Пам'ятаю, як 14 років тому, коли я щонеділі співав у бердянському костелі Різдва Пресвятої Богородиці, отець Здіслав порадив мені послухати пісноспіви бургундської спільноти Тезе. Власне, першим, що я в них послухав, був цей великодній гімн. І це я тоді навіть не підозрював, що через чотири роки вже сам співатиму в хорі Тезе, коли в 2014 році поїду туди в паломництво :) Гарні спогади про те, як раптово здійснилася мрія, про яку я навіть не наважувався мріяти!

Хочеться вірити, що моя актуальніша і незрівнянно важливіша мрія - також пов'язана з мандрівками - здійсниться вже цього року!

Бо ж збулася свого часу мрія до кінця вірного Христові апостола Йоана - і збулася всього лише за два дні!

Христос воскрес, вельмишановне паньство!

Стало мені днями цікаво подивитися новий фільм, знятий за мотивами повісті Говарда Лавкрафта "Сни у відьомському домі". Чесно скажу, очікування мої були дуже невисокими; більше того, ці дуже невисокі очікування цілком виправдалися! Проте сюжетні відмінності між фільмом та повістю змотивували мене замислитися про відмінність між світоглядом Лавкрафта та "світоглядом" сучасного культурного мейнстріму. І в цьому сенсі подивитися фільм цікаво! Тож рекомендую вам цей досить невдалий, але ілюстративний з точки зору культурології фільм (кілька своїх зауважень щодо нього я викладу тут трохи пізніше, щоб дати вельмишановному паньству шанс на перше незалежне від моїх суджень враження).

Вчора ввечері знадобився цей файлик з латинськими скороченнями (бо я перекладав два невеличкі фрагменти з "Malleus maleficarum", а ця книга в оригіналі є в мережі лише у виданнях Епохи Відродження якраз із використання специфічних літер, які я, вочевидь, не тримаю в голові - для цього і потрібні такі файлики), і я згадав, що не публікував тут посилання. Сподіваюся, вельмишановні, що комусь він суттєво допоможе в професійній діяльності, як допомагає час від часу і мені!

До речі, майте на увазі, що ці скорочення є валідними не лише для латини, але й узагалі для латинського алфавіту - бо у книгах, надрукованих модерними європейськими мовами, такі літери також використовувалися).

(Для краси та ілюстративності додаю фрагмент, кілька значків з якого мені потрібно було вчора для себе уточнити).

12 травня 1003 року помер Папа римський Сильвестр ІІ - він же Ґерберт Аврілакський, інтелектуальне сонце доби Оттонівського відродження, найзначніший західний вчений свого часу. У зв'язку з цим зробив підбірку з кількох своїх попередніх публікацій, де у фокусі уваги перебуває Ґерберт.

Ось мій переклад його логічного трактату "Про розумне та використовувати розум" з досить цікавою передмовою, опублікований у Наукових записках Києво-Могилянської академії.

Ось мій переклад вірша, написаного Ґербертом на честь Северина Боеція, яким він усе життя щиро захоплювався.

Ось моя стаття про Ґерберта, яка виходила в збірнику Львівського медієвістичного клубу (більш популярна, ніж наукова).

Ось моя наукова стаття про Ґерберта, опублікована у фаховому виданні Львівської Політехніки.

Ось мій переклад статті Бенджаміна Арнольда про ранньосередньовічний міленаризм - Ґерберт, який був Папою якраз у 999-1003 роки, є однією з ключових постатей цього дослідження.

Друзі, цей день настав.
Ми дууууже довго уникали Книжкового Арсеналу, бо я інтроверт і погано сприймаю участь у великих виставках та подіях. Але завдяки добрим друзям із Книгарні Zakapelok цього року на Арсеналі будуть представлені книги Видавництва РХ. Де нас шукати? Ось тутоньки, і на цьому самому стенді ви знайдете купу інших цікавезних книжок!

