікавого, бо ж автор працював з архівними джерелами і доніс до читача певні невідомі деталі біографії Віктора Петрова - вже заради цього варто її почитати. Проте завжди треба памʼятати про те, що автор поводиться як ідеолог, а не як історик, і що через це принцип "sine ira et studio" читач змушений застосовувати до тексту самостійно - буквально як під час читання радянських книжок з історії релігії, де постійно доводиться цікаві факти відсіювати від ідеологічно зумовлених висновків та оцінок того чи іншого автора.

Якщо ваш рівень критичного мислення, вельмишановні пані та панове, дозволяє вам читати подібну літературу без загрози некритично прийняти точку зору автора як істину - раджу ознайомитися; тим більше, що брошюрка коштує лише 200 грн.

Їду зараз у потязі (вперше за пʼять років виїхав за межі Києва), думаю, звісно ж, про Гайдеґґера - про кого ж іще думати в потязі!

Залізнична колія - на противагу стежці - для Гайдеґґера слугувала одним з улюблених образів того, що він називав словом Gestell - метафізичного підґрунтя насильницьких способів діяльності, одним з проявів якого є техніка. Згадуються американські аболіціоністи, які прямим текстом казали, що їм, узагалі-то, йдеться зовсім не про свободу негрів; просто в рабовласницькому суспільстві спотворюється сама природа людини: і раба, і рабовласника. В принципі, щось подібне можна сказати і про насильницькі способи діяльності: проблема навіть не в тому, що вони зумовлюють спотворення неприсутньовимірних сущих, підвладних людині; ключовою проблемою є те, що людина, звикла діяти в насильницький спосіб, діє так і з іншими людьми, і навіть із собою. Що можна порівняти з залізничною колією в антропологічному вимірі? Наприклад, коли людина поводиться навʼязливо - це Gestell. Коли людина вимагає від інших певної відповідності своїм очікуванням, а не приймає сутність самих цих людей - це Gestell. Нарешті, коли людина застосовує до себе різноманітні засоби психічної перебудови для досягнення відповідності суспільним очікуванням - це знов-таки Gestell.

Проте, якщо подумати, майже будь-які відносини між людьми виявляються отаким-от Gestell-ем, і уявити собі ненасильницьку взаємодію між людьми - в стилі das Denken und das Dichten - надзвичайно складно: подібне суспільство просто не могло б існувати. Здається, що хіба що в Царстві Небесному люди - ставши безгрішними, увійшовши в пряме спілкування з Богом - здатні так взаємодіяти. Власне, так само складно й уявити собі людську культуру без насильницьких способів діяльності, без техніки.

Маючи постійно під руками всі ці смартфони, планшети, компʼютери і т.п. корисно інколи думати про них як про маркер спотвореності нашого світосприйняття Gestell-ем. Корисно, сидячи в потязі, пороздумувати про такі-от соціоментальні колії, які ми прокладаємо в інших людях, вважаючи це навіть чимось цілком гідним - як за радянщини пишалися тим, що змінюють напрямки руху цілих річок.

А разом з тим - а хіба ж можна якось інакше? Ми ж не святі.

Читаю "Автаркію" вельмишановного пана Євгена Врядника.

Нагадала мені ця цікава книга, як свого часу я слухав лекцію Дорже Жамбо Чойдже лами в монастирі Шейчен-Лінґ. Для тих, хто не знає - Шейчен-Лінґ був єдиним в Україні монастирем школи Ньїнґма-па (одне з відгалужень Ваджраяни), і розташований він був у селі Ольгінка на Донеччині. Я тоді жив у Бердянську (власне, я тоді покинув третій курс бердянського істфаку, готувався до вступу на перший курс філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка і хотів наостанок відвідати монастир, бо не був упевнений, що в принципі повернуся колись на схід-південь України), тож автобусом я дістався Волновахи, а звідти пішки пішов до Ольгінки. Волноваха була дуже довгим та вузьким містом, ніби якимось гротескним коридором, Ле Корбюзьє би потішився. В Ольгінці я зайшов до місцевих баптистів та спитав, як пройти до буддистів. До честі цих людей скажу, що вони мені ввічливо пояснили маршрут і навіть запропонували кави (але я тоді не пив ані кави, ані чаю, тож я ввічливо відмовився).

Настоятель монастиря (гадаю, що більшість моїх нечисленних підписників знають біографію цієї людини, а якщо ні - раджу загуглити) був справжнім кшатрієм - і підтвердженням моїх слів є його поведінка за часів війни. Він постійно розповідав про героїзм, про сміливість, про звитяги, він вчив нас кидати металеві кинджали в мішень, він марив подвигами! Він розповідав нам про шість секторів Бхавачакри: оце-от боги, до них Будда приходить з обіцянкою краси; оце-от люди, до них Будда приходить з обіцянкою наживи; оце-от ті, оце-от ці, а ось - асури (!!!).

В цю мить очі вчителя запалювалися містичним вогнем, і він захоплено казав (це майже цитата, але пам'ятайте, що я оповідаю події 13-річної давності): "От бог бачить річку і думає: як красиво, як вона дивовижно шелестить хвилями; от людина бачить річку і думає: оце так, надсилаємо товари сюди, сюди, і ось вони - гроші; а от дивиться на річку АСУР (голос вчителя ставав захопленим) і думає: тут побудуємо такі фортифікаційні споруди, тут поставимо балісту. Бог думає лише про якусь там красу, людина про наживу, а от АСУР - про могутність, про звитяги".

