Що ж, паньство, у цьому році

було видано антологію "Наближення до Говарда Лавкрафта" (презентації цієї книги можна подивитися тут і тут).

було анонсовано збірку різних українських версій "Грибів з Юґґота".

до Видавництва Руслана Халікова було надіслано рукопис мого роману "Купак з чотирма лицями" (тепер очікую на вердикт високоповажного пана Руслана).

Разом з тим, продовжую перекладати "Час і вічність" Ананди Кумарасвамі.

Можу відверто сказати, що у творчо-видавничому сенсі цей рік пройшов дивовижно. Побажаймо ж наступному року, щоб він щонайменше був не гіршим за цей.

Шануйтеся, бережіть себе, читайте хорошу літературу та дивіться гарне кіно.

З наступаючим Новим Роком, вельмишановні!

Звершилося!
Друзі, читачі, химерники та подорожні — ми раді анонсувати передзамовлення нашої довгоочікуваної книжки.

Цикл «Гриби з Юґґота» — збірка вишуканих і стислих сонетів, що занурюють у Лавкрафтові світи жахіть і марень.
Видання двомовне і містить текст оригіналу та чотири переклади циклу видатних — і дуже різних — поетів: Абрахам Яна Хосебра, Олександра Артамонова, Віталія Гречки та Назара Розлуцького. Кожен сонет супроводжується ілюстрацією Gurge Feodor.

Поспішіть замовити цей темний гримуар!

Вітаємо, друзі!
Трохи втішних сюрпризів на кінець тижня!
Днями отримали сигнальний примірник «Грибів з Юґґота», що означає, що до виходу книжки друком лишилося зовсім трохи (тому варто встигнути її передзамовити 😈)

А наступним тижнем ми почнемо ділитися із вами найважливішим — вмістом: блискучими перекладами та ілюстраціями, що займуть почесне місце на ваших полицях!

Минулих вихідних відвідав "Партенопу" Соррентіно.
Моя перша асоціація може для когось здатися занадто екстравагантною, проте, ще сидячи в кінотеатрі та допиваючи колу (звісно ж, я з тих глядачів, які ходять на фільми Соррентіно з колою та поп-корном), я згадав оцей-от фрагмент з Майка Йогансена:

Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів». Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.

Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.

Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев'яні цурпаки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.

Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з'являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.

Давно я вже не пригадую фільм, у якому всі персонажі були б настільки відвертими декораціями, на тлі яких грає свою головну роль місто - в нашому випадку Неаполь. Оця красуня-Партенопа це, звісно ж, абстрактна фігура на кшталт Філософії Боеція, от тільки у фільмі нема ніякого Боеція; я пригадую ще інший твір - мій улюблений вірш Тараса Шевченка "Мені однаково"; Шевченко пише:

І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні!

Який син? Йому однаково, чи молитиметься син, якого він на ходу вигадав?! Мене свого часу, років 20 тому, дуже вразила така майже непомітна химерність цього вірша, щось невловно-аномальне. Поет створює того сина з небуття лише для того, щоб одразу ж нам сказати, що думка цього творіння для нього не має жодного значення. Всі персонажі "Партенопи" - як цей син, і це дивовижно! Улюбленець усіх ліваків суддя Шребер вважав, що взагалі всі люди (крім нього самого) є такими, як той син: з'являються, щоб Шребер їх побачив, а коли він їх не бачить - розчиняются в небутті. Ми ніби спостерігаємо за фантомами в стані, коли вони не знають, що хтось їх бачить, але від того знання не поводяться природніше. Відтак, у "Партенопі" нема Шевченка, Боеція та судді Шребера.

А що ж там є? - спитаєте ви. Не писатимемо банальності про візуальну досконалість фільму, бо це ж Соррентіно. Але ж хіба вам не достатньо того, про що я написав вище? Хіба ви часто дивитеся подібне кіно?