Тож я порадив подивитися цей фільм, щоби згодом його розкритикувати. Сподіваюся, всі подивилися, тим більше, що він йде менше, ніж годину!

Нагадаю: це - екранізація оповідання, яке займає найбільший обсяг у моєму "Наближенні до Говарда Лавкрафта".

1) Головне, на що звертаєш увагу - це сентиментальна мотивація головного героя шукати виходу в надприродне. Героя оповідання мотивує жага знань; його мотивація є цілком інтелектуальною; він - студент-математик, якому на певному етапі стає тісно в межах університетської раціональності, через що він звертається до езотеричних знань: власне, це можна сказати про більшість героїв Лавкрафта. Натомість, герой фільму втратив у дитинстві сестру і тепер все життя намагається встановити з нею контакт шляхом певних нетрадиційних методів. Додамо і показовий факт: він - не математик, а бармен; власне, в той час як в оповіданні математика відіграє центральну роль (бо власне завдяки специфічній окультній геометрії стає можливим переміщення героя в інші світи - і Лавкрафт приділяє цьому дуже багато уваги), у фільмі цю тему взагалі викинули; герой фільму переміщується в потойбіччя, приймаючи наркотичні засоби (!). От і порівняйте оповідання з його екранізацією.

2) Всі герої Лавкрафта є тотально самотніми, це їхня видова ознака; проза Лавкрафта часто є розгорнутим описом тих станів, у які занурюється на самоті людина, якій нема з ким відкрито обговорити свої проблеми, страхи і т.д. В оповіданні "Сни у відьомському домі" лейтмотивом є недовіра та зверхнє ставлення головного героя до всіх інших; натомість, у фільмі він є перманентно залученим у певні інтерперсональні стосунки: він має найкращого друга та сестру, і ці люди його люблять; він також є членом спіритичного товариства, і ці люди до певного етапу підтримують та скеровують його пошуки. Для героїв Лавкрафта все це є сутнісно нехарактерним.

3) Дуже цікаво, що герой фільму постійно зберігає тверезий розсудок - навіть коли вживає наркотики. Основний сенс оповідання (і не лише цього, а більшості з них) Лавкрафта в тому, що герой час від часу втрачає над собою контроль і робить певні вчинки, про які нічого не пам'ятає. Ця розколотість особистості, ця задвоєність, яка супроводжується постійним марним намаганням реінтеграції - це дуже властиво для героїв Лавкрафта і, зокрема, для героя "Снів у відьомському домі". У фільмі на це навіть не робиться жодного натяку! Герой є цілком притомним навіть коли до нього приходить відьма, а він лежить в ліжку, скутий її чарами - ніби уві сні! І це при тому, що герой оповідання не просто "щось робить" уві сні, а буквально проходить темне посвячення в чаклуни, мандрує з відьмою до трону верховного бога лавкрафтівського пантеону, щоби поставити підпис у його книзі, краде й приносить у жертву людських немовлят і т.п.

4) Відьмі з оповідання не потрібно від героя нічого для самої себе. В неї і так усе є; принаймні, нічого іншого ми в Лавкрафта не бачимо. Вона приходить до героя через геометричну специфіку кімнати, в якій він оселився. Натомість, відьма з фільму - як і антагоністи більшості "моторошних" фільмів - знаходиться у певному аналозі ув'язнення в потойбіччі, і їй потрібні герой та його сестра, щоб звільнитися. Більше того, наприкінці фільму фаміліар відьми виїдає серце героя (це в книзі було), влізає всередину, бере контроль над його тілом і задоволено йде деінде зі словами на кшталт "ти так беріг це тіло, тепер піду його використовувати для грішних забав" (це нагадує аналогічну сцену з досить непоганого фільму жахів "Ключ від усіх дверей"). Що це взагалі таке? Як взагалі сценарист додумався до цього - важко навіть припустити. Чесно, я від цієї абсурдної сцени дуже сміявся.

