Трохи безкоштовної "реклами". Вже давно хотів придбати збірничок оповідань Юрія Косача "Сеньйор Ніколо" від Абабагаламаги, але книги цієї ніде не було. Мабуть, наклад закінчився. На деяких сайтах (в магазинах, менших за Якабу та Книгарню Є) цю книгу можна було замовити просто через нікчемність розробників вебсайтів тих магазинів: після оформлення замовлення одразу ж телефонував оператор і казав, що книги в наявності нема; одного разу я так навіть зробив оплату, і ті гроші мені повертали.

Так от, сьогодні випадково побачив, що на Якабу книжечка з'явилася - може, випадково знайшли коробку з ними десь у темному кутку свого складу. Я вже її замовив, і мені зателефонували і підтвердили, що надіслали саме її.

https://www.yakaboo.ua/sen-jor-nikolo.html

Якщо раптом ви не знаєте Юрія Косача, не читали "Ноктюрн b-moll", "Глухівську пані", "День гніву", "Володарку Понтиди" і т.д., можу навести цитату з однієї рецензії Віктора Петрова-Домонтовича (1946).

«Ю. Косач - майстер. На сьогодні в українській літературі ми назвали б двох майстрів стилізованої прози: Юрія Косача й Юрія Яновського!.. Справа, однак, не в тому, щоб писати методою напливу або потоку свідомості, ускладнено, або, навпаки, приступно й просто, справа в тому, щоб писати досконало. Наш український читач, вихований в своїх літературних смаках й уподобаннях на реґіоналістичних зразках недосконалого письма, ще не звик читати літературні твори так, щоб цінити в них досконалу довершеність стилю...»

#читання_пана_Власа

Гарне латинське слово на позначення нічної праці - Lucubratiuncula.

Етимологічно воно означає роботу при штучному освітленні, проте взагалі використовується в ширшому контексті нічної роботи як такої (хоч рутинної, хоч творчої). Гадаю, якщо Ви засиджуєтеся ночами за комп'ютером, є вагомі підстави назвати ці посиденьки Вашими lucubratiunculae (форма множини).

Приклад слововжитку:
-Милий Тобіаше, чому в тебе такі чорні кола під очима?
-Люб'язний Матеуше, справа в моїх регулярних люкубратюнкулях!

Сьогодні день народження Григорія Сковороди.

В цей день раджу подивитися дуже цікавий і гарний фільм українського скульптора та кінорежисера Івана Кавалерідзе (викладаю посилання на фільм в оригінальній озвучці та найкращій якості). Твори Кавалерідзе досить специфічні, для тих, кто не звик до такої кінематографічної стилістики, все може здатися досить статичним та театралізованим; проте, якщо таке враження виникне, його джерелом варто вважати радше спотвореність смаку глядача (який звик до нетфліксівської пластмаси), аніж об'єктивні властивості фільму як такого. Треба плекати в собі смак до прекрасного!

Не варто також засмучуватися й через те, що режисер намагається вплести Сковороду в соціальну боротьбу XVIII ст.: такі були часи, такі були інтерпретації (сьогодні теж є один популярний український автор, який робить власне те саме, ще й із претензією на наукову об'єктивність; Кавалерідзе принаймні зняв художній фільм). Засмучуватися радше варто через те, що за 30+ років незалежності про Сковороду не зняли нічого кращого.

Також раджу (пере/про)читати вибрані опубліковані тексти Віктора Петрова, присвячені Сковороді: див. сс. 294-324 в першому томі його розвідок.

А також у цей день варто придбати книжечку Леоніда Ушкалова, поки вони ще є в наявності :)

#кіно_пана_Власа
#читання_пана_Власа

Іноді таке буває, що хочеться послухати щось цікаве та легке - в мене таке зазвичай, коли я займаюся якимись побутовими справами. Якщо Ви теж знайомі з такими ситуаціями, коли тиша є зайвою, збережіть собі та послухайте найближчого разу розповідь славетного знавця бароко Валерія Шевчука про його дослідження, творчість, співпрацю з однодумцями (наприклад, із латиністом Віталієм Маслюком - спочатку студентом, а потім - професором моєї almae matris), спогади, враження і т.п. Надзвичайно цікаво.