Було більш ніж очевидно, що Дорже Жамбо Чойдже лама асоціює себе саме з могутнім героїчним асуром. І він довів це своїм життям (в разі чого, я жодним чином не підтримую те, що він робив наприкінці свого життя, але це теж цілком асурична - в його інтерпретації - поведінка).

Я також зустрічався свого часу і з Євгеном Врядником, ми у львівській Дзизі пили каву з ним та з його тоді ще майбутньою дружиною - відверто скажу, від цих людей в мене було таке враження, як від ковтка чистого гірського повітря. Між іншим, вони хотіли видати мої переклади Лавкрафта ще у 2016 році, але я тоді втратив художницю, яка єдина в світі могла б створити ілюстрації, які я тоді хотів - і в мене була певного роду фрустрація, яка тривала кілька років. Мені досі незручно через те, що я тоді занурився в цю фрустрацію і припинив спілкування про наш проект. В результаті, ми видали цю книгу з паном Русланом Халіковим уже в 2024 році з ілюстраціями художників-сучасників Лавкрафта - йдеться про книгу "Наближення до Говарда Лавкрафта".

Пан Євген в мене асоціюється найбільше з Гераклом - могутній герой і при цьому гідний поваги інтелектуал. Коли я читав оцей-от пасаж, то одразу подумав, що автор теж усвідомлює цю подібність:

"Засновник Афін ходив по всій Греції та постійно вбивав когось відомого й сильного просто заради слави. Тут розуміємо: сенс існування героя у пригоді, а не в користі".

Засновник Афін - це Тесей; його ідеалом та взірцем був, власне, Геракл - як розповідає нам Плутарх. Дорже Жамбо Чойдже лама в мене не асоціювався з античними героями, проте "Автаркія" пана Євгена викриває той самий вогонь, який палав в очах настоятеля монастиря, коли він розповідав про асурів.

Проте я згадав про лекцію в Шейчен-Лінґ не лише через те, що відчуваю типологічну спорідненість між кшатрієм Дорже Жамбо та кшатрієм Євгеном Врядником.

Справа в тім, що крім асурів Бхавачакра зображає ще п'ять класів психофізичних станів, і для кожного з цих станів Будда приходить у специфічній машкарі зі специфічним дарунком. Як автор "Автаркії", пан Євген постає Буддою асурів: він вказує на шлях до Традиції через звитягу. Проте цим дарунком звабиш лише ту шосту частину людства, яка за єством своїм розкривається крізь війну. Пригадую в "Шакунталі" Калідаси такий епізод, коли брахмани просять царя Душ'янту піти та перемогти асурів. Брахмани могли б і самі піти битися, але натомість вони чекають, поки це зробить кшатрій Душ'янта. Це знаковий епізод, і він багато чого нам каже про єство війни. В нашому суспільстві, звісно, нема варнашрами, і мобілізувати можуть кожного - проте це не значить, що кожен з того отримає відповідний духовний досвід (одразу пригадую дописи Едуарда Юрченка про відмінності між станами суспільства). Декому в якості дороговказу до Традиції значно краще підійде, скажімо, "Філософія вина" Хамваша, або "Час і вічність" Кумарасвамі. Симптоматично, що Ґенон і Кумарасвамі пережили дві світові війни, проте не брали участі в жодній.

Це лише скромне зауваження з-за межі кшатрійського стану. Разом з тим, впевнений, що книга пана Євгена стане класикою свого жанру, і її перекладатимуть іншими європейськими мовами так само, як ми перекладаємо Ґенона, Кумарасвамі та їхніх послідовників.

Цілий день сьогодні провів на Хортиці.

Поблукав стежкою, якою свого часу ходив 29-річний Тарас Шевченко. Якраз нещодавно був у київському будинку, де жив Шевченко приблизно після цієї мандрівки - аж до свого арешту. Тут красиво - хоча, звісно, через греблю бачив я зовсім не те, що свого часу бачив Шевченко. З Хортиці люди схилами спускаються на мілину і фактично гуляють дном Дніпра. Дніпр широкий тут не реве і не стогне (хоча, власне, "Причинну" Шевченко написав за кілька років до свого візиту на Хортицю).

Бачив тут також місце, де нібито знайшли меч князя Святослава (за відбитками пальців визначили). Смішно, чесно кажучи, повірити, що з черепа князя хан зробив собі чашу, але покинув ніби якесь сміття княжий меч, який можна було би принаймні продати, якщо зберігати такі трофеї кочовикам було незручно.

Спробував увійти на січ, проте під час тривоги нікого не впускали (там було чимало бажаючих, зокрема, військові - всім сказали чекати; я так розумію, ніхто так і не увійшов, бо та "січ" працює до пʼятої, а тривога була до сьомої); музей історії запорозького козацтва і зовсім був зачинений на реконструкцію.

Потім я пішов ще трошки далі й натрапив на ресторан "Запорозька січ": мене радісно привітали, зробили мені "Панську уху" з двома видами риб та ікрою, посмажили на грилі коропа та сома, дали холодного пива.

Цікаво, правда? Прийшов доторкнутися до фантомів історії, а натомість смачно повечеряв у цілком сибаритському стилі. Яка дивовижна метафора, чи не так?