Трохи щоденного традиціоналізму.

Свого часу я дуже здивувався, коли, будучи студентом першого курсу істфаку, читав "Религию Древнего Египта" Коростовцева і, поміж різних Апісів, Бухісів та Мневісів, дізнався про те, що в стародавніх египтян було три бога для різних станів сонця. Окремо - бог вранішнього сонця, окремо - сонця в зеніті, та окремо - бог вечірнього сонця, майже готового сховатися за обрієм.

Єгипетський бог сонця каже: "Я - Хепрі вранці, Ра опівдні та Атум ввечері".

Християнський символізм привчив нас до того, щоби сприймати сонце як символ Бога - незмінного і завжди самототожного. Стародавній єгиптянин (про чию ментальність ми маємо досить сумнівні джерела, через що пофантазувати та поекстраполювати тут не гріх) думав інакше: сяюче Сонце - це, ймовірно, вогонь, але ж немає нічого мінливішого за вогонь. Протягом одного дня ми зустрічаємо три субособистості бога Сонця; яка з них є його істинною особистістю? Гадаю, це питання не є коректним: істинними є всі ці субособистості, просто кожна проявляється у належний час, бо є час бути Хепрі, а є час бути західним сонцем, яке поступово занурюється у сутінки.

Проте в цього цікавого бога є й інший бік: при всій своїй акцидентальній мінливості він є напрочуд постійним у сутнісних питаннях. Ми щоранку зустрічаємо бога Сонця на сході, і коли Мінерва мудра випускає хижих сов, ми дивимося на його останні криваво-червоні промені на заході. І вечірнє Сонце обов'язково стане вранішнім, а згодом вечірнє Сонце знову повернеться на небеса - аж допоки небеса і Сонце існуватимуть. Сонце знов і знов даруватиме сяйво і тепло, і знов і знов воно полишатиме світ у пітьмі, щоби знов повернутися і сяяти та зігрівати. Люди часто бояться пітьми, бо це - стан радикальної самотності й радикальної глупоти; проте мудра людина - як би не хотілося їй сонячного сяйва - чудово розуміє, що навіть Сонцю треба відпочивати, і в цьому і полягає сенс його акцидентальної мінливості. Мудрець знає, що мінливе Сонце завжди залишається незмінним.

Думаючи про цей аспект Сонця, я, звісно ж, згадую чудовий роман Ібн Туфейля, де головний герой наближається до Бога шляхом спостереження за небесними тілами. Проте цю сутнісну незмінність Сонця чудово усвідомлювали і самі стародавні єгиптяни, бо ж не три боги кажуть про себе як про різні стани Сонця, проте один бог визнає ці стани власними станами.

Цікаво, я починав з такого радикального політеїзму, який навіть Сонце ділить на три, а в результаті знайшов у цьому політеїзмі монотеїзм. Дійсно, іноді сови - не те, чим здаються.

Рекомендую кожному, хто не читав "Секулярну добу" Чарльза Тейлора, виправити цей прикрий недолік своєї ерудиції! Цю книгу можна читати не лише як наукову працю, але й як детектив/ пригодницький роман/ трагедію.

Коротко поясню суть сюжету: протягом своєї історії західна людина якось поступово методом проб і помилок формувала свою символічну, смислову, ціннісну картину світу. Десь ближче до нашої ери людину охоплює втома та апатія: набувають популярності стоїцизм та епікурейство, віра в незворотню долю, фатум - віра в безпорадність і людей, і тих богів, у яких колись ці люди вірили. Великий Пан помер, і потішити людей грою на флейті він може хіба що на сторінках "Дафніса і Хлої". Суспільство відчуває себе старим, навіть мертвим: все, що в нього залишається, це копирсання в давнині, у спогадах, в історії, в міфах, як-от роблять Плутарх чи Павсаній. У цього колективного напівмерця в колективній міфології зібралася низка спогадів про невдалі контакти з нумінозним: невдалі, бо всіх цих богів уже покинуто. Проте спогади - це єдине багатство цих людей, єдина ниточка до часів, коли західна людина ще була живою.

