Вийшов новий переклад п. Максима Стріхи; не знаю, чи гарний цей текст, проте маю дуже великий кредит довіри до перекладача - із задоволенням читав його переклади Чосера і Данте. Цікаво, що пан перекладач, із його зацікавленням ренесансною поезією, і сам нагадує людину епохи Ренесансу, досягнувши суттєвих успіхів і у точних (він є доктором фізико-математичних наук), і в гуманітарних сферах знання. Не менш цікавим є те, що дівчина в жовтих окулярах на одному з фото - це донька п. Максима - п. Ярослава Стріха, також відома українська перекладачка; власне, і батько самого п. Максима був видатним фізиком - тут ми маємо справу з цілою династією українських інтелектуалів; одразу згадуються герої прози Юрія Косача.

Шкодую, що не зміг відвідати цей захід, проте із задоволенням придбаю книжечку.

Сьогодні нарешті дочитав роман Вальтера Скота "Анна Ґеєрштейнська"; я його почав читати 15 лютого цього року, і через ті чи інші події постійно робив перерви, які тривали місяцями. Протягом цих перерв я прочитав чимало інших книжок, проте саме цей роман постійно доводилося відкладати - ну, власне, так буває; в мене є одна книга, "Волден" Генрі Девіда Торо, я почав її читати 20 лютого 2022 року, і 22 числа вирішив не дочитувати, поки не завершиться війна - так вона досі й лежить із закладкою).

Так от, стосовно "Анни Ґеєрштейнської": мене особливо привабив один момент (хто читав роман і знає, чим я цікавлюся - звісно ж, уже здогадався): йдеться про легенду щодо походження Анни. Справа в тім, що дід Анни - барон Арнхейм - мав славу вченого чорнокнижника; він одружився з донькою перського алхіміка, яку вважали зовсім не людиною, але елементалем - "Вогняною дівою", "Вогняною Німфою", "Саламандрою". Пригадується, звісно ж, таємничий "Граф де Ґабаліс" Монфокона де Віллара - проте лише в другу чергу; перш за все я думаю про Парацельса, який народився за півтора десятка років після завершення сюжету роману.

Окультисти стверджують, що елементарний дух може отримати душу та безсмертя шляхом взаємного кохання з філософом. Натомість, звичайна людина, якій і так не бачити спасіння, може втратити безсмертя і, таким чином, врятуватися від пекла шляхом взаємного кохання з елементарним духом. Такий от цікавий спосіб подолати безсмертя душі заради порятунку від вічних страждань. Такий от цікавий спосіб подолати жахіття предестинації (бо для авторів, яких я тут маю на увазі, філософ це і є людина, предестинована до спасіння - відповідно, всі, хто не є філософами, предестиновані до пекла).

Героїня роману Вальтера Скота - нащадок барона-чорнокнижника і саламандри. Вона сама в це не вірить, проте хіба потрібно вірити в те, що ти чийсь нашадок, аби ним бути? Це цікава книжечка, раджу вельмишановному паньству звернути на неї увагу.

#читання_пана_Власа

(На доданій картинці - в оригіналі це картина олійними фарбами невідомого художника сер. ХІХ ст. - якраз дівчина-елементаль з'являється в палаці барона-чорнокнижника)

Що ж, паньство, у цьому році

було видано антологію "Наближення до Говарда Лавкрафта" (презентації цієї книги можна подивитися тут і тут).

було анонсовано збірку різних українських версій "Грибів з Юґґота".

до Видавництва Руслана Халікова було надіслано рукопис мого роману "Купак з чотирма лицями" (тепер очікую на вердикт високоповажного пана Руслана).

Разом з тим, продовжую перекладати "Час і вічність" Ананди Кумарасвамі.

Можу відверто сказати, що у творчо-видавничому сенсі цей рік пройшов дивовижно. Побажаймо ж наступному року, щоб він щонайменше був не гіршим за цей.

Шануйтеся, бережіть себе, читайте хорошу літературу та дивіться гарне кіно.

З наступаючим Новим Роком, вельмишановні!

Звершилося!
Друзі, читачі, химерники та подорожні — ми раді анонсувати передзамовлення нашої довгоочікуваної книжки.

