Вітаю, вельмишановні!

Сьогодні хочу порекомендувати вам чудовий корейський фільм: в українському перекладі називається він "Крик", хоча насправді назву він свою бере від назви селища, в якому відбуваються показані у фільмі події (а вже в перекладі з корейської ця назва виглядає як "волаючий" чи щось на кшталт того; власне, англійською це переклали як "The Wailing", а далі, вочевидь, вже перекладали з англійської; власне, це так само абсурдно, як фільм "Григорій Сковорода" перекласти як "Gregory Pan"). Чесно кажучи, це один з двох найкращих містичних трилерів, які я мав щастя бачити (другий - це "Ключ від усіх дверей"), а оскільки я є поціновувачем цього жанру, це дійсно висока оцінка з мого боку.

Звісно ж, я не буду нічого розповідати про сюжет. Краще подивіться самі. Зазначу лише, що перегляд корейського кіно в дубляжі, а не в оригінальній озвучці з субтитрами, я щиро вважаю естетичним збоченням.

#кіно_пана_Власа

Наближення до Говарда Лавкрафта
Олександра Артамонова

Не пантруй сторожцю світ
Шість і двадцять тисяч літ
Пролетять у танці сфер
Я постану як тепер.
Будуть інші зорі теж
Лити світло в вікна веж
Сяйво спокою і сну
Ти забудеш про вину.
Але знай – вернусь з пітьми
З привидом минувшини.

Г.Ф. Лавкрафт ‘’Полярис’’
(пер. Абрахам Хосебр)

Перекладів Лавкрафта в нас вже назбиралося вдосталь і є з чого повибирати. Не забарились видавництва і з тематичними коміксами, наприклад, уже вийшов “Неономікон” та “Провіденс” Алана Мура – чергове переосмислення лавкрафтівський жахів.
Тим не менш, антологію Олександра Артамонова “Наближення до Говарда Лавкрафта”, я вважаю насправді унікальним та оригінальним проектом.
Перш за все, тут можна прочитати повний переклад поетичного циклу Лавкрафта “Гриби з Юґґота” та ще кількох його поезій. По друге – структурована збірка таким чином, що всі наведені в ній переклади ілюструють уміщені статті та есеї.
Базою виступають вступні статті Артамонова в яких він окреслює основні характеристики творчості Лавкрафта. Висувається ідея так званих “Чорних Сократів” та “Чорних Гомерів” – головні герої вміщених прозових текстів (“Безіменне місто”, “Інші боги”, “Сни у відьомському домі”, “Той,що у пітьмі сидить”, “З потойбіччя, Неназиване”) інсценізують той самий Платонів міф про печеру, їм наче відкривається нове бачення Істини і, очевидно, що в незабутні манері Лавкрафта, ці істини “Неназивані, моторошні, надприродні та нелюдські”.
Наприклад, в оповіданні “З потойбіччя”, за допомогою певної машини, головний герой отримує здатність бачити істот з паралельних вимірів, котрі існують разом з людьми. За цією логікою, поки люди їх не бачать, той вони не бачать людей і таким чином цей новий зір стає прокляттям – слимакоподібні безформні монстри починають також бачити спостерігача й пожирати його. Quis custodiet ipsos custodes?
Наступний цікавий аспект Лакрфата – його прихильність до консерватизму, расизму й у певній мірі до фашизму. Цікаво, що Артамонов вдається до широкого порівнювання ідей Лавкрафта з думками українських діячів, наприклад із Дмитром Донцовим. Ще повніше про це можна дізнатись з есею Керрі Болтон “Політичні погляди Говарда Лавкрафта”.
Тим не менш, для мене, найцікавішим текстом в цілій книзі виявилась інша стаття Керрі Болтон, а саме – “Вплив Лавкрафта на окультизм”. Надзвичайно містка, насичена посиланнями та вражаючими фактами робота. Тут насправді я почерпнув дуже багато нового. Наприклад про основні окультні спільноти, що взяли за базис міфологію Лавкрафта, такі як Культ Тіфона Кеннета Ґранта і його ідея поєднати Ктулху та Телему, знаходячи відповідники в системах Кроулі та Лавкрфта. Далі представник гностичного вуду Мішель Бертьо та Культ Шуб-Ніґґурат і поклоніння Глибоководним. Аквіно і церемонія “Поклику Ктулху” в обрядах Церкви Сатани. І на закінчення Езотеричний Орден Даґона – дуже схожий на ту спільноту, яку зобразив Мур у “Неономіконі”. Закінчується стаття описом відворення та видання “Некрономікона” – вигаданої праці Абдулла Альхазреда – черговим втіленням міфу Лавкрафта у життя.
Як відомо, Лавкрафт ніколи не вважав свої твори чимось більшим за фікцію. Для нього вони були метафорами, ілюстрацією його поняття про те, що найсильнішою емоцією людини є страх. У них багато незрозумілих космічних та нелюдських обширів з їх недосяжними істинами. Тому окультистам прийшлося назвати Лавкрафта пророком поневолі, який не розумів дійсної цінності своїх ідей.
Так воно, чи інак, але вплив цього письменника на культуру, літературу, а тепер вже й окультизм неможливо переоцінити. Антологія Артамонова дозволить читачеві трохи наблизитися до ідей цього таємничого автора і поглянути на них з неочікуваних точок зору.
P.S. Окремо хочу оцінити підбір ілюстрацій. Новими фарбами заграли роботи Пауля Клее. Чого лиш вартує “Чорний принц” – ідеальне зображення Ньярлатхотепа, або ж химерний “Angelus novus” з пальцями-мацаками, дуже влучно підійшли роботи Клінт та Дотторі.