5) У фільмі відьма не може увійти до церкви й витягує героя назовні за допомогою магії (це нагадує аналогічну сцену з фільму Тіма Бьортона про вершника без голови). Натомість, у всесвіті Лавкрафта взагалі нема християнського Бога!!! У кіно найкраще це показав Джон Карпентер - власне, у фільмі "Князь пітьми". Цікавим є й те, що у Лавкрафта є власний пантеон, але про нього ми з фільму взагалі нічого не дізнаємося (і це при тому, що в оповіданні герой мандрує містом не лише з відьмою та її фаміліаром, але й із її паном - з лавкрафтівським богом Ньярлатхотепом).

Про культурологічні висновки з цих спостережень я напишу трохи згодом.

Знайшов на ютубі канал певного поціновувача архітектури, який відвідує історичні будівлі та розповідає про них шось цікаве. Ось вам, вельмишановні, два відео про мої улюблені київські локації - Кирилівську церкву та Софійський собор. Гарні ролики якраз на той випадок, коли ти вже втомлений, і хочеться послухати/побачити щось цікаве та одночасно розважально-просте.

Ви жалкуєте про те, що розвалився Радянський Союз? Гадаю, що ні. Я теж - ні.

Ви жалкуєте про те, що впала Візантійська імперія? Я - ні. Проте гадаю, що чимало людей тут вже сказали б, що жалкують. А чому, власне?

Які у Вас головні асоціації з Візантією? Пригадую таке лайливе слово - візантійство. Коли в екранізації "Маріо і чарівника" головний герой хоче вказати на запопадливе лицемірство адміністрації готелю, він каже: "Що за візантійство!"

Сьогодні 29 травня, чергова річниця захоплення турками Константинополя. Чергова причина згадати слово "візантійство" та спитати в себе - а чи не по-візантійськи я мислю, говорю, дію? Дата падіння Константинополя - чудовий привід, щоби придивитися, чи нема в наших душах маленьких ментальних константинополів.

Зі святом вас, вельмишановні!

«XV століття було початком нової епохи. XX - її кінцем. В XV столітті людство ствердило себе. В ХХ столітті воно повстало проти себе. В XV столітті воно усумнилося в Бозі, в ХХ столітті - в собі. Людство вичерпало себе й свою віру в себе. Усумнившись в собі і, все ж таки намагаючись врятувати себе, воно палило людей в крематоріях, розстрілювало їх з автоматів, скидало на них бомби, міста обертало в руїни, виморювало країни голодом. Воно замикало мильйони людей в концтабори, і, обіцявши людям загальну ситість, годувало їх баландою. В вишках довкола оточених дротом концтаборів стояли кулемети. Ідея провини втратила свій індивідуальний характер. З особистої вона стала сукупною карою не особи і зробленого нею вчинку, а кляси, народу або організації. Людство більше не довіряло собі. В самознищенні воно шукало для себе порятунку.

XV століття, як і наш теперішній час, стояло на зламі двох епох. Бурхлива і непевна доба. Людство задихалось од бігу. Те, чим воно жило досі, загубило свою вартість; нове, що народжувалося, ще не виявило себе. Усе було невлаштоване. Люди жили на уламках старого, в руїнах століть, в хаосі повторюваних катастроф. Кризи стали ознакою часу.

Люди жили в спалених селах і знищених містах. Вони втратили віру батьків і віру в батьків, але вони не знали, до чого їх покликано. Пристрасність чекання змішувалась зі страхом. Вони прагнули нового й боялися його. Вони нищили й почували себе знищеними. Вперед вони йшли з пожадливо відкритими очима. Вони вдивлялися, але не бачили. Йшли в незнане. За обрієм перед ними могли одкритись пишні сади Гесперид з золотими яблуками, вже тут на землі здійснене царство Боже, або ж... чорне провалля в німе ніщо. Греблі були прорвані. Вода річок несла з собою кров, трупи і звуглілі уламки змитих мостів.

Що було робити поетові, який, подібно до нас, опинився, несподівано для себе, на роздоріжжі двох епох?»

(В. Домонтович, «Франсуа Війон»).