Судячи з теми та стислого опису, лекція має бути дуже цікавою. Гадаю, вельмишановні, ви бачили пречудовий фільм Єжи Гофмана "Пан Володийовський" (а можливо, навіть і книгу Сенкевича читали). Ось там дуже багато уваги приділено цим татарам-липкам.
Звісно ж, цікаво послухати й про те, як мусульманські воїни взагалі могли інтегруватися в шляхетське військо; коли я чую про подібні речі, одразу ж думаю про першопочаткову Традицію та про традиціоналістську метафору всіх релігій як шляхів до однієї вершини (метафорою цією неодноразово послуговувалися, наприклад, Ананда Кумарасвамі та Мартін Лінґс).

Сам я, ймовірно, не зможу відвідати цей захід, проте рекомендую вам послухати лекцію замість мене :)

Вітаю, вельмишановні.
Ви давно бачили гарне українське кіно, яке б зняли не в УРСР, і режисером якого були б не Леонід Осика, Юрій Іллєнко чи Олександр Муратов? Гадаю, що давно - я чогось і сам нічого не можу пригадати, крім "Поводиря" та "Мамая" Олеся Саніна, а також "Моїх думок тихих" Антоніо Лукіча.

Проте в Україні є не лише ці талановиті режисери. От, наприклад, нещодавно натрапив я на такий цікавий короткометражний фільм про демона-звабника - про перелесника. Рекомендую вам ознайомитися з ним, якщо ви раніше його не бачили. Особисто я не бачу в цій короткометражці чогось вражаючого, крім тих потенцій, які на її основі можна приписати режисерові. Сподіваймося, що вони реалізуються.

Тим більше - як гарно, що така демонологічно-фольклорна тематика так тонко і красиво розвивається в сучасному кіно!
#кіно_пана_Власа

Трохи фольклорних фактів в якості теоретичної бази для розуміння вищенаведеного фільму (до речі, нагадаю, що, наприклад, Ананда Кумарасвамі вважав фольклор цілком валідним джерелом традиційних знань). Малюночок художниці Катерини Штанко не традиційний, але дуже гарний.

«Перелесник (літавець) - то злий дух, що з'являється будь-кому, але зазвичай молодим коханцям, у вигляді любленої померлої особи. Він навідується дуже часто, веде любовні розмови, цілується, заспокоює пристрасті. Людина, до котрої він ходить, починає сохнути, в'янути і швидко вмирає.

Літавець - се дух небіжчика, за яким дуже жалують. Він може принести смерть тому, до кого приходить.

Літавець - се злий дух у образі зірки, що падає. На землі стає він гарним парубком або красивою дівчиною, високий на зріст, має довгі русі коси. Показується хлопцям або дівчатам, розпалює в них любов, а коли ті піддадуться йому, стискає їх у обіймах так сильно, що вони від того сохнуть і згодом помирають.

Коли перелесник пролетить над чиєюсь хатою, то з того господарства нічого не лишиться, воно зведеться нанівець».

(Володимир Гнатюк, "Нарис української міфології").

Якщо ми вже заговорили про духів та літавців/літавиць, то ось один з моїх улюблених фільмів (і взагалі, і на цю тематику). Рекомендую подивитися його, поки ще не закінчилося літо, вельмишановні!

#кіно_пана_Власа

Стосовно тематики перелесників - однією з улюблених книжок мого дитинства була "Нечиста сила" Василя Короліва-Старого: збірка оповідань про різних героїв українського фольклору, духів та чудовиськ (ну, власне, така тематика цікавила мене стільки, скільки я себе пам'ятаю). Серед тих оповідань було одне про перелесника, якого за скоєну ним помилку покарали, змусивши навчатися в аспірантурі 😁

Тут оповідання можна скачати в різних форматах.

Вперше мені вдалося познайомитися з ідеєю вписуванням української історії в європейський контекст завдяки чудовому есе Вадима Ададурова «Вписування» української історії в європейський контекст і його методологічні засади (тут можна ознайомитися з ідеєю автора).
Пізніше сам почав відзначати, що історія України у більшості робіт українських істориків має народницький характер 19 ст. Така ж фігня в етнографії і багатьох інших дотичних дисциплін до історії України. Розвиток загальної методології для масового випускника історичних факультетів чи аспірантів залишається на рівні розробок Грушевського і совкового марксизму. Лише одиницям вдається вирватися з цього кола, але здебільшого також у якесь болото. Хоча є приємні винятки і їх стає більше. Не без допомоги стажувань чи навчання у вузах ЄС, США, Британії, Канади тощо. Це радує, насправді, щиро.
Звісно, погоджуюсь з тим, що є дві історії: одна дидактична, а інша наукова. Загалом нічого нового, що не було б описано у цьому обговоренні. Також є чудова стаття на цю тему Наталі Яковенко "Одна Кліо - дві історії"
Впринципі погоджуюсь з поглядом Наталі Старченко, який вона виклала у статті: "Чого позбавляють юних українців ті, хто виступає проти інтегрованого курсу історії в школі".
Однак, знаючи внутрішню структуру освіти зсередини, боюсь, що це все лише теоретизування. Неважливо, що і хто буде там вводити, бо все залишиться як і було. Тобто просто все буде погано як і завжди. Як стабільна журба у козака Мамая...