До деяких моментів, звісно, треба ставитися поблажливо, з розумінням поважного віку п. Валерія (на відео йому 80 років!). Мені якось пощастило послухати його промову на Львівському книжковому форумі в 2012 році (він мені навіть підписав "Дім на горі"), і тоді таких моментів майже не було. Ну а що ж, в мене теж у 2012 році здоров'я було значно кращим, ніж у 2019... А у Вас хіба ні?..

Книжечки, які він рекламує, до речі, є у книгарні Є: том 1, том 2. І я б не сказав, що ціни занадто високі - принаймні, в порівнянні з новим виданням літопису Самійла Величка, яке продавали спочатку за 5000 грн, а потім нібито схаменулися і зменшили ціну "всього лише" до 4000.

#читання_пана_Власа

Дмитро Степовик, пояснюючи, що в Західній Європі бароко постало як заперечення ренесансу, робить украй важливе уточнення:

Український варіант бароко значно ближчий до ренесансного стилю внаслідок стриманості пишноти й панегіризму та збереженості відчуття гармонії. Чітка лінія розподілу між ренесансом і бароко на Заході не виявлена в українському мистецтві. У нас спостерігається панорама пливкого з'єднання двох великих мистецьких стилів.

Чому так? Дослідник уточнює:

Соціальне тло в Україні, на якому виник і розвинувся у літературі, мистецтві, архітектурі й музиці стиль бароко, було інше, ніж на Заході Європи. Влада українських гетьманів не була рівною владі в абсолютистських режимів. Навпаки, наша доволі демократична система влади значно обмежувала абсолютистську владу польських королів і шляхти над українцями Правобережжя, яке, на біду, підпало під сферу впливу Польського королівства. Українській шляхті, яка відкритими очима дивилася на Захід, також імпонувала пишнота нового барокового стилю. Але православне віровизнання гасило в багатьох представників нашої шляхти спопеляючий вогонь гордині. Та й саме традиційне мистецтво православного храму не надавалося на вияв нестримної експресивності і безбережного панегіризму. Українські багатії і можновладці були стримані у самопрославі, а витрачали "увесь потенціал енергії на створення власних держав-уділів, які приносять їм почуття могутності і усвідомлення своєї влади вдома, в Україні".

(Дм. Степовик, "Українська гравюра бароко", с. 12-13).

Додаю фото пречудової дзвіниці Софійського собору, зроблене навесні цього року.

#читання_пана_Власа

Є тут в мене один кінематографічний шедевр на один з цих холодних вечорів, називається він "Ло". Сюжет там такий: дівчину-окультистку викрадає демон, і її хлопець вдається до гоетичного ритуалу, аби встановити контакт з силами потойбіччя та повернути кохану до світу людей.

Скажу одразу, фільм бюджетний, але це його не псує, а навіть навпаки. Сприймати його треба як середньовічно-ранньомодерну п'єсу, бо (незважаючи на сучасний сценарій) зроблено його саме в тій стилістиці, і в цьому сенсі фільм передає саму душу доби краще, ніж більшість екранізацій дійсно тогочасних текстів (по-сучасному інтерпретованих). Було б чудово, якби цей відносно маловідомий режисер екранізував "Трагічну історію доктора Фауста" (до речі, у фільмі ця книга Марлоу фігурує).

Якщо Вам здасться зайвим специфічний гумор фільму, запевняю Вас, пояснення тут лише одне: нерозвиненість естетичного смаку та культурна неосвіченість глядача (ну вибачте, вже кажу, як є). І це я можу сказати напевне на власному досвіді. Справа в тім, що я сам близько десяти років тому дивився його, і мені здалося, що фільм якийсь огидний і по-дурному гротескний. Чому так? Тому що я тоді ще не занурився в середньовічно-ранньомодерну драматургію так глибоко, як зараз. Іншими словами, якщо Ви не зрозумієте красу "Ло", вам би, скажімо, і "Володимир" Феофана Прокоповича здався щонайменше дивним, вже не кажучи про того ж "Фауста" Марлоу.