Тому, власне, і рекомендую відвідати кінотеатр, вельмишановні. Цей цікавий досвід заслуговує на кілька годин вашого життя.
#кіно_пана_Власа

Ну що ж — останнє нагадування!
Завтра, у Києві в «Закапелку» на Валах, о 18:00

Будемо раді бачити і зрити!

Якщо все буде добре, спробуємо завтра з колегами трохи поговорити про поезію (і Лавкрафта, і не Лавкрафта).

Переглядав тут есей Джованни Броджі Беркофф "Мазепа, цар і диявол" (просто київська весна в мене щороку асоціюється з Софійським Собором, тож під весняний настрій захотілося щось почитати про Мазепу), і натрапив на цікаве зауваження з XVIII століття про сучасну російську політику ізоляціонізму. Автор цього спостереження - Стефан Яворський, топ-інтелектуал свого часу, наставник Пилипа Орлика і, разом з тим, один з найближчих до Петра І ієрархів тогочасної Православної церкви. Броджі Беркофф пише:

Тема зради не була новою у писаннях Стефана Яворського. Ще за кілька місяців до "справи Мазепи" він торкався її стосовно спротиву деяких осіб політиці Петра. В одній із трьох панегіричних Проповідей, виголошених у травні 1708 року (Три сени Христу Богу нашему Петром построенныя), проповідник прославляв відкритість, яку Петро забезпечив Росії завдяки своєму флоту; відтепер вона перестала бути замкненою й обмеженою, а відкрилася до контактів з усіма країнами. Не потрібно більше караванів, твердив він: Росія вже більше не схожа на черепаху, яка не покидає своєї домівки. Той, хто чинитиме цьому опір, — продовжував митрополит Рязанський, — схожий на змія з Раю, він справжній зрадник (Джованна Броджі, Культурний поліморфізм українського світу, сс. 171-172).

Досить химерними в цьому сенсі виглядають публікації сучасних російських авторів, які позиціонують себе як імперців, і при цьому виступають прихильниками російсько-української війни і, як наслідок, російського ізоляціонізму — і які, більше того, прославляють війну саме як привід для такого омріяного ними ізоляціонізму. Виходить, один з найближчих прихильників Петра І (власне першого російського імперця) ще у 1708 році прирівняв таких діячів до Юди та Змія-спокусника. Коментарі мені тут здаються зайвими - це цікаво принаймні з культурологічної точки зору.

Додаю фото дзвіниці Софійського собору, зроблене мною однієї лютневої ночі цього року - якраз напередодні третьої річниці війни.

Ще трохи про Мазепу - захотілося почитати п'єсу Юліуша Словацького, де майбутній правитель Гетьманщини постає молодим ловеласом зі свити короля Яна ІІ Казиміра. П'єса ця існує, зокрема, в перекладі короля української поезії Миколи Зерова, і раніше саме в цій формі я її й читав. А от сьогодні відкрив польською.

Зеров у передмові пише: "В оригіналі "Мазепа" написаний тринадцятискладовими ("олександрійськими") попарно римованими рядками. ... Вважаючи, що олександрійські вірші можна перекладати або олександрійськими-ж віршами або-ж загально прийнятим у наших віршованих драмах білим п'ятистоповим ямбом, я сам спинився на останньому. Незвязаний правильною цезурою і обов'язковою римою, білий п'ятистоповий ямб давав більший простір для синтаксичних конструкцій, дозволяв дещо наблизити діялог до живої й природньої невимушеної розмови".

Гадаю, що гарно перекласти п'єсу віршованими олександринами було неможливо, якщо сам Зеров вирішив відійти від вірності формі. Разом з тим - порівнюю оригінал з перекладом і думаю, наскільки прикрим було рішення Зерова, і наскільки сумнівним є його аргумент - "дозволяв дещо наблизити діялог до живої й природньої невимушеної розмови".

Порівняймо.