Поки що найкращою спробою подолання того, про що пише вельмишановний пан Віталій, мені здається чудова історична проза Юрія Косача. Ніколи постаті української історії не були такими цікавими та живими, як у Косача - ніколи; можливо, навіть і за свого життя. При цьому, в жодного автора я не бачив, щоб народницькі кліше так красиво та майстерно ігнорувалися на користь загальноєвропейського контексту.

Рекомендую кожному придбати та прочитати "Володарку Понтиди", "Рубікон Хмельницького" та "День гніву" Косача. Ну і, звісно ж, збірочку оповідань "Сеньйор Ніколо".

Хочу сьогодні привітати з днем народження видатного митця - Лукаса Кранаха Молодшого. Протягом свого життя він створив чимало дивовижних картин, наприклад, ось це зображення Адама і Єви (цікаво: коли він його написав, художнику було всього лише 22 роки). Звісно, це не Ганс Бальдунґ, проте ці Адам з Євою мають власну характерну виразність: бо ж не Бальдунґом єдиним! Мені цікаво, чи могли сучасники на основі цієї картини, створеної 22-річним хлопцем, зрозуміти, що мають справу з генієм. Чесно кажучи, гадаю, що так. Близькість Єви зі Змієм та відокремленість розгубленого Адама так і натякає на містичний адюльтер першої відьми зі злим янголом в стилі "Молота відьом", і для цього зовсім не обов'язково Єві тримати Змія за хвіст, як у Бальдунґа.

Але до чого я це все, вельмишановні? Пригадаймо цього молодого генія-митця і всіх подібних на нього - і побажаймо йому найкращих можливостей для самореалізації 🎉

Нещодавно подивився дуже цікавий та красивий багатосерійний фільм під назвою "Шьоґун". Це - екранізація роману одного американського белетриста; історичні постаті там названі трохи іншими іменами (замість шьоґуна Токуґави маємо шьоґуна Торунаґу і т.д.), деякі деталі трохи видозмінені (наприклад, матір спадкоємця правителя насправді була племінницею Оди Нобунаґи, а у фільмі вона названа його донькою і т.п.), і через це не виникає бажання шукати якісь розходження з відомою нам історією - наратив сприймається так, ніби головний герой приїхав з Японії в Європу і тепер розповідає нам переплутані байки про те, де він був і кого бачив.

Приїхав з Японії в Європу... А от якби він тоді дійсно приїхав до нас - що б він тут побачив? Те, як у фільмі зображені католики та протестанти, мені якось нагадало зображення релігійної дійсності в романах Юрія Косача. Разом з тим, пригадалася і чудова книга Сергія Плохія "Наливайкова віра". Ну і, звісно, якщо йдеться про початок ХVII століття, то як нам тут обійтися без "Козацької держави" Валерія Шевчука? В останній частині фільму герой каже майбутньому шьоґуну, що він переосмислив протистояння протестантів та католіків і тепер сприймає цю війну як дріб'язкову в порівнянні з тим, що він побачив у Японії. Цікаво. Одразу пригадую нашу історичну дійсність, коли і польські королі, і козацькі ватажки, незважаючи на свою палку католицьку чи православну релігійність, спокійно вступали в союзи з ісламськими державами. Цікаво, що сказав би Пилип Орлик (правда, це вже герой не доби фільму "Шьоґун"), якби фортуна зажбурнула його в Японію, і цей поет-полководець отримав би шанс встати на шлях бушідо?

Словом, рекомендую все, що я перерахував вище.
#кіно_пана_Власа

Вчора подивився фільм, який мене вразив - "Kubi" Такеші Кітано. Фільм зовсім новенький, 2023 року. Назву його перекладають як "Шия", хоча я бачив в інтернеті, що перекладати треба як "Голова" - власне, протягом перегляду я мав чимало підстав переконатися, що йдется усе ж про голову.

Сюжет такий: у 1582 році, під час правління легендарного "демона-володаря Шостого неба" Оди Нобунаґи, один з його вассалів піднімає повстання. Правитель наказує схопити бунтівника. З цього виникає зав'язка сюжету, а все інше самі побачите. Справа, власне, не в сюжеті, а в колоритності фільму, у характерній для бароко гротескності як ключовому художньому засобі режисера. Цю кінокартину в жодному разі не треба сприймати як історичний фільм. Натомість, це щось на кшталт "Володимира" Феофана Прокоповича: дійові особи - історичні постаті, проте справа не в історії, а в чомусь вищому, важливішому. Для демонстрації цього "важливішого" оці історичні постаті набувають гротескних рис, як у вертепі гротескних рис набувають Ірод, Цісар і т.п. У цьому сенсі фільм нагадує "Молитву за гетьмана Івана Мазепу" Юрія Іллєнка: гротескні образи Оди Нобунаґи та інших історичних постатей мають такий стосунок до реальності, як і гротескні образи Петра І та його прибічників/супротивників, які нагадують радше певні химери зі сну п'яниці, ніж самих себе; проте таке спотворення реальних постатей - це респектабельний художній засіб, характерний, зокрема, і для драматургії бароко. Цікаво Такеші Кітано проводить паралелі між Акечі Міцухіде (одним з наймогутніших прибічників Оди Нобунаґи) та якимось випадковим селянином, який хоче стати самураєм - мені це нагадало, як у "Фаусті" Марлоу розкриває нікчемність Фауста, проводячи паралелі Фауст-Блазень/Мефістофель-Ваґнер.

#кіно_пана_Власа