Ось англомовна версія фільму (є англійські та російські субтитри).
Ось російський одноголосий переклад.

Якщо когось засмучує те, що я не запропонував версію в українському перекладі чи з українськими субтитрами - так, друзі, мене теж засмучує те, що цієї версії нема (принаймні, я її не знайшов). Посумуймо разом (а можете її самостійно зробити та викласти в ютуб, якщо фільм дуже сподобається).

#кіно_пана_Власа

Якщо не знаєте, що подивитися на вихідних - обов'язково зверніть увагу на фільм "Голос трави".

Два місяці тому центр Довженка проводив показ ідеально відреставрованої версії цього фільму. Як же чудово це виглядає в трейлері! На показ я потрапити, звісно ж, не зміг, бо маю ще інші справи; симптоматично для центру Довженка, що показ тривав лише один день.

Поки ми чекатимемо на те, що колись центр Довженка схаменеться й почне адекватно поширювати культуру, найкраща якість з доступних є на сайті Мегого (фільм вони оцифрували в 2021 р.). Ніколи ним не користувався, тож мене потішило, що цей фільм можна подивитися навіть без реєстрації. На толоці якість значно гірша.

"Голос трави" - яскравий зразок т.зв. "поетичного кіно". В основу сценарію покладено кілька оповідань Валерія Шевчука - того самого легендарного дослідника барокової літератури та перекладача. В головних ролях Раїса Недашківська (Мавка з "Лісової пісні" 1961 р. - але це вже 1992 р., і тут вона грає літню відьму) та Ольга Сумська (молоденька відьма).

PS. Тим, хто придбав мого "Фауста", буде цікаво, що духи (Домовик і Лісовик) з цього фільму асоціативно вплинули на вибір гравюр (зі Смертними Гріхами) для книги.

#кіно_пана_Власа

Зустрів у спогадах про Леоніда Ушкалова таку цікаву річ:

Після армії він спробував вступити на перший курс істфаку Харківського університету (це, власне, називалося "історичний відділ робітфаку", проте менше з тим), але групу набрали лише з людей, пов'язаних з партією. В цитаті всі курсиви - від мене:

«Ушкалов, звісно ж, розгубився... через те, що не вступив. Стояв у коридорі біля вікна на шостому поверсі. І тут до нього підійшла якась жіночка. То була Євгенія Павлівна Користіна... здається, на той час - заступник декана робітфаку. "Ви, на жаль, не вступили, - сказала вона. - Може, у вас є бажання навчатися на українському відділі? Хлопці нам дуже потрібні. Іспити складати не треба, ви їх уже склали. Ви просто автоматично стаєте робітфаківцем, але іншого факультету". Л.У. хвилину подумав і погодився. "Як добре, що тоді до мене підійшла ця чудова жінка, не раз казав він мені потім. - Якби не вона, я б уже більше нікуди не вступав. І думаю, що мене вже давно б не було на цьому світі. Я їй дуже вдячний"» (О. Ушкалова, О. Ушкалов, "Запах дощу... Спогади про Леоніда Ушкалова", с. 18-19).

Це, я вам нагадаю, можливо, найкращий знавець барокового письменства в Україні (ну вже точно один з топ-5). Чого варте лише те, що мій викладач Ігор Степанович Захара, видатний перекладач і дослідник філософських творів Стефана Яворського, пишався дружбою з Ушкаловим і завжди відгукувався про нього з великою повагою. І от виникає питання: добре, до Ушкалова в молодості підійшла та жіночка. Але ж іще до більшого числа людей з не меншими (якщо не більшими) талантами вона не підійшла. Оце і називається "пропаща сила" (за Панасом Мирним, про якого якраз дивовижну книгу свого часу написав Ушкалов).

І трохи безкоштовної реклами: на якабу, в книгарні Є і т.п. цих спогадів уже немає, але на сайті видавництва ще є.

#читання_пана_Власа