Чесно кажучи, вельмишановні, я відчуваю справжнє задоволення від того, якою вийшла книга "Наближення до Говарда Лавкрафта".

Трохи мемуарів: перекладати Лавкрафта я почав улітку 2013 року; я тоді вчився на філософському і робив на конференції доповідь про те, що Ньярлатхотеп - це уособлення сучасної для Лавкрафта західної цивілізації; це була чудова доповідь на перетині філософії науки і техніки та історіософії; зараз є купа українських перекладів Лавкрафта, а тоді їх більшою мірою взагалі не було - принаймні, тих текстів, які мене цікавили; тези доповіді я тоді написав англійською, щоб цитати з оригінальних текстів не виглядали там дивно (загалом, там усі інші джерела також були англомовними, точно був Льюїс Мамфорд і якісь ще гарні книги); проте цей випадок зробив для мене очевидним брак українських перекладів Лавкрафта: саме через те, що я робив тоді доповідь про Ньярлатхотепа, першими моїми опублікованими (в журналі "Всесвіт") перекладами також стали поема в прозі "Ньярлатхотеп" і сонет "Ньярлатхотеп"; я їх переклав ніби як для виправлення ситуації, через яку довелося писати доповідь англійською :) Згодом я ще переклав статті Керрі Болтона та політичні есеї Лавкрафта - та опублікував їх зі своєю передмовою в політологічному віснику Львівського національного університету.

Якось так вже у 2016 поступово були перекладені основні тексти та склалася ідея книги, якій, втім, довелося довго проіснувати у стані лише неопредмеченої ідеї, оскільки я постійно відчував, що книзі не вистачає чогось фундаментально важливого, і багато чого змінив та переосмислив за цей час. Утім, чи має вона це щось фундаментально важливе зараз - вирішувати вам, вельмишановне паньство. Можу лише сказати, що я задоволений тим, що не видав її раніше, а натомість дав їй витриматися, як гарному хересу.

Трохи щоденного традиціоналізму.

Свого часу я дуже здивувався, коли, будучи студентом першого курсу істфаку, читав "Религию Древнего Египта" Коростовцева і, поміж різних Апісів, Бухісів та Мневісів, дізнався про те, що в стародавніх египтян було три бога для різних станів сонця. Окремо - бог вранішнього сонця, окремо - сонця в зеніті, та окремо - бог вечірнього сонця, майже готового сховатися за обрієм.

Єгипетський бог сонця каже: "Я - Хепрі вранці, Ра опівдні та Атум ввечері".

Християнський символізм привчив нас до того, щоби сприймати сонце як символ Бога - незмінного і завжди самототожного. Стародавній єгиптянин (про чию ментальність ми маємо досить сумнівні джерела, через що пофантазувати та поекстраполювати тут не гріх) думав інакше: сяюче Сонце - це, ймовірно, вогонь, але ж немає нічого мінливішого за вогонь. Протягом одного дня ми зустрічаємо три субособистості бога Сонця; яка з них є його істинною особистістю? Гадаю, це питання не є коректним: істинними є всі ці субособистості, просто кожна проявляється у належний час, бо є час бути Хепрі, а є час бути західним сонцем, яке поступово занурюється у сутінки.

Проте в цього цікавого бога є й інший бік: при всій своїй акцидентальній мінливості він є напрочуд постійним у сутнісних питаннях. Ми щоранку зустрічаємо бога Сонця на сході, і коли Мінерва мудра випускає хижих сов, ми дивимося на його останні криваво-червоні промені на заході. І вечірнє Сонце обов'язково стане вранішнім, а згодом вечірнє Сонце знову повернеться на небеса - аж допоки небеса і Сонце існуватимуть. Сонце знов і знов даруватиме сяйво і тепло, і знов і знов воно полишатиме світ у пітьмі, щоби знов повернутися і сяяти та зігрівати. Люди часто бояться пітьми, бо це - стан радикальної самотності й радикальної глупоти; проте мудра людина - як би не хотілося їй сонячного сяйва - чудово розуміє, що навіть Сонцю треба відпочивати, і в цьому і полягає сенс його акцидентальної мінливості. Мудрець знає, що мінливе Сонце завжди залишається незмінним.