Раптом з'являється християнство. Спочатку люди з недовірою ставляться до Христа і Його учнів, проте їм просто потрібен час... Кілька століть, і західне суспільство неможливо впізнати: з запалом та ентузіазмом люди вибудовують новий світогляд, нову символічно-ціннісно-смислову картину світу: тут немає місця спогадам про колишніх богів! Виявляється, людина існувала заради Христа: все, що було раніше, було просто низкою помилок. Спогади заперечуються і нівелюються на користь актуального Бога з великої літери. Всі вчинки, всі рішення, абсолютно все здійснюється цими новими людьми - християнами - не просто так, а заради Бога, в ім'я Боже, з постійним озиранням на Бога.

І ось, нарешті, після тривалого часу такої фіксації на Бозі західна людина раптом нівелює і Його (як це сталося - почитайте; це надзвичайно цікаво розповідає Тейлор). І тепер Бог втрачає своє абсолютне середньовічне домінування; проте на його місце не приходять і старі боги, бо через християнство їх уже давно заперечили, зневажили та демонізували; аналогічно неможливими є й нові боги. Врешті, саме християнство не гине, проте після досвіду нівелювання християнського Бога неможливою є чиста і щира домодерна віра в Нього: тепер віра західної людини завжди несе на собі темний знак можливості життя взагалі без Бога і без, власне, релігійної віри. Так народжується секулярний світ.

Відтак, світоглядним витоком доби безбожного Модерну виявляється занадто інтенсивна любов середньовічної людини до Бога. Антична людина не любила настільки своїх язичницьких богів - саме тому з нівелюванням цих богів не нівелювалася сама любов. Проте після такої яскравої любові, яку західна людина відчувала до Христа, нова любов є неможливою за визначенням. Відповідно - хтось вважає, що це ми вбили Бога, а хтось - що Бог зрадив людей, проте це не змінює той факт, що сучасний світ тотальної зневіри породило саме християнство. Про такий парадокс щонайменше цікаво подумати.

Сьогодні, у вечір на Івана Купала, варто подивитися цей фільм. Загалом я б сказав, що це один з найкращих українських фільмів, гадаю, на власний смак я навіть включив би його у топ-5. І також гадаю, що це найкраще з того, що зняв Юрій Іллєнко. Додаю посилання на версію в дуже високій якості, тому можете спокійно вмикати і не шукати фільм деінде.

#кіно_пана_Власа

Для різноманіття - пропоную увазі вельмишановного паньства ось такий невеличкий есей, де автор трохи згадує Лакана і загалом звертається до мислителів та ідей, про які ви від мене точно б не почули. Проте я б сказав, що ця спроба поглянути на Лавкрафта зліва є досить сором'язливою і делікатною, і що вона не виглядає так нав'язливо і грубо, як інтерпретації більшості лівих авторів - скажімо, якогось умовного Жіжека (інакше б я це тут і не публікував). Для розширення ерудиції це цілком непогане чтиво на хвилин десять.

https://t.me/kontur_media/116

(В усякому разі, ви чудово знаєте, яку книгу Лавкрафта і про Лавкрафта я точно всім рекомендую 😏).

Судячи з теми та стислого опису, лекція має бути дуже цікавою. Гадаю, вельмишановні, ви бачили пречудовий фільм Єжи Гофмана "Пан Володийовський" (а можливо, навіть і книгу Сенкевича читали). Ось там дуже багато уваги приділено цим татарам-липкам.
Звісно ж, цікаво послухати й про те, як мусульманські воїни взагалі могли інтегруватися в шляхетське військо; коли я чую про подібні речі, одразу ж думаю про першопочаткову Традицію та про традиціоналістську метафору всіх релігій як шляхів до однієї вершини (метафорою цією неодноразово послуговувалися, наприклад, Ананда Кумарасвамі та Мартін Лінґс).

Сам я, ймовірно, не зможу відвідати цей захід, проте рекомендую вам послухати лекцію замість мене :)

Вітаю, вельмишановні.
Ви давно бачили гарне українське кіно, яке б зняли не в УРСР, і режисером якого були б не Леонід Осика, Юрій Іллєнко чи Олександр Муратов? Гадаю, що давно - я чогось і сам нічого не можу пригадати, крім "Поводиря" та "Мамая" Олеся Саніна, а також "Моїх думок тихих" Антоніо Лукіча.

Проте в Україні є не лише ці талановиті режисери. От, наприклад, нещодавно натрапив я на такий цікавий короткометражний фільм про демона-звабника - про перелесника. Рекомендую вам ознайомитися з ним, якщо ви раніше його не бачили. Особисто я не бачу в цій короткометражці чогось вражаючого, крім тих потенцій, які на її основі можна приписати режисерові. Сподіваймося, що вони реалізуються.