O! Dziwny świat! Ten młody rotmistrz, przy macosze
Tak cudownej, a zimny jak lód się wydaje,
Gdy ja, ledwom ją ujrzał, już mi serce taje…
Już chciałbym albo żyć z nią, albo umrzeć dla niej.
Mościa kasztelanowo, o! Zgadłaś waćpani,
Że tu przyjdzie w miłości zapisać się wiecznik.
Zacznę jak słońce, może skończę jak słonecznik,
Ona mi będzie serce obracać oczyma.

П'ятистопні неримовані "наближені до живої й природньої невимушеної розмови" ямби Зерова передають це так:

О дивний світ! Цей молоденький ротмістр
При уродливій мачусі своїй
Немов-би лід холодний видається.
Я-ж, ледве глянув на її красу,
І тане серце, і хотів-би жити
Або умерти — з нею і для неї.
Каштеляново! Ти вгадала правду:
В цім сумовитім замку я, здається,
Маю вписатись в віковічні книгу
Непереможного як смерть кохання.
Я починав як сонце, а скінчу
Як соняшник, і серце моє бідне
Навколо неї буде обертатись.

Зеров один з моїх улюблених поетів, але я б не сказав, що відчуваю захват від його роботи; власне, тут ми маємо справу з випадком, коли перекладач додає до перекладу забагато і форми, і змісту. На цьому прикладі ми вкотре бачимо, як складно перекладати поезію без викривлень, які засмутять читача-поліглота.

А ви знали, вельмишановні, що слово "хосен" так відмінюється? Особливо мене здивувала його форма в давальному відмінку - хісно́ві.

https://goroh.pp.ua/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0/%D1%85%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BD

«Минула пітьма смутна і час плачу для всього творіння, а світло веселості вічної засіяло у воскресення Христове, про що ясніше почуємо нині з Євангелія від Матея, зач. 115 [=Мт. 28.1, 9-10]:

У час той воскрес Ісус. На світанку наступного дня після суботи явився спершу жінкам, які йшли побачити гріб. І сказав їм: "Радійте!" Вони ж, підійшовши, кинулися Йому в ноги і поклонилися Йому. Тоді сказав їм Ісус: "Не бійтеся, сповістіть братам моїм, щоб ішли в Галилею, і там мене побачать".

Нині минає смутний вечір плачу, а день наблизився вічної радости, день веселий Воскресення Христового, світлом слави Його просвітлений. Тому і я нині той голос пророчий прийму, бо вчора увечері оселився великий плач у серцях вірних і ридання по всій вселенній було, і вчора увечері гірко ридало всіляке творіння разом через велику образу і ганебну смерть Творця свого. Вчора увечері було жахливе видіння і видовище щемливе у небесних воїнствах, бо херувими і серафими, ангели і архангели, і їх начальники, архистратиги, дуже жалю сповнилися, і плач великий учинили, бо Творець і Цар їх у битві був вельми зранений. І не лише вони, але й небо красу свою змінило, і сонце печальним веретищем пітьми світло своє закрило, і місяць утік від сяйва свого, і зорі лиця свої мороком покрили, бо й це творіння бездушне не витерпіло дивитися на хрест Творця свого, що нагий висів. Але й земля, це бачачи, вжахнулася, і страхом затремтіла, і Юдеєю потрясла з дна свого, не могла-бо бачити Творця свого ображеного беззаконниками. Також і каміння з жалю розпадалося, не терпіло бачити, як фарисеї насміхалися над Творцем їхнім.

Справді, ввечері був плач, а зранку - радість. Вчорашнього-бо вечора заплаканого все творіння гірко ридало через ганебну смерть Творця свого. Лише рід жидівський з бісами веселився. Вчора плач і пітьма панувала, а нині раннього ранку світло засіяло і радість вічна явилася нам, бо Христос, Син Божий, воскрес із мертвих з перемогою вічної слави. І з гробу вийшов ясно - як Наречений зі світлиці. Тому все творіння з нами нині радіє, небеса веселяться і світила оновлюються світлом сяйва Христового! Й ангельські роди небесні лик складають і, радіючи, співають: "Днесь спасення світу настало перемогою Господа нашого Ісуса Христа!"