Думаючи про цей аспект Сонця, я, звісно ж, згадую чудовий роман Ібн Туфейля, де головний герой наближається до Бога шляхом спостереження за небесними тілами. Проте цю сутнісну незмінність Сонця чудово усвідомлювали і самі стародавні єгиптяни, бо ж не три боги кажуть про себе як про різні стани Сонця, проте один бог визнає ці стани власними станами.

Цікаво, я починав з такого радикального політеїзму, який навіть Сонце ділить на три, а в результаті знайшов у цьому політеїзмі монотеїзм. Дійсно, іноді сови - не те, чим здаються.

Рекомендую кожному, хто не читав "Секулярну добу" Чарльза Тейлора, виправити цей прикрий недолік своєї ерудиції! Цю книгу можна читати не лише як наукову працю, але й як детектив/ пригодницький роман/ трагедію.

Коротко поясню суть сюжету: протягом своєї історії західна людина якось поступово методом проб і помилок формувала свою символічну, смислову, ціннісну картину світу. Десь ближче до нашої ери людину охоплює втома та апатія: набувають популярності стоїцизм та епікурейство, віра в незворотню долю, фатум - віра в безпорадність і людей, і тих богів, у яких колись ці люди вірили. Великий Пан помер, і потішити людей грою на флейті він може хіба що на сторінках "Дафніса і Хлої". Суспільство відчуває себе старим, навіть мертвим: все, що в нього залишається, це копирсання в давнині, у спогадах, в історії, в міфах, як-от роблять Плутарх чи Павсаній. У цього колективного напівмерця в колективній міфології зібралася низка спогадів про невдалі контакти з нумінозним: невдалі, бо всіх цих богів уже покинуто. Проте спогади - це єдине багатство цих людей, єдина ниточка до часів, коли західна людина ще була живою.

Раптом з'являється християнство. Спочатку люди з недовірою ставляться до Христа і Його учнів, проте їм просто потрібен час... Кілька століть, і західне суспільство неможливо впізнати: з запалом та ентузіазмом люди вибудовують новий світогляд, нову символічно-ціннісно-смислову картину світу: тут немає місця спогадам про колишніх богів! Виявляється, людина існувала заради Христа: все, що було раніше, було просто низкою помилок. Спогади заперечуються і нівелюються на користь актуального Бога з великої літери. Всі вчинки, всі рішення, абсолютно все здійснюється цими новими людьми - християнами - не просто так, а заради Бога, в ім'я Боже, з постійним озиранням на Бога.

І ось, нарешті, після тривалого часу такої фіксації на Бозі західна людина раптом нівелює і Його (як це сталося - почитайте; це надзвичайно цікаво розповідає Тейлор). І тепер Бог втрачає своє абсолютне середньовічне домінування; проте на його місце не приходять і старі боги, бо через християнство їх уже давно заперечили, зневажили та демонізували; аналогічно неможливими є й нові боги. Врешті, саме християнство не гине, проте після досвіду нівелювання християнського Бога неможливою є чиста і щира домодерна віра в Нього: тепер віра західної людини завжди несе на собі темний знак можливості життя взагалі без Бога і без, власне, релігійної віри. Так народжується секулярний світ.

Відтак, світоглядним витоком доби безбожного Модерну виявляється занадто інтенсивна любов середньовічної людини до Бога. Антична людина не любила настільки своїх язичницьких богів - саме тому з нівелюванням цих богів не нівелювалася сама любов. Проте після такої яскравої любові, яку західна людина відчувала до Христа, нова любов є неможливою за визначенням. Відповідно - хтось вважає, що це ми вбили Бога, а хтось - що Бог зрадив людей, проте це не змінює той факт, що сучасний світ тотальної зневіри породило саме християнство. Про такий парадокс щонайменше цікаво подумати.

Сьогодні, у вечір на Івана Купала, варто подивитися цей фільм. Загалом я б сказав, що це один з найкращих українських фільмів, гадаю, на власний смак я навіть включив би його у топ-5. І також гадаю, що це найкраще з того, що зняв Юрій Іллєнко. Додаю посилання на версію в дуже високій якості, тому можете спокійно вмикати і не шукати фільм деінде.

#кіно_пана_Власа

Для різноманіття - пропоную увазі вельмишановного паньства ось такий невеличкий есей, де автор трохи згадує Лакана і загалом звертається до мислителів та ідей, про які ви від мене точно б не почули. Проте я б сказав, що ця спроба поглянути на Лавкрафта зліва є досить сором'язливою і делікатною, і що вона не виглядає так нав'язливо і грубо, як інтерпретації більшості лівих авторів - скажімо, якогось умовного Жіжека (інакше б я це тут і не публікував). Для розширення ерудиції це цілком непогане чтиво на хвилин десять.

https://t.me/kontur_media/116

(В усякому разі, ви чудово знаєте, яку книгу Лавкрафта і про Лавкрафта я точно всім рекомендую 😏).