Тим більше - як гарно, що така демонологічно-фольклорна тематика так тонко і красиво розвивається в сучасному кіно!
#кіно_пана_Власа

Трохи фольклорних фактів в якості теоретичної бази для розуміння вищенаведеного фільму (до речі, нагадаю, що, наприклад, Ананда Кумарасвамі вважав фольклор цілком валідним джерелом традиційних знань). Малюночок художниці Катерини Штанко не традиційний, але дуже гарний.

«Перелесник (літавець) - то злий дух, що з'являється будь-кому, але зазвичай молодим коханцям, у вигляді любленої померлої особи. Він навідується дуже часто, веде любовні розмови, цілується, заспокоює пристрасті. Людина, до котрої він ходить, починає сохнути, в'янути і швидко вмирає.

Літавець - се дух небіжчика, за яким дуже жалують. Він може принести смерть тому, до кого приходить.

Літавець - се злий дух у образі зірки, що падає. На землі стає він гарним парубком або красивою дівчиною, високий на зріст, має довгі русі коси. Показується хлопцям або дівчатам, розпалює в них любов, а коли ті піддадуться йому, стискає їх у обіймах так сильно, що вони від того сохнуть і згодом помирають.

Коли перелесник пролетить над чиєюсь хатою, то з того господарства нічого не лишиться, воно зведеться нанівець».

(Володимир Гнатюк, "Нарис української міфології").

Якщо ми вже заговорили про духів та літавців/літавиць, то ось один з моїх улюблених фільмів (і взагалі, і на цю тематику). Рекомендую подивитися його, поки ще не закінчилося літо, вельмишановні!

#кіно_пана_Власа

Стосовно тематики перелесників - однією з улюблених книжок мого дитинства була "Нечиста сила" Василя Короліва-Старого: збірка оповідань про різних героїв українського фольклору, духів та чудовиськ (ну, власне, така тематика цікавила мене стільки, скільки я себе пам'ятаю). Серед тих оповідань було одне про перелесника, якого за скоєну ним помилку покарали, змусивши навчатися в аспірантурі 😁

Тут оповідання можна скачати в різних форматах.

Вперше мені вдалося познайомитися з ідеєю вписуванням української історії в європейський контекст завдяки чудовому есе Вадима Ададурова «Вписування» української історії в європейський контекст і його методологічні засади (тут можна ознайомитися з ідеєю автора).
Пізніше сам почав відзначати, що історія України у більшості робіт українських істориків має народницький характер 19 ст. Така ж фігня в етнографії і багатьох інших дотичних дисциплін до історії України. Розвиток загальної методології для масового випускника історичних факультетів чи аспірантів залишається на рівні розробок Грушевського і совкового марксизму. Лише одиницям вдається вирватися з цього кола, але здебільшого також у якесь болото. Хоча є приємні винятки і їх стає більше. Не без допомоги стажувань чи навчання у вузах ЄС, США, Британії, Канади тощо. Це радує, насправді, щиро.
Звісно, погоджуюсь з тим, що є дві історії: одна дидактична, а інша наукова. Загалом нічого нового, що не було б описано у цьому обговоренні. Також є чудова стаття на цю тему Наталі Яковенко "Одна Кліо - дві історії"
Впринципі погоджуюсь з поглядом Наталі Старченко, який вона виклала у статті: "Чого позбавляють юних українців ті, хто виступає проти інтегрованого курсу історії в школі".
Однак, знаючи внутрішню структуру освіти зсередини, боюсь, що це все лише теоретизування. Неважливо, що і хто буде там вводити, бо все залишиться як і було. Тобто просто все буде погано як і завжди. Як стабільна журба у козака Мамая...

Поки що найкращою спробою подолання того, про що пише вельмишановний пан Віталій, мені здається чудова історична проза Юрія Косача. Ніколи постаті української історії не були такими цікавими та живими, як у Косача - ніколи; можливо, навіть і за свого життя. При цьому, в жодного автора я не бачив, щоб народницькі кліше так красиво та майстерно ігнорувалися на користь загальноєвропейського контексту.

Рекомендую кожному придбати та прочитати "Володарку Понтиди", "Рубікон Хмельницького" та "День гніву" Косача. Ну і, звісно ж, збірочку оповідань "Сеньйор Ніколо".