Радіймо, і веселімося, і віддаймо славу Йому, проповідуймо силу Його, бо приборкав наклепника, і зв'язав міцного, і переміг лукавого, й убив змія духом уст своїх, і власті темні осоромив, і сили противні хрестом здолав, і смерть смертю убив, і тління прогнав, нетління ж і безсмертя роду людському воскресенням своїм нині дарував. Славно, тому що Бог і Оновитель творіння, нині воскрес із гробу».

(Кирило Транквіліон Ставровецький, "Учительне Євангеліє", 1619 р.).

За збігом обставин якраз учора замовив.

Вадим Ададуров. (Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки (документальний нарис). Львів: Видавництво Українського католицького університету 2025. – 166 с.

Анотація:

Віктор Петров (1894–1969) – чи не найзагадковіший український інтелектуал XX ст. В ньому вмістилися й співіснували декілька важко поєднуваних соціальних ідентичностей, яких цілком вистачило б на кількох осіб небуденних талантів. Цей документальний нарис, написаний у стилістиці мікроісторії за методою детективного розслідування (від наслідків події – до її витоків), представляє Петрова як агента НКВС-МДБ-КДБ на псевдо «Іванов». Ця настільки ж таємна, як і темна іпостась була прихована від сучасників та наступних поколінь під соціальними масками солідного академічного вченого В. Петрова, сенсаційного літератора В. Домонтовича, знавця цивілізаційної парадигми В. Бера (як з’ясувалося, останнє псевдо було гаслом, яке засвідчувало бажання вживленого в середовища української еміграції агента вийти на зв’язок зі своїми кураторами з радянської розвідки).

Нарис написано на основі розсекреченої в 2020 р. в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України особової справи В. Петрова, а також матеріалів інших українських і діаспорних архівів. Мова не тільки про інституційні документи, які подають погляд радянських органів держбезпеки на Петрова, але й про недоступні досі оповіді, як-от каяття, доповіді тощо, написані «Івановим» для особливої категорії читачів із НКВС-МДБ-КДБ. У світлі цих документів Петров постає не як видатний український гуманітарій, а навпаки, як підступний діяч антиукраїнського спрямування, смертельно небезпечний гвинтик у радянській системі нагляду й покарання.

Таку-от книжку собі замовив - побачив випадково в анонсі Книжкового Арсеналу.

Поки що її не привезли, тому категоричних тверджень не робитиму. Проте, вже з анотації помітно, що ця невеличка брошурка на 166 сторіночок є черговою спробою хайпанути на чи не найзначнішому українському письменнику доби радянської сірості. Симптоматично, що автором сенсаційної книжки є історик, який спеціалізується на... початку XIX століття! Мабуть, сучасному українському читачеві про Віктора Петрова цікавіше читати, ніж про якогось умовного Василя Капніста, тому історикам доводиться "перекваліфіковуватися".

Коли я час від часу відвідую могилу Віктора Петрова і бачу поряд могилу його дружини Софії, мені пригадується цей майже комедійний спогад Івана Драча, який наводить Андрій Портнов в "Історії істориків":

Був сірий день, слизота неймовірна. Зайшли ми до будинку в районі теперішнього Володимирського базару. Дуже мені не сподобалось подружжя. Великий інтелектуал і видатний письменник був у якомусь сірому одінні і видався мені слизьким. Я з докором молодості дивився на стареньку дружину Петрова і очима картав її, що вона не лишилась Зеровою...