Цикл «Гриби з Юґґота» — збірка вишуканих і стислих сонетів, що занурюють у Лавкрафтові світи жахіть і марень.
Видання двомовне і містить текст оригіналу та чотири переклади циклу видатних — і дуже різних — поетів: Абрахам Яна Хосебра, Олександра Артамонова, Віталія Гречки та Назара Розлуцького. Кожен сонет супроводжується ілюстрацією Gurge Feodor.

Поспішіть замовити цей темний гримуар!

Вітаємо, друзі!
Трохи втішних сюрпризів на кінець тижня!
Днями отримали сигнальний примірник «Грибів з Юґґота», що означає, що до виходу книжки друком лишилося зовсім трохи (тому варто встигнути її передзамовити 😈)

А наступним тижнем ми почнемо ділитися із вами найважливішим — вмістом: блискучими перекладами та ілюстраціями, що займуть почесне місце на ваших полицях!

Минулих вихідних відвідав "Партенопу" Соррентіно.
Моя перша асоціація може для когось здатися занадто екстравагантною, проте, ще сидячи в кінотеатрі та допиваючи колу (звісно ж, я з тих глядачів, які ходять на фільми Соррентіно з колою та поп-корном), я згадав оцей-от фрагмент з Майка Йогансена:

Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів». Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.

Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.

Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев'яні цурпаки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.

Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з'являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.

Давно я вже не пригадую фільм, у якому всі персонажі були б настільки відвертими декораціями, на тлі яких грає свою головну роль місто - в нашому випадку Неаполь. Оця красуня-Партенопа це, звісно ж, абстрактна фігура на кшталт Філософії Боеція, от тільки у фільмі нема ніякого Боеція; я пригадую ще інший твір - мій улюблений вірш Тараса Шевченка "Мені однаково"; Шевченко пише:

І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні!

Який син? Йому однаково, чи молитиметься син, якого він на ходу вигадав?! Мене свого часу, років 20 тому, дуже вразила така майже непомітна химерність цього вірша, щось невловно-аномальне. Поет створює того сина з небуття лише для того, щоб одразу ж нам сказати, що думка цього творіння для нього не має жодного значення. Всі персонажі "Партенопи" - як цей син, і це дивовижно! Улюбленець усіх ліваків суддя Шребер вважав, що взагалі всі люди (крім нього самого) є такими, як той син: з'являються, щоб Шребер їх побачив, а коли він їх не бачить - розчиняются в небутті. Ми ніби спостерігаємо за фантомами в стані, коли вони не знають, що хтось їх бачить, але від того знання не поводяться природніше. Відтак, у "Партенопі" нема Шевченка, Боеція та судді Шребера.

А що ж там є? - спитаєте ви. Не писатимемо банальності про візуальну досконалість фільму, бо це ж Соррентіно. Але ж хіба вам не достатньо того, про що я написав вище? Хіба ви часто дивитеся подібне кіно?

Тому, власне, і рекомендую відвідати кінотеатр, вельмишановні. Цей цікавий досвід заслуговує на кілька годин вашого життя.
#кіно_пана_Власа

Ну що ж — останнє нагадування!
Завтра, у Києві в «Закапелку» на Валах, о 18:00

Будемо раді бачити і зрити!

Якщо все буде добре, спробуємо завтра з колегами трохи поговорити про поезію (і Лавкрафта, і не Лавкрафта).

Переглядав тут есей Джованни Броджі Беркофф "Мазепа, цар і диявол" (просто київська весна в мене щороку асоціюється з Софійським Собором, тож під весняний настрій захотілося щось почитати про Мазепу), і натрапив на цікаве зауваження з XVIII століття про сучасну російську політику ізоляціонізму. Автор цього спостереження - Стефан Яворський, топ-інтелектуал свого часу, наставник Пилипа Орлика і, разом з тим, один з найближчих до Петра І ієрархів тогочасної Православної церкви. Броджі Беркофф пише:

Тема зради не була новою у писаннях Стефана Яворського. Ще за кілька місяців до "справи Мазепи" він торкався її стосовно спротиву деяких осіб політиці Петра. В одній із трьох панегіричних Проповідей, виголошених у травні 1708 року (Три сени Христу Богу нашему Петром построенныя), проповідник прославляв відкритість, яку Петро забезпечив Росії завдяки своєму флоту; відтепер вона перестала бути замкненою й обмеженою, а відкрилася до контактів з усіма країнами. Не потрібно більше караванів, твердив він: Росія вже більше не схожа на черепаху, яка не покидає своєї домівки. Той, хто чинитиме цьому опір, — продовжував митрополит Рязанський, — схожий на змія з Раю, він справжній зрадник (Джованна Броджі, Культурний поліморфізм українського світу, сс. 171-172).