Портнов коментує:

Іван Драч ані на хвильку не замислився над тим, а як він - молодий поет-комуніст, який щойно повернувся з Нью-Йорка, куди в 1960-ті роки виїзд аж ніяк не був відкритим для всіх охочих, - міг виглядати в очах старенького Петрова. Ще й у контексті передавання привіту від людини, яка офіційно вважалася в СРСР "фашистським колаборантом" і "буржуазним націоналістом". Іще цікавіше спостерігати, як упевнено мемуарист прийняв роль морального й естетичного судді і Петрова, і його дружини. Останнім цвяхом у "слизький" портрет Петрова стає згадка про його похорон 1969 року, на якому Драч, звісно, не був: "Коли розповідали про його похорон, то дивувались, що генералів КДБ було на цвинтарі більше, ніж археологів, не кажучи вже про українських письменників".

Що тут можна додати, вельмишановні! Чекаю на книжку)

Якось в моїй інформаційній бульбашці стороною обійшли смерть Валерія Шевчука. А у Вашій?

Чесно кажучи, на мою думку, Шевчук беззаперечно був найкращим україномовним письменником ХХІ століття. Бачив я його лише раз - на Книжковому форумі у Львові (у 2012 році); він мені тоді ще підписав "Дім на горі". Запам'яталося тоді два епізоди.

1) Поки ми чекали на Шевчука в залі Театру Юного Глядача, якийсь хлопець захоплено казав дівчині (ми сиділи поряд): "Якби не Шевчук, я б зовсім втратив віру в українське слово, в українську писемність - з усім тим, що нас змушували читати в школі". Цікаве зауваження, чи не так? Цікаво, скільки людей могли би під ним підписатися.

2) Перед Шевчуком виступала Забужко; запам'яталося, як вона все робила - рухалася, розмовляла, реагувала на слухачів - поспіхом, якось різко, була дуже галасливою і наче знервованою. Симптоматично, що першими її словами на сцені було щось на кшталт "Де мікрофон? Дайте мікрофон". Натомість, Шевчук розмовляв якось спокійно і вмиротворено, і показово, що він просто попросив усіх слухачів підсісти поближче, аби не користуватися мікрофоном без потреби - хоча слухачів у Забужко і в нього було приблизно однаково. Свого часу цей контраст мене вразив.

До речі, це слушна нагода, аби передивитися чудовий фільм "Голос трави", де в основу сценарію покладені твори Шевчука.

Якщо ж раптом хтось із присутніх ніколи не читав прозу цього письменника - рекомендую почати з його "філософських повістей" - це "Птахи з невидимого острова", "Сповідь" і "Мор".

Вчора було 1022 роки з дня смерті Папи Римського Сильвестра ІІ (Герберта Аврілакського). Чудовий привід поцікавитися одним з найзагадковіших дослідників його творчості - студентом Київського університету Святого Володимира Олександром Горовим, який написав про нього дисертацію, але не встиг її захистити, оскільки... помер.

Цікаво, чи щось мені знайдуть.

Почав читати книжку Вадима Ададурова про Віктора Петрова. Перші слова цього "наукового видання" Українського Католицького університету дійсно налаштовують на поважний тон обʼєктивного дослідження:

Якби комусь спало на думку поставити памʼятник Вікторові Платоновичу Петрову, то його варто було б зобразити таким, що зручно примостився на двох стільцях. Як учений і літератор-"неокласик" доби "Розстріляного відродження" Петров в історичній памʼяті сусідить зі своїм найкращим приятелем Миколою Зеровим. От тільки історія їхньої дружби далебі не така однозначна, як памʼять про неї, бо непокірного ідеаліста Зерова в 1937 р. розстріляли, а лояльного прагматика Петрова - ні.

І далі:

Логіка життєвої стратегії Віктора Петрова, який непогано знався на філософських ідеях, напрочуд подібна до епікурейського принципу carpe diem. Він "не поспішав поперед батька в пекло", не загинув як мученик за свою українську ідентичність, пережив Зерова більш ніж на тридцять років...

І ще трошки:

На відміну від М. Зерова, В. Петров із власної ролі зіграв роль такого класичного антигероя, як посіпака зла.

Власне, ні, це не тон обʼєктивного дослідження, і ми бачимо, що автор з першої сторіночки запрошує нас до площини міфологічного чорно-білого мислення, до магічного світу героїв і чудовиськ. Навіть якщо не звертати увагу на те, що як аксіому подано тезу про два стільці (до речі, ці ж два стільці маніпулятивно зображено на обкладинці книги), автор з самого початку намагається грати на контрасті між Зеровим та Петровим - цікаво, як міфологічний образ "непокірного ідеаліста" поєднується в мисленні самого Ададурова зі словами самого Зерова, написаними ним у листі до знайомої після того, як він втратив роботу в Києві та влаштувався на роботу в Москву:

Если б Вы знали, как отвратительны мне эти болтающие без удержу хохлы – всегда были отвратительны, а сейчас особенно. Если бы не воспоминания об озаренных нашим мальчиком днях, если бы не три-четыре дорогих человека, я бы ничего не имел, кажется, против, чтоб мне совсем уже не видеть Киева (Лист Миколи Зерова до Тамари Волобуєвої від 28 лютого 1935 р., цит. по: В. Панченко, “Повість про Миколу Зерова”, с. 583).

Ця цитата яскраво ілюструє той очевидний факт, що реальність є значно складнішою за ідеологічні міфологеми, бо ж Зеров не сказав цього спересердя й напідпитку - це цитата з його листа; а за естетичними переконаннями Зерова, текст мав завжди шліфуватися до досконалості - це переконання становило фундаментальну рису його творчості. Тож коли Зеров з Москви пише про "хохлів", які завжди були йому огидними, це мало було би бути щонайменше цікавим для тих, хто вішають на нього медаль "непокірного ідеаліста" та борця за все українське, який згинув у нерівному двобої з репресивною радянською машиною, агентом якої натомість став підступний Петров. Але ж хто памʼятає цю цитату!

Варто визнати, що подібні біографічні казуси ніяк не заважають виходити друком таким книгам, як ця, тим більше, що мислити міфами так привабливо.

Дочитав учора)

Запамʼятався мені наступний пасаж, де Ададуров розбирає статтю О. Скрипника "Віктор Петров. Людина, яка повернулася в холод":

Автор нарису, який не є професійним істориком, називає свідчення "Іванова" [тобто Віктора Петрова] несуттєвими й поверховими, при тому майже не цитуючи їх і приховуючи неабиякий масштаб та викривально-обвинувачувальний зміст його доносів на десятки діячів української культури, яких таки було репресовано за його матеріалами.

Ададуров через приховане порівняння нам натякає: моя брошюра є куди кращою за статтю Скрипника, бо ж я є якраз професійним істориком!

Щиро зізнаюся, я не впевнений, що потрібно бути професійним істориком, аби написати таку книгу як "(Не)таємна історія Віктора Петрова". Мені навіть здається, що автор, загалом будучи професійним істориком, проявив у цій книзі якусь свою альтернативну ідентичність. Найбільше книга нагадала мені за своїм духом і генеральним спрямуванням одіозного "Вурдалака Тараса Шевченка" Олеся Бузини (цікаво щонайменше з культурологічної точки зору, що цю огидну книжку хвалили і радили читати студентам Бердянського державного педагогічного університету за часів мого там навчання на історика). Чим книга Ададурова схожа на книгу Бузини? Якщо коротко - тим, що вона така ж огидна. Якщо сказати більш розгорнуто - головним чином, тим, що з ідеологічних міркувань автори намагаються вирізати з української культури ту чи іншу її яскраву постать. Звісно, Ададуров діє з діаметрально протилежного ідеологічного табору - але хіба ж це робить його книжку кращою...? Памʼятаю, що Бузину читати було огидно вже навіть через те, що він там безапеляційно заявляв: ось цей історичний діяч - правильний українець (для Бузини таким був генерал Паскевич), а цей - неправильний. Але ж хіба не те саме ми бачимо в книзі "(Не)таємна історія Віктора Петрова", де автор навіть не посоромився один з підрозділів назвати "Сумнівні українці" (sic!)? Як добре, що ми маємо професійного історика, який зможе пояснити читачеві, яким має бути справжній українець, а яким він бути не має :)