Досить химерними в цьому сенсі виглядають публікації сучасних російських авторів, які позиціонують себе як імперців, і при цьому виступають прихильниками російсько-української війни і, як наслідок, російського ізоляціонізму — і які, більше того, прославляють війну саме як привід для такого омріяного ними ізоляціонізму. Виходить, один з найближчих прихильників Петра І (власне першого російського імперця) ще у 1708 році прирівняв таких діячів до Юди та Змія-спокусника. Коментарі мені тут здаються зайвими - це цікаво принаймні з культурологічної точки зору.

Додаю фото дзвіниці Софійського собору, зроблене мною однієї лютневої ночі цього року - якраз напередодні третьої річниці війни.

Ще трохи про Мазепу - захотілося почитати п'єсу Юліуша Словацького, де майбутній правитель Гетьманщини постає молодим ловеласом зі свити короля Яна ІІ Казиміра. П'єса ця існує, зокрема, в перекладі короля української поезії Миколи Зерова, і раніше саме в цій формі я її й читав. А от сьогодні відкрив польською.

Зеров у передмові пише: "В оригіналі "Мазепа" написаний тринадцятискладовими ("олександрійськими") попарно римованими рядками. ... Вважаючи, що олександрійські вірші можна перекладати або олександрійськими-ж віршами або-ж загально прийнятим у наших віршованих драмах білим п'ятистоповим ямбом, я сам спинився на останньому. Незвязаний правильною цезурою і обов'язковою римою, білий п'ятистоповий ямб давав більший простір для синтаксичних конструкцій, дозволяв дещо наблизити діялог до живої й природньої невимушеної розмови".

Гадаю, що гарно перекласти п'єсу віршованими олександринами було неможливо, якщо сам Зеров вирішив відійти від вірності формі. Разом з тим - порівнюю оригінал з перекладом і думаю, наскільки прикрим було рішення Зерова, і наскільки сумнівним є його аргумент - "дозволяв дещо наблизити діялог до живої й природньої невимушеної розмови".

Порівняймо.

O! Dziwny świat! Ten młody rotmistrz, przy macosze
Tak cudownej, a zimny jak lód się wydaje,
Gdy ja, ledwom ją ujrzał, już mi serce taje…
Już chciałbym albo żyć z nią, albo umrzeć dla niej.
Mościa kasztelanowo, o! Zgadłaś waćpani,
Że tu przyjdzie w miłości zapisać się wiecznik.
Zacznę jak słońce, może skończę jak słonecznik,
Ona mi będzie serce obracać oczyma.

П'ятистопні неримовані "наближені до живої й природньої невимушеної розмови" ямби Зерова передають це так:

О дивний світ! Цей молоденький ротмістр
При уродливій мачусі своїй
Немов-би лід холодний видається.
Я-ж, ледве глянув на її красу,
І тане серце, і хотів-би жити
Або умерти — з нею і для неї.
Каштеляново! Ти вгадала правду:
В цім сумовитім замку я, здається,
Маю вписатись в віковічні книгу
Непереможного як смерть кохання.
Я починав як сонце, а скінчу
Як соняшник, і серце моє бідне
Навколо неї буде обертатись.

Зеров один з моїх улюблених поетів, але я б не сказав, що відчуваю захват від його роботи; власне, тут ми маємо справу з випадком, коли перекладач додає до перекладу забагато і форми, і змісту. На цьому прикладі ми вкотре бачимо, як складно перекладати поезію без викривлень, які засмутять читача-поліглота.

А ви знали, вельмишановні, що слово "хосен" так відмінюється? Особливо мене здивувала його форма в давальному відмінку - хісно́ві.

https://goroh.pp.ua/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0/%D1%85%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BD