Разом з тим, звісно ж, у брошюрці пана Ададурова є чимало цікавого, бо ж автор працював з архівними джерелами і доніс до читача певні невідомі деталі біографії Віктора Петрова - вже заради цього варто її почитати. Проте завжди треба памʼятати про те, що автор поводиться як ідеолог, а не як історик, і що через це принцип "sine ira et studio" читач змушений застосовувати до тексту самостійно - буквально як під час читання радянських книжок з історії релігії, де постійно доводиться цікаві факти відсіювати від ідеологічно зумовлених висновків та оцінок того чи іншого автора.

Якщо ваш рівень критичного мислення, вельмишановні пані та панове, дозволяє вам читати подібну літературу без загрози некритично прийняти точку зору автора як істину - раджу ознайомитися; тим більше, що брошюрка коштує лише 200 грн.

Їду зараз у потязі (вперше за пʼять років виїхав за межі Києва), думаю, звісно ж, про Гайдеґґера - про кого ж іще думати в потязі!

Залізнична колія - на противагу стежці - для Гайдеґґера слугувала одним з улюблених образів того, що він називав словом Gestell - метафізичного підґрунтя насильницьких способів діяльності, одним з проявів якого є техніка. Згадуються американські аболіціоністи, які прямим текстом казали, що їм, узагалі-то, йдеться зовсім не про свободу негрів; просто в рабовласницькому суспільстві спотворюється сама природа людини: і раба, і рабовласника. В принципі, щось подібне можна сказати і про насильницькі способи діяльності: проблема навіть не в тому, що вони зумовлюють спотворення неприсутньовимірних сущих, підвладних людині; ключовою проблемою є те, що людина, звикла діяти в насильницький спосіб, діє так і з іншими людьми, і навіть із собою. Що можна порівняти з залізничною колією в антропологічному вимірі? Наприклад, коли людина поводиться навʼязливо - це Gestell. Коли людина вимагає від інших певної відповідності своїм очікуванням, а не приймає сутність самих цих людей - це Gestell. Нарешті, коли людина застосовує до себе різноманітні засоби психічної перебудови для досягнення відповідності суспільним очікуванням - це знов-таки Gestell.

Проте, якщо подумати, майже будь-які відносини між людьми виявляються отаким-от Gestell-ем, і уявити собі ненасильницьку взаємодію між людьми - в стилі das Denken und das Dichten - надзвичайно складно: подібне суспільство просто не могло б існувати. Здається, що хіба що в Царстві Небесному люди - ставши безгрішними, увійшовши в пряме спілкування з Богом - здатні так взаємодіяти. Власне, так само складно й уявити собі людську культуру без насильницьких способів діяльності, без техніки.

Маючи постійно під руками всі ці смартфони, планшети, компʼютери і т.п. корисно інколи думати про них як про маркер спотвореності нашого світосприйняття Gestell-ем. Корисно, сидячи в потязі, пороздумувати про такі-от соціоментальні колії, які ми прокладаємо в інших людях, вважаючи це навіть чимось цілком гідним - як за радянщини пишалися тим, що змінюють напрямки руху цілих річок.

А разом з тим - а хіба ж можна якось інакше? Ми ж не святі.

Читаю "Автаркію" вельмишановного пана Євгена Врядника.

Нагадала мені ця цікава книга, як свого часу я слухав лекцію Дорже Жамбо Чойдже лами в монастирі Шейчен-Лінґ. Для тих, хто не знає - Шейчен-Лінґ був єдиним в Україні монастирем школи Ньїнґма-па (одне з відгалужень Ваджраяни), і розташований він був у селі Ольгінка на Донеччині. Я тоді жив у Бердянську (власне, я тоді покинув третій курс бердянського істфаку, готувався до вступу на перший курс філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка і хотів наостанок відвідати монастир, бо не був упевнений, що в принципі повернуся колись на схід-південь України), тож автобусом я дістався Волновахи, а звідти пішки пішов до Ольгінки. Волноваха була дуже довгим та вузьким містом, ніби якимось гротескним коридором, Ле Корбюзьє би потішився. В Ольгінці я зайшов до місцевих баптистів та спитав, як пройти до буддистів. До честі цих людей скажу, що вони мені ввічливо пояснили маршрут і навіть запропонували кави (але я тоді не пив ані кави, ані чаю, тож я ввічливо відмовився).

Настоятель монастиря (гадаю, що більшість моїх нечисленних підписників знають біографію цієї людини, а якщо ні - раджу загуглити) був справжнім кшатрієм - і підтвердженням моїх слів є його поведінка за часів війни. Він постійно розповідав про героїзм, про сміливість, про звитяги, він вчив нас кидати металеві кинджали в мішень, він марив подвигами! Він розповідав нам про шість секторів Бхавачакри: оце-от боги, до них Будда приходить з обіцянкою краси; оце-от люди, до них Будда приходить з обіцянкою наживи; оце-от ті, оце-от ці, а ось - асури (!!!).

В цю мить очі вчителя запалювалися містичним вогнем, і він захоплено казав (це майже цитата, але пам'ятайте, що я оповідаю події 13-річної давності): "От бог бачить річку і думає: як красиво, як вона дивовижно шелестить хвилями; от людина бачить річку і думає: оце так, надсилаємо товари сюди, сюди, і ось вони - гроші; а от дивиться на річку АСУР (голос вчителя ставав захопленим) і думає: тут побудуємо такі фортифікаційні споруди, тут поставимо балісту. Бог думає лише про якусь там красу, людина про наживу, а от АСУР - про могутність, про звитяги".

Було більш ніж очевидно, що Дорже Жамбо Чойдже лама асоціює себе саме з могутнім героїчним асуром. І він довів це своїм життям (в разі чого, я жодним чином не підтримую те, що він робив наприкінці свого життя, але це теж цілком асурична - в його інтерпретації - поведінка).

Я також зустрічався свого часу і з Євгеном Врядником, ми у львівській Дзизі пили каву з ним та з його тоді ще майбутньою дружиною - відверто скажу, від цих людей в мене було таке враження, як від ковтка чистого гірського повітря. Між іншим, вони хотіли видати мої переклади Лавкрафта ще у 2016 році, але я тоді втратив художницю, яка єдина в світі могла б створити ілюстрації, які я тоді хотів - і в мене була певного роду фрустрація, яка тривала кілька років. Мені досі незручно через те, що я тоді занурився в цю фрустрацію і припинив спілкування про наш проект. В результаті, ми видали цю книгу з паном Русланом Халіковим уже в 2024 році з ілюстраціями художників-сучасників Лавкрафта - йдеться про книгу "Наближення до Говарда Лавкрафта".

Пан Євген в мене асоціюється найбільше з Гераклом - могутній герой і при цьому гідний поваги інтелектуал. Коли я читав оцей-от пасаж, то одразу подумав, що автор теж усвідомлює цю подібність:

"Засновник Афін ходив по всій Греції та постійно вбивав когось відомого й сильного просто заради слави. Тут розуміємо: сенс існування героя у пригоді, а не в користі".

Засновник Афін - це Тесей; його ідеалом та взірцем був, власне, Геракл - як розповідає нам Плутарх. Дорже Жамбо Чойдже лама в мене не асоціювався з античними героями, проте "Автаркія" пана Євгена викриває той самий вогонь, який палав в очах настоятеля монастиря, коли він розповідав про асурів.

Проте я згадав про лекцію в Шейчен-Лінґ не лише через те, що відчуваю типологічну спорідненість між кшатрієм Дорже Жамбо та кшатрієм Євгеном